4.2. Способи імплементації норм міжнародного права в національні правові системи

В цьому підрозділі ми подамо максимально стислу характеристику способів введення в національне правова поле волею законодавця норм міжнародного права, свідомо уникаючи аналізу думок авторів, які рясно пропонують різноманітні варіанти класифікацій, ні на крок не наближаючись до прояснення цього

Імплементація як цілісний і багатоваріантний процес залучення правових норм у національне законодавство, загалом поділяється на дві категорії: загальна й індивідуальна

Загальна імплементація - це видання норми, яка весь масив договірних норм міжнародного права, обов'язковість яких держава визнала тим чи іншим способом, проголошує частиною національного права. Прикладом такої імплементації може слугувати ст. 9 Конституції України, де зазначено, що належним чином ратифіковані міжнародні угоди, згода на обов' язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Індивідуальна (часткова, спеціальна) імплементація являє собою видання відповідного нормативно-правового акта, яким вводиться в національне правове поле дія конкретного положення міжнародного права.

Поділ на загальну й індивідуальну імплементацію пов' язаний з відповідними способами її здійснення. Загальна теоретично передбачає надалі «автоматичне» введення в національне законодавство норм міжнародного права, хоча насправді такий «автоматизм» в романо-германській правовій сім' ї є неможливим, оскільки держава кожного разу приймає закон про ратифікацію чи інші акти про надання згоди на обов' язковість того чи іншого міжнародного документу: загальна імплементація створює лише основу для індивідуальної, без якої норма міжнародного права в національні правопорядки романо-германської сім'ї - не потрапить.

За іншим критерієм розрізняють «пряму» й «опосередковану» імплементацію міжнародно-правових норм: пряма імплементація (або інкорпорація - від лат. incorporare -втілювати) передбачає введення в національне правове поле міжнародного акту без будь-яких його змін - шляхом видання коротенького національного акту, яким «воля Законодавця» санкціонує таке введення. Найбільш очевидним прикладом такої інкорпорації є знову ж таки закон про ратифікацію будь-якої міжнародної угоди (якщо угода таку ратифікацію передбачає).

Опосередкована імплементація - це введення норм міжнародного права у власній редакції Законодавця - шляхом видання новоствореної системи норм, що є за змістом і призначенням аналогічними нормам міжнародного акту, що імплементується, але за формою є власним витвором національної юридичної думки.

5. Правонаступництво держав 5.1. Загальні питання правонаступництва

Правонаступництво - це відносини в часі між державою-попередницею і державою, що змінила її на певній території, які полягають у переході прав і обов' язків попередниці до правонаступниці. Основною умовою правонаступництва є наявність істотних територіальних змін. Без них має місце лише зміна назви чи (і) політичного ладу.

Оскільки територія є невід' ємною складовою держави, зміни державної території призводять до трансформації держави. Нова держава з'являється в межах нових кордонів; на місці раніше єдиної держави створюються одна, дві або декілька нових держав тощо. Постає необхідність вирішення низки питань щодо міжнародних відносин нової території, дотримання чинних міжнародних зобов' язань, майбутнього державної власності, держаних архівів, боргів тощо. Норми, що регулюють зазначені суспільні відносини, формують інститут правонаступництва в міжнародномуаправЛукашук 1.1., правонаступництво пов'язане зі змінами лише одного елемента - території: зміни чисельності населення або організації влади таких наслідків не породжують²⁴. Проте в доктрині слушно ставиться питання про підстави правонаступництва, що випливають зі змін інших, ніж територіальні, зокрема вказується на те, що зміна території викликає й відповідні зміни складу населення, і саме практична нерозривність цих двох факторів призводить до

25

правонаступництва .

²⁴ Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. Учебник. - М.: Из-во БЕК, 1997. - С. 322

25

Міжнародне право. Основи теорії / За ред. В.Г. Буткевича, В.В. Мицика, О.В. Задорожного. - К.: Либідь, 2002. - С. 366

²⁶ Перевезенцев О.Ю. Міжнародно-правове регулювання інституту правонаступництва держав щодо міжнародних договорів. - К.: Знання, 2007. - С. 11.

²⁷ Там само - С. 67.

Теорія і практика розділилися в позиціях щодо виникнення правонаступництва в результаті революційних змін державного ладу. Відомий лозунг Французької буржуазної революції «суверенітет народів не зв' язаний договорами тиранів»²⁶, був застосований у 1922 році радянським урядом як керівний принцип права, згідно з яким уряди і режими, утворені революцією, не зобов' язані дотримуватися зобов' язань повалених урядів. А в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України 1918 року йшлося про те, що угоди «як гетьмана та його агентів, так і Центральної ради та її агентів вважаються незаконними і не підлягають виконанню»²⁷. Зрозуміло, що радянська доктрина міжнародного права доводила обґрунтованість і доцільність такого підходу (наприклад, через концепцію недійсності зобов' язань, набутих антинародними урядами). Західна доктрина, натомість, виходячи з принципів правонаступництва держав та невтручання у їх внутрішні справи, наполягала на тому, що новий уряд зобов' язаний дотримуватися міжнародних зобов' язань, набутих попередніми органами влади, а відновлений в своїх правах законний уряд, в свою чергу, не має права відмовлятися від зобов' язань «революційного уряду», навіть якщо останній і не був визнанижммкнарпрнишапіупоівиртватвоммає підпорядковуватися характеристиками державного суверенітету. Міжнародно-правове правонаступництво відрізняється від приватноправового інституту спадкування: при спадкуванні має місце перехід групи прав і обов' язків від спадкодавця до спадкоємця, правонаступництво ж держав не передбачає переходу суверенітету від однієї держави до іншої, оскільки державний суверенітет держави виникає з моменту її утворення. Тому у відносинах правонаступництва державний суверенітет є єдиним об'єктом, який, як вважають одні автори, не може передаватися, засвідчуючи, таким чином, розрив між державою, що припинила своє існування, і новоутвореною державою. Всупереч цій «теорії розриву суверенітету» друга група авторів наводить одне з рішень Палати Міжнародного правосуддя, яка у 1992 році визначила, що правонаступництво держав являє собою один із способів передання територіального суверенітету від однієї держави до іншої.

Обидві ці точки зору визнають, що характер правонаступництва обумовлений особливостями набуття суверенітету державою, що розглядається як правонаступниця.

Доктрина виділяє такі підстави утворення відносин правонаступництва держав: об'єднання держав, поділ держави, відділення від держави частини території, передання частини території однієї держави іншій, деколонізація, соціальна революція, що супроводжується істотними територіальними змінами.

Об' єктом правонаступництва можуть бути: державна територія, державна власність, міжнародні договори, державний борг, державні архіви, членство держав у міжнародних організаціях, тощо. Доктрина в якості можливого об' єкта правонаступництва називає також державні кордони, але останні при територіальних змінах завжди потребують окремою процедури делімЯцазндчмаокацправонаступництво держави не виникає при зміні лише уряду чи політичного режиму - незалежно від того, відбулася ця зміна конституційним чи неконституційним шляхом. В зазначених випадках держава продовжує бути пов' язаною своїми правами й обов' язками відповідно до міжнародного права. Така заміна не порушує безперервності існування держави, на чому базується принцип континуїтету (див далі).

Тривалий час міжнародно-правові норми інституту правонаступництва складалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням держав пов' язувати себе чіткими договірними нормами з питань правонаступництва. Більшість держав діє таким чином і зараз. Проте на універсальному рівні питання правонаступництва в міжнародному праві кодифіковані в двох міжнародних договорах.