2.5. Юридичні підстави зміни державної території

Згідно положень сучасного міжнародного права територіальна цілісність та політична незалежність держави недоторканні. Держави повинні «утримуватися від погрози силою чи її застосування з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави чи як засобу вирішення міжнародних спорів, в тому числі територіальних спорів і питань, що стосуються державних кордонів» (Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами у відповідності зі Статутом ООН від 24 жовтня 1970 р.). Аналогічний припис містить і Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р.

При цьому міжнародним правом встановлені наступні правомірні способи зміни державної території:

• створення нових незалежних держав в результаті плебісциту чи референдуму, тобто всенародного голосування про державну приналежність певної території (так, в 1961 р. населення північного району Британського Камеруну висловилось за входження до складу Нігерії, а населення південного району - за об' єднання з Республікою Камерун);

• повернення території в результаті відновлення історичних прав на незаконно відторгнені раніше частини території (за

Потсдамською угодою Польщі були повернені споконвічно польські землі на сході від Одеру-Нейсе);

• відторгнення території як санкція за агресію (наприклад, після Другої світової війни райони колишньої Східної Прусії були передані Радянському Союзу та Польщі). При цьому треба мати на увазі, що позбавлення агресора частини його території випливає з факту відповідальності держави за міжнародний злочин і має розглядатися як захід, спрямований на недопущення повторення агре­^сії. Міжнародному праву також відомі оренда, продаж, цесія державної території.

Оренда території - це тимчасове надання однією державою іншій державі права користування на договірних засадах частиною своєї території. При оренді державі-орендарю дозволяється користуватися певними правами на орендованій території, і тим самим обмежуються права орендодавця. Орендована територія не може бути використана проти суверенітету та безпеки держави-орендоПдрааввцоя.вою підставою зміни державної території є цесія, тобто поступка, дарування, передача частини державної території однією державою іншій за взаємною згодою. Цесія може відбуватися шляхом обопільного обміну рівноцінними ділянками державної території.

Якщо про приналежність будь-якої частини території виникає спір між двома чи більше державами, то сучасне міжнародне право виробило один спосіб його вирішення - мирне врегулювання. Сучасне міжнародне право встановлює, що ніякі територіальні придбання, що стали результатом погрози силою чи її застосування, не повинні визнаватися правомірними.

Міжнародне право певним чином регулює питання зміни приналежності державної території. В минулих століттях в практиці міжнародного права було вироблено п'ять способів набуття державної території - окупація, цесія, право давності, завоювання та акреція. В міжнародному праві з' явилися принципи заборони погрози чи застосування сили (що зробило протиправним збройний напад та вторгнення на іноземну територію), недоторканності та цілісності державної території (що зробило протиправним насильницьку зміну приналежності державної території). Усе вищезазначене, а також поява принципу самовизначення націй і народів вимагало перегляду таких способів набуття території, як окупація, цесія та право давності. Нині основними способами зміни такої приналежності є самовизначення народів і націй та цесія. Однією з особливостей міжнародно-правової власності держави на територію є те, що державна територія невідчужувана з використанням таких інститутів цивільного права, як дарування, спадкування, заповіт тощо⁵⁰.

Цесія. Під цесією зазвичай розуміється передача суверенітету над певною територією однією державою іншій за угодою між ними. Загальновизнано, що суб' єктами договору цесії можуть бути лише держави. Передача суверенітету над певною територією однією державою іншій за угодою між ними (цесія) означає передачу не територіального верховенства (по суті такого, що не передається), а територіального суверенітету⁵¹, якщо під останнім розуміти міжнародно-правову власність держави на теритоЦеюія може відбуватися і шляхом обопільного обміну рівноцінними ділянками між прикордонними державами. Таким чином, сучасним міжнародним правом визначені наступні випадки, які виступають в якості підстав для легальної зміни території держави і які пов' язуються із законними способами зміни складу терито1р)і їП: о-перше, у випадку здійснення народами і націями прав на самовизначення. В даному випадку можливе не лише виділення, але і поділ та возз' єднання держав (народів), що призводить до ліквідації старих міждержавних кордонів і встановлення нових.

