3.2. Дно морів та океанів за межами національної юрисдикції

проголошено Конвенцією ООН з морського права 1982 р. загальним надбанням людства. Територія дна морів та океанів за межами континентального шельфу, що отримала назву міжнародного району морського дна, не підлягає національному привласненню. Жодна держава не може претендувати на суверенітет чи суверенні права чи здійснювати їх по відношенню до будь-якої частини району чи його ресурсів і жодна держава, фізична чи юридична особа не може привласнювати будь-яку їх частину (ст. 137 Конвенції).

Статус цього виду міжнародної території характеризується деякими важливими рисами:

1. виключення національної юрисдикції;

2. діяльність на ній на благо усього людства (ст. 140);

3. використання виключно в мирних цілях (ст. 141);

4. здійснення всіх прав на ресурси території (району), що належить людству, спеціальним міжнародним органом з морського дна (ч. 1 ст. 153);

5. паралельна розробка ресурсів: міжнародним органом через своє підприємство і державами - учасниками Конференції «в асоціації з міжнародним органом» чи державними підприємствами, або фізичними чи юридичними особами, що мають громадянство держав-учасниць чи які знаходяться під ефективним контролем цих держав (п «б» ч. 2 ст. 153);

6. невизнання багатьма розвинутими державами світу. Так, у серпні 1984 р. США, Великобританія, ФРН та ще п'ять інших держав уклали сепаратні угоди із забезпечення розробки мінераль­них ресурсів перспективних районів дна Світового океану на порушення положень зазначеної Конвенції.

3.3. Антарктика

Води арктичних морів омивають береги Росії, США, Канади, Норвегії та Данії (о. Гренландія). Антарктика займає площу біля 52,5 млн. кв. км., включаючи незаселений материк Антарктиду (площа 13 975 тис. кв. км, в тому числі 1582 тис. кв. км - шельфові льодовики та острови, приєднані до Антарктиди льодовиками), прилеглі до нього острови (в тому числі Південні Оркнейські, Південні Сандвичеві, Південні Шетландські), а також частини Атлантичного, Тихого та Індійського океанів, що називаються нерідко Південним чи Антарктичним океаном⁵³.

Міжнародно-правовий режим Антарктики регулюється Договором про Антарктику від 1 грудня 1959 р., учасниками якого є більше 30 держав (набув чинності в 1961 р., Україна є учасником цього Договору). Режим Договору 1959 р. про Антарктику поширюється на район південніше 60-ї паралелі південної широти (ст. VI). Цим Договором закріплено статус Антарктики як міжнародної території. Антарктика стала історично першою частиною земного шару, перетвореною в зону миру та мирної сумісної діяльності різних держав. Ця міжнародна територія не може бути мілітаризованою в мирний час та в період війни. В Антарктиці не застосовується секторальний поділ. Хоча ст. IV Договору і не розглядає територіальні претензії держав як відмову від таких, однак і не легалізує ці претензії. Таким чином, претензії ряду держав на територіальний суверенітет в Антарктиці нібито виявилися законсервованими. Зазначений Договір не відкинув раніше заявлених прав та претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці з боку Австралії, Аргентини, Великобританії, Норвегії, Франції та ряду інших держав (п. 1 ст. IV). Він лише зафіксував, що «ніяка нова претензія чи розширення існуючої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці не заявляється, поки чинний Договір знаходиться в силі» (п. 2 ст. IV).

Правовий режим Антарктики як міжнародної території передбачає:

1. спеціальне міжнародно-правове регулювання;

2. використання лише в мирних цілях, заборона створення військових баз та укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї, як і здійснення будь-яких інших заходів військового характеру (ст. І);

3. заборону проведення будь-яких ядерних вибухів та викидів в цьому районі радіоактивних відходів (п. 1 ст. V);

4. свободу наукових досліджень та співробітництво в цих цілях (ст. ІІ);

5. сприяння міжнародному науковому співробітництву в Антарктиці (ч. «с» п. 1 ст. IX), в тому числі обопільний обмін інфор­мацією про діяльність в Антарктиці між державами (ст. ІІІ, п. 5 ст. VII); 6) національну юрисдикцію по відношенню до громадян держав, що знаходяться на території Антарктики, «без шкоди для відповідної позиції» держав-учасників договору (компроміс по відношенню до держав, що зберегли свої претензії на територіаль­ний суверенітет) (п. 1 ст. VIII);

7) сприяння здійсненню прав інспекції за взаємним обміном

(ст. VII, ч. «сі» п. 1 ст. IX);

8. охорону і збереження живих ресурсів в Антарктиці (ч. «І» п. 1 ст. IX);

9. не забороняється використовувати в мирних дослідженнях Антарктики військовий персонал (ст. ст. I, VII);

10) кожна держава вправі призначати необмежену кількість своїх спостерігачів, які мають право в будь-який час відвідувати будь-які райони Антарктики, перевіряти будь-які станції, установки, устаткування, морські та повітряні судна тощо (за ре- зультатами перевірок складаються доповіді, про які інформуються інші країни-учасниці Договору (ст. VII).

Однак Договір про Антарктику не забороняє використання військового персоналу чи оснащення для наукових досліджень або для будь-яких інших мирних цілей (п. 2 ст. І). Згідно положень Договору Антарктика є не лише демілітаризованою, а й нетралізованою територією, на якій забороняється військова діяльність. В Договорі передбачений спеціальний механізм його реалізації - Консультативні наради держав-учасниць (ст. ІХ). В рамках зазначеного Договору були підписані Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 р., Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. та ін.