5.6. Правонаступництво нових незалежних держав

Після Другої світової війни принцип рівноправності й самовизначення народів, закріплений у Статуті ООН, став одним з основних принципів міжнародного права. Це активізувало в 1960­1970 роки процес набуття незалежності колоніальними країнами і залежними територіями.

Нова незалежна держава - це держава-наступниця, територія якої безпосередньо перед моментом правонаступництва держави була залежною територією, за міжнародні відношення якої була відповідальна держава-попередниця. Загальне правило правонаступництва таких держав щодо договорів, полягає в тому, що нова незалежна держава не зв'язана будь-яким договором і не зобов'язана ставати його учасником виключно тому, що в момент правонаступництва держави цей договір був чинним щодо території, яка є об'єктом правонаступництва держави. У цій нормі закріплено принцип звичаєвого міжнародного права "tabula rasa", який означає, що нова незалежна держава не пов' язана договорами, укладеними колишніми державами.

Правонаступництво таких держав щодо багатосторонніх угод може здійснюватись шляхом повідомлення про статус цієї держави у якості учасника будь-якого багатостороннього договору, який у момент правонаступництва держав був чинним на території, яка є об'єктом правонаступництва. Якщо в договорі існують умови про необхідність згоди всіх інших держав на приєднання нової держави, то така згода необхідна.

Правонаступництво щодо двосторонніх угод має погоджувальний характер, адже двосторонній договір вважається чинним між новою незалежною державою й іншою державою-учасницею у тому випадку, якщо вони чітко про це домовилися або висловили мовчазну згоду.

До правонаступництва з приводу державної власності, архівів і боргів застосовуються норми міжнародного звичаєвого права, основні з яких кодифіковані у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. Основним засобом регулювання проблем правонаступництва між сторонами згідно з Конвенцією є угода між ними. І лише у випадку, коли така угода відсутня, застосовуються правила Конвенції.

Державна власність держави-попередниці - це майно, права й інтереси, що на момент правонаступництва держав належали їй, відповідно до внутрішнього права держави-попередниці. Міжнародне право не визначає обсяг такої власності, це внутрішня компетенція конкретної держави. Якщо сторони не домовилися про інше, перехід державної власності здійснюється без компенсації.

У разі об' єднання держав їх власність переходить до об' єднаної держави.

При передачі частини території держави її нерухома державна власність, що знаходиться на цій території, і рухома державна власність, пов' язана з її діяльністю на цій території, що є об' єктом правонаступництва, переходить до держави-наступниці.

У випадку відділення частини або частин території держави може поставити питання про справедливу компенсацію між сторонами або це питання регулюється так само як і у разі передання території.

Визначення державної власності в кожній країні має свої особливості, але є перелік загальновизнаних складових:

1. До нерухомої державної власності належать: державні будинки, споруди, підприємства, банки, засоби зв' язку, комунальні підприємства. У деяких країнах також земля, її надра й інші природні ресурси.

2. До рухомої власності належать залізничний, водний і повітряний транспорт, автомобілі й інші транспортні засоби, засоби виробництва, зброя, що знаходиться в державному управлінні.

При розділенні держави й утворенні на її території двох або більше держав-наступниць нерухома і рухома державна власність держави-попередниці переходить до держави-наступниці, на території якої вона знаходиться, а нерухома і рухома державна власність держави-попередниці, що знаходиться за кордоном переходить до держав-наступниць у справедливих частках. Передбачається можливість справедливої компенсації.