2) Обмін територіями за угодою сторін. Як правило, мова йде про невеликі ділянки для більш зручного розташування кордону на місцевості. Подібні угоди оформляються міжнародними договорами і потребують подальшої ратифікації. Прикладом такого обміну може бути договір між Радянським Союзом та Польщею від 15 лютого 1951 р., за яким СРСР і ПНР обмінялись «рівноцінними за розміром» прикордонними ділянками. В подібних випадках повинні дотримуватися як загальнонаціональні інтереси, так і інтереси населення ділянок, що передаються.

Договір про поступку території (цесії) зазвичай вимагає ратифікації, і це зрозуміло, оскільки державна територія є не власністю уряду, а надбанням народу даної держави. В Україні ст. 73 Конституції України передбачено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території України. Слід зазначити, що більшість конституцій держав не визнають за державою право розпоряджатися територією на свій розсуд, без дозволу народу, що населяє її.

Поступка території. За договором між СРСР та Фінляндією 1947 р. Фінляндія поступилася територією в 176 кв. км. за 700 млн. фінських марок. Таку поступку територією за грошову компенсацію слід розглядати як різновид цесії.

Прирощення території (акреція). Під прирощенням території розуміється приєднання знову утвореної з природних чи штучних причин сухопутної території. В деяких випадках такі утворення не тягнуть за собою зміну положення державного кордону. Наприклад, утворення (намив) нового острову на прикордонній річці залишає лінію кордону незмінною, а сам острів відноситься до території тієї держави, в межах кордонів якої він утвореВн ибйа. гатьох випадках зміна сухопутної території держави тягне зміну і її водних кордонів, а зміна положення русла прикордонних річок може змінити сухопутну територію. На ділянках прикордонних проточних вод лінія державного кордону нерідко вважається рухомою, тобто такою, що змінюється в залежності від фарватеру ріки. Проходження лінії кордону на воді, тобто величина водної території, може також залежати від рівня вод. На судноплавних ріках лінія кордону змінюється у відповідності з природними змінами середини їх головного фарватеру, а на несудноплавних ріках, струмках та каналах лінія кордону змінюється відповідно до переміщення їх середини, що викликається природними змінами конфігурації берегів цих річок, струмкДіов траокзашниарлеівн.ня територіальних вод веде утворення нових островів, які входять до лінії відліку зовнішнього кордону територіальних вод. З тих же причин кордон територіальних вод відсувається у випадку штучного збільшення сухопутної території, наприклад спорудження дамб, що відводять морські води і які збільшують берегову частину території. До таких же результатів призводить створення штучних насипів.

Ад'юдикація - присудження території за рішенням арбітражу чи Міжнародного суду. Прикладом ад' юдикації може слугувати рішення держав антигітлерівської коаліції, коли на підставі Потсдамської декларації 1945 р. була ліквідована колишня німецька територія - Східна Пруссія, її північна частина передана СРСР, південна - Польщі. Відповідальність держави-агресора за сучасним міжнародним правом включає такі заходи по відношенню до агресора, які можуть виражатися, зокрема, у відторгненні частини його території з метою запобігання агресії в майбутньому.

Деякі автори до випадків присудження території відносять і рішення конференції держав. Це, зокрема, трапляється, коли конференція держав-переможниць в кінці війни передає територію певній державі в ході загального мирного врегулювання. Інша група вчених у свою чергу вважає, що ад' юдикація не являє собою самостійного способу набуття території, оскільки в арбітраж чи суд сторони звертаються у випадку спору чи порушення прав однієї зі сторін. Порушення права передбачає його існування, оспорювання права в територіальному спорі означає претензію з боку іншої держави встановити подібне право. В таких випадках суд чи арбітраж встановлюють, на чиєму боці право, а чия претензія необгрунтована. Таким чином, суд лише визначає, кому в дійсності належить територія. Але можливий і випадок, коли спірна територія юридично не належить жодній зі сторін спору⁵².