2. Система міжнародного права й інші нормативні системи

Сучасна доктрина, характеризуючи систему міжнародного права, виділяє переважно ознаки статичної системи, зосереджуючись, власне, на структурних елементах системи міжнародного права: нормах та інститутах, підгалузях і галузях міжнародного права. Уявлення про статику системи міжнародного права - як композицію відповідних асоціацій (інститутів, підгалузей і галузей) у тому чи іншому курсі дисципліни МП можна отримати, подивившись зміст будь-якого підручника з МП. Динаміка ж цієї дисципліни стає очевидною, коли порівняти композицію тем курсу у авторів різних підручників. Така «динаміка» відображає скоріше стихійні процеси пошуку критеріїв більш адекватної сучасної систематизації, яка б об'єктивно усунула різнобій в інтерпретації системних характеристик і структури міжнародного права. В цьому розділі дається спроба систематизувати такі динамічні характеристики. Структурні ж

^{елементи}. тт^иЖьШтт^ожсвжвого співтовариства

і рівні систем їх регулювання

Будь-якому суспільству необхідне право, з іншого боку, будь-яке право є формою організованого життя суспільства. Тому суспільства є соціально-правовими системами - соціальними системами, організованими правом. Римський вислів ubi societas, ibi jus (де є суспільство, там є право) - відтворює давність і фундаментальність цього положення, і підтверджує його важливість для суспільства тисячолітньою гегемонією Риму, в основі якої лежала пошана римлян до права.

Зрозуміло, що право тут тлумачиться в широкому сенсі, включаючи всі обов' язкові для римлян правила життя, які вони шанували нероздільно і в гармонії, не протиставляючи закон і мораль, звичай і релігію. Такі протиставлення лише послаблюють суспільство, призводячи до сумновідомих соціальних збочень: антигуманної й бездуховної релігії, аморальних і несправедливих законів, протиправної діяльності правоохоронних органів тощо. Сучасне «соціологічне» праворозуміння, виходячи з того, що основою суспільного блага є відкритість і гармонійне взаємозбагачення всіх систем регулювання суспільних відносин, а не їх протиставлення, розглядає право як органічну складову цілісного масиву соціальних норм.

Всі соціально-організуючі начала суспільства у найбільш широкому їх сенсі об'єднані в понятті «культура», яка у єдності чотирьох її складових: системи цінностей, системи знань, системи регулювання суспільних відносин і мистецтва - виступає системоутворюючим чинником соціальних систем. Ці складові тісно взаємопов'язані, оскільки культура кожного суспільства, кожної цивілізації - є віками гармонізованим різноманіттям безлічі елементів сукупного історичного досвіду кожного народу. Отже характеристика права й інших систем регулювання суспільних відносин органічно пов' язані з іншими складовими культури -системою цінностей, системою отримання, зберігання й передання знань, підсвідомими формами відчуття гармонії, що знаходять прояв Цем истпсцивік іншого, означає, що при свідомому виборі суспільством важливих соціальних реформ, всі складові культури повинні змінюватися узгоджено: не можна, зокрема, очікувати, що держава стане правовою й некорумпованою, коли репресивність і корумпованість лишається в свідомості, мотиваціях і методах діяльності безлічі установ і осіб - як у приватних, так і у публічних відносинах. Соціологічний підхід виходить з того, що всі правові норми створюються самим суспільством - на відміну від позитивістського (або етатиського чи аналітичного) тлумачення природи права, яке ототожнює право з «волею законодавця», а засобом забезпечення виконання правових норм визнає державний примус. Соціологічне праворозуміння розуміє право як справедливість і впорядкованість, що реально існує у відносинах між суб' єктами, очікується ними і підтримується їх свідомою й відповідальною поведінкою в повсякденних реаліях життя. Як показують численні приклади сучасності, особа, яка протистоїть не будь-якій несправедливості, а лише тій, від якої страждає особисто, позбавляє себе і своє суспільство самої можливості панування справедливості.

Соціологічний підхід показує умовність чіткої (часто лише теоретично) межі, що відділяє правові норми від інших соціальних норм. Правовий характер соціальних норм обумовлюється лише визнанням їх обов' язковості для себе членами цієї спільноти. Таким чином, межу між соціальними й правовими нормами необхідно визначати в кожному конкретному випадку, шукаючи на кожному рівні суспільних відносин, в кожному національному правопорядку специфічне втілення основного критерію «юридичності» норми - її обов' язковості для суб' єктів, на яких вона пСоошциіролюоєгтіьчсняи. й підхід висуває ще одну важливу умову, яка, просто не потрапляє в поле зору позитивістського праворозуміння: наявність з боку суб' єктів, на яких поширюється дія норми, свідомої переконаності у необхідності обов' язковості відповідної норми. Соціологічне розуміння права не визнає субординації і наявності привілейованих суб' єктів, виходячи з їх повної юридичної рівності, при відсутності примусу. Суб' єкти права мають свідомо приймати обов' язкові для себе рішення й правила -для того, щоб потім відповідально їх виконувати.

Такий підхід радикально розриває зв' язок права з примусом і погрозою - як основними засобами забезпечення виконання приписів у етатиському (позитивіському, аналітичному) праворозумінні. Натомість головним засобом забезпечення виконання приписів при соціологічному підході є свідомість вибору і відповідальність за власний вибір. Це, в свою чергу, вимагає «упередженої» віри в найкращі якості Людини і поваги до Людини в кожній особі - в усіх суспільних відносинах і системах їх регулювання. А утвердження й домінування у суспільствах цієї загалом маловірогідної мотивації соціальної поведінки може забезпечити лише належний рівень культури в гармонії усіх її складоСвуичха. сне людство являє собою соціальну систему планетарного рівня, яка складається з регіональних суспільств (або регіональних цивілізацій), держав, націй, релігійних спільнот, етносів, територіальних громад, кланів, родів і родин - тобто більш чи менш організованих соціальних систем різного рівня. Кожен рівень в ідеалі має власний комплекс соціальних норм, або систему права в широкому його розумінні. Таке різноманіття потенційно небезпечне колізіями між системами права різного рівня. Але якщо це різноманіття гармонізоване, то воно може стати не альтернативою, а більш гнучким і адекватним варіантом єдності «загальнолюдського» права - оскільки буде підпорядковане єдиним цілям і принципам. Г. Кельзен вже зробив спробу підпорядкувати все право єдиній нормі вищої юридичної сили. Але в якості такої норми ним була обрана спеціальна норма (pacta sunt servanda - «договори мають дотримуватися»), тому план Кельзена не спрацював. «Вища норма» не може бути спеціальною, вона має бути найбільш загальною, аксіологічною, тобто відповідати сенсу появи на Землі й у Всесвіті Людини Розумної. Ця норма може бути сформульована не єдиним способом, але поки що для її виразу найкраще підходить максима І.Канта: «Людина не повинна бути знаряддям - лише метою».

Відповідність соціально-правових систем кожного рівня цьому принципу, підпорядкування їхньої діяльності мотивації, визначеній максимою Канта, стримує зростання в суспільствах стихійних руйнівних начал. Всі соціально-правові системи - від родини до Людства в цілому - повинні будуватися в тому маловірогідному, але високогармонійному режимі, який максимально забезпечуватиме розвиток в кожній особистості належних рис, відповідних високій місії Людства; кожна особа в собі чи будь-якій іншій особі повинна шанувати й підносити Людину, уникаючи всього, що її принижує. Відповідно, й система захисту прав Людини має відстоювати саме права Людини, відокремлюючи їх від «прав», що посилюють в Людині «тваринну» її складову. Підтримка в суспільстві достойного відношення до Людини є основною метою й призначенням культури в усьому її різноманітті, включаючи й правові засоби регулювання суспільних

^{відносин} Міжнародне право як відкрита динамічна концептуальна деонтологічна система

Сучасне міжнародне право є складною відкритою динамічною системою. Відкритість системи - це її здатність до обміну (речовиною, енергією, інформацією) з навколишнім середовищем - при збереженні переваги внутрішньої впорядкованості над зовнішньою. Всі правові системи обмінюються між собою правовими нормами й досвідом їх створення і застосування: зокрема, міжнародне право будується на найкращих нормах і принципах, що існували у звичаях різних народів і правових системах їхніх держав, у творах видатних юристів і судових рішеннях. В свою чергу, наслідком ратифікації чи інших способів надання державами згоди на обов'язковість міжнародних угод є введення міжнародно-правових норм у відкриту національну правову систему держави-члена договору.

Але без дотримання «правильних параметрів» обміну система втрачає цілісність і розпадається: щоб такого не сталося, система має перебувати в стані «динамічної рівноваги» - дозованого залучення з довкілля ресурсу і вчасного видалення продуктів метаболізму. Цілісність і динамічна рівновага правових систем також має забезпечуватися дозованим і свідомим залученням норм з інших правових систем і вчасним позбавленням від норм, що стали продуктом «соціального метаболізму» - корупції, лобіювання, політичних, ідеологічних та інших антисоціальних і дискримінаціліадовявиїщльтури, міжнародне право є системою концептуальною. Концептуальні системи - це наділені системною цілісністю ідеальні віртуальні моделі, які суб' єкт дослідження (тобто ми - як Людство, окремі його спільноти й індивіди) формує в процесі взаємодії з об' єктивною реальністю і які суб' єктивно відображають певні її характеристики. Концептуальна система є відносно автономною відкритою динамічною системою, яка формується представниками конкретного суспільства, але потім може існувати й після загибелі останнього, впливаючи на інші суспільства. Так сталося, наприклад, з давньогрецькими міфами, римським правом чи християнством. Культура й окремі її складові - парадигми, вчення, концепції, теорії, релігії й ідеології є концепГуалскламиваистемами. регулювання суспільних відносин міжнародне право є системою деонтологічною. Концептуальні системи в різних співвідношеннях містять онтологічну й деонтологічну складову. Онтологічні або дескриптивні знання - це ті знання, що описують буття «як воно є» й намагаються все більш детально висвітлювати відповідне питання. Деонтологічні (прескриптивні) знання відповідають на питання «як має бути?». Правові системи містять переважно деонтологічні знання, які є правилами безпосереднього впливу на об' єктивну реальність, а онтологічні (правові, соціологічні та ін.) знання забезпечують, щоб такий вплив не здійснювався довільно, «всліпу». Отже адекватність колективної поведінки суспільства зовнішнім і внутрішнім викликам забезпечується ефективною взаємодією системи регулювання суспільних відносин (переважно деонтологічних) з системою знань (переважно онтологічних).

Системи регулювання суспільних відносин у різних співвідношеннях містять нормативні й оперативні складові. Динаміка їх взаємодії як мінімум дворівнева: з одного боку - поступальний історичний розвиток нормативних систем є наслідком узагальненого й систематизованого досвіду оперативного регулювання; з іншого -

в межах кожного етапу такого поступу - нормативні системи є консервативною, усталеною основою для варіативного й швидкого оперативного реагування. Оперативні системи - як системи прямого й швидкого управління - включають засоби безпосередніх відгуків на різноманіття викликів об'єктивної реальності в сфері їхньої компетенції. «Істотно оперативними» є: Рада Безпеки ООН, інші міжнародні організації, військо, антитерористичні підрозділи, поліція, бюро політичних партій, екіпажі великих транспортних засобів, служби рятувального чи технічного призначення тощо. Специфічну оперативно-нормативну систему складають суди, частина з яких історично відокремилася від військово-адміністративних систем управління, і у яких частково відбувається вирішення конкретики, а частково - застосування й навітьХстворпнрятшнем управліорматданибазфортися унагаушнлннш нормативній системі, керуючись нею й застосовуючи її, проте необхідність оперативного реагування на конкретику реалій вимагає спеціальних норм (професійного вишколу, професійної етики, оперативних повноважень тощо), які покладають на уповноважену особу право й обов' язок на власний розсуд ефективно реагувати на ситуацію в межах приписів загально-нормативного характеру. В цьому підручнику специфіку оперативного регулювання буде розглянуто в томі ІІ, присвяченому питанням міжнародної безпеки і боротьби з тероризмом.