3.4. Імунітет держави, її представників і державного майна

Імунітет в міжнародному праві - це принцип, відповідно до якого суверенна держава не підпорядковується органам влади інших держав, а її представники і майно за кордоном вилучається з-під законодавчої, виконавчої й судової юрисдикції держави їх перебування. Звичайно сама держава правомірним чином ніколи не опиниться на території іншої держави, за винятком певної юридичної фікції, відповідно до якої на державні судна, космічні об'єкти, морські платформи й дипломатичні представництва на територіях інших держав поширюється статус території держави, з якою юридично пов'язані ці об'єкти. Тож імунітет держави реально втілюється через все, що представляє її за кордоном як суверена: посадових осіб, державне майно, транспортні засоби, активи та інші об' єкти держави за її межами.

мунітет держав як суб' єктів міжнародного права та їхніх офіційних представників в свою чергу підпадає під дію принципу суверенної рівності держав, який в свою чергу походить від «загального принципу», відомого з римського права: «Par in parem imperium non habet» (рівний над рівним влади не має).

Слід окремо зважити на імунітет, що надається міжнародним організаціям та їхнім представникам і який, загадом, прирівнюється до імунітету держав і їхніх дипломатичних представників. За взірець при цьому слугують положення двох міжнародних договорів: Конвенції про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 р. та Конвенції про привілеї й імунітети спеціалізованих установ ООН від 21 листопада 1947 р.: установчі документи міжнародних організацій, зазвичай наділяють своїх представників необхідними привілеями й імунітетами, посилаючись на ці конвенції. Є й окремі угоди про привілеї й імунітети представників тієї чи іншої МО, наприклад Угода про привілеї й імунітети Комісії із захисту Чорного моря від забруднення від 2000 р.

Отже сутність поняття «імунітет» розкриває наступне визначення: Імунітет - це міжнародний звичай (частково закріплений у договорах), що полягає у вилученні власності і офіційних представників іноземної держави чи міжнародної організації (з їхніми сім'ями), та їх майна, архівів і пошти - з-під юрисдикції держави на території якої вони перебувають.

Сфери поширення імунітету:

1. Судовий - непідсудність суду держави перебування

2. Від попереднього забезпечення позову

3. Від примусового виконання судового рішення органів держави перебування

4. Власності - недоторканність власності іноземної держави на території держави перебування

5. Від застосування іноземного права в правочинах, стороною яких є держава.

Теорії абсолютного й функціонального імунітету

Абсолютний імунітет є, скоріше, теоретичною або історично обмеженою концепцією, яка виходить з того, що у міжнародних відносинах держава діє виключно як суб' єкт публічного права: абсолютний імунітет розглядається як беззастережне виключення