4. Міжнародне й національне право

4.1. Розвиток поглядів на співвідношення міжнародного й національного права

Як зазначає 1.1. Лукашук, одна з найважливіших характеристик правової держави - правомірна зовнішня політика, тоді як неправові держави дотримуються норм міжнародного права лише під тиском обставин. Натомість уніфікація й стандартизація міжнародного життя вимагають, щоб національні політико-правові системи будувалися як частини єдиної глобальної системи, щоб вони були здатні взаємодіяти між собою і з міжнародним правопорядком у цілому. За загальним станом речей, від ефективності взаємодії з зовнішнім геосоціальним середовищем все більше залежить ефективність вирішення внутрішніх завдань. Об' єктивне поглиблення взаємодії системи міжнародного права і національних правових систем, обумовлені інтернаціоналізацією суспільного життя, робить системи обох порядків все більш відкритими. Усвідомлення і прийняття цього стану речей політико -правовою елітою, при умові її відповідальності перед своєю державою й нацією, відкриває широкі можливості до контролю й регулювання режимів відкритості на благо свого суспільства і міжнародного співтовариства, ігнорування ж чи недостатньо сумлінне вивчення - до політичних і соціально-економічних криз.

Все це спонукує приділяти особливу увагу проблемі співвідношення національного й міжнародного права. Співвідношення цих двох систем права історично було обумовлене взаємодією суспільних відносин, що ними регулювалися.

В період свого становлення міжнародне право практично не здійснювало вплив на національне право. Навпаки, вирішальним був вплив національного, як більш розвиненого, права на міжнародне. Тому виходячи з тогочасних геополітичних реалій і національних цілей, в розвиток ідей Г. Гегеля, ряд німецьких юристів сформулювали концепцію примата національного права. Концепція відповідала інтересам зовнішньої політики Німеччини, що намагалася відновити єдність німецьких земель після розвалу у 1806 р. військами Наполеона Священної римської імперії німецької нації. А. Цорн, наприклад, розглядав міжнародне право як «зовнішньодержавне право», норми якого можуть розглядатися як юридичні лише будучи включеними у національне право. Подібна доктрина поділялася й британськими імперськими юристами. Ця концепція розглядається нині як нігілістична, оскільки заперечує самостійне юридичне існування міжнародного права.

Нігілістична теорія зазнавала критики й не одержала поширення. Проте її рецидиви час від часу траплялися. В якості прикладів І.І. Лукашук називає горезвісного А. Я. Вишинського, який відстоював теорію пріоритету національного (в розумінні радянського) права, а також ізраїльського юриста А. Левонтіна, який, як не дивно, слово в слово відтворив у своєму визначенні міжнародного права визначення А. Цорна. Як справедливо зазначає І. І. Лукашук, юристів має турбувати те, що приховано подібний нігілізм існує у практиці практично всіх державних органів, які у своїй діяльності фактично виходять з пріоритету державного права.

Наприкінці XIX у була сформульована концепція дуалізму, відповідно до якої, міжнародне й національне право діють у різних сферах, являючи собою самостійні правові системи, які не слід розглядати в термінах підпорядкованості. Прихильники дуалізму (Х. Тріппель, Дж. Фітцморіс) й нині вважають, що «формально міжнародне й національне право як системи ніколи не можуть увійти в конфлікт. Може мати місце лише «конфлікт зобов'язань» або «нездатність держави діяти у внутрішньому плані так, як того вимагає міжнародне право». Концепція дуалізму більш об'єктивно відображає співвідношення міжнародного й національного права. її недолік - лише в недооцінці взаємозв'язку двох систем. Але прихильники цієї концепції шукають шляхи подолання цього недоліку й способи усунення колізій. Так болгарський юрист П. Радойнов висунув концепцію реалістичного дуалізму, відповідно до якої необхідно виходити з того, що колізії між міжнародним і національним правом в кінцевому рахунку вирішуються на користь міжнародного права, оскільки інший підхід означав би його заперечення. Прикладом того, що такий «кінцевий рахунок» може відбутися через досить тривалий період, є позиція США стосовно значної кількості основоположних системних міжнародних угод універсального характеру - США, часто ініціюючи такі угоди - їх не ратифікують досить тривалий час, а якщо й ратифікують - то з усіма можливими застереженнями.

Після Першої світової війни австрійський юрист Ганс Кельзен запропонував концепцію примата міжнародного права, відповідно до якої воно виступає як вищий правопорядок, не обмежений іншими правопорядками, і визначає сферу дії націонНалиьнні овгсое пбрілаьваш. е авторів схиляються до того, що заради миру й подолання глобальних криз міжнародне співтовариство має визнавати примат міжнародного права, принаймні при розбіжності його приписів із нормами національного права. Проте як зазначає І.І. Лукашук, уряди держави ставляться до цієї концепції досить стримано. При підготовці проекту Декларації принципів міжнародного права (1970) Спеціальний комітет ООН відхилив пропозицію включити в її текст положення про те, що суверенітет держави підпорядковується міжнародному праву.

«Добра воля» яка лежить основі міжнародного права ще залишається незрозумілим феноменом для багатьох юристів, що традиційно пов' язують виконання правових приписів з державним примусом. Тому навіть стаючи щирими прибічниками пріоритету міжнародного права над національним вони забезпечення цього пріоритету пов' язують з відомими і зрозумілими засобами, яким є державний примус, просто механічно його екстраполюючи на глобальний рівень. Натомість міжнародне право є тим полігоном, на якому випробовуються нові підходи до правового регулювання взагалі. Але «матеріал» для випробовувань міжнародне право бере в національних систем. Фактично в праві діє «закон кругообігу правових норм в загальнолюдській культурній сфері» цей обіг багатовимірний (див. розділ 1 про співвідношення соціальних і правових норм), але зараз нас цікавить один вимір - «кругообіг» норм між національними правовими системами і міжнародним правом. Подібно до того, як дерево своїм корінням, поширеним у різні боки тягне з ґрунту і концентрує у стовбурі всі необхідні для нього ресурси, а потім листям і плодами повертає все це до ґрунту - так і міжнародне право «тягне» до себе надбання найкращих правових традицій різних цивілізацій, систематизує, уніфікує й кодифікує їх у «стовбурі» й «галузях» системи міжнародного права і «повертає» правові норми до національних правових систем різними способами їх імплементації.

Як справедливо зазначає 1.1. Лукашук, нині розглядається як некоректна формальна постановка питання: яке право має вищу юридичну силу? Кожне вирішує свої завдання за допомогою власних механізмів. Тому головна увага повинна бути звернена не на статику «вищий - нижчий» а на динаміку і конкретику взаємодію двох категорій правових систем.

Проте не слід при цьому забувати, що в основі дії міжнародних норм в національному правовому полі лежить воля Законодавця, в ролі якого зазвичай виступає Законодавчий орган, але в силу конституційних чи делегованих повноважень - і президент, і прем'єр-міністр. Саме це колективний Законодавець -чи в загальному порядку, чи стосовно певного комплексу норм, чи стосовно окремих питань - «допускають» у національне правове поле в тому чи іншому вигляді норми міжнародного права.

Такий процес залучення норм міжнародного права в національне правове поле має назву імплементація. Проте деякі автори називають його також трансформацією, підкреслюючи цим терміном, принципову зміну природи міжнародно-правової норми після того як вони опиняється в національному правопорядку. Є ще один найбільш загальний термін, що визначає будь-яке запозичення однією правовою системою елементів іншої -і рецепція, який іноді застосовують і до характеристики взаємодії між міжнародним і національним правом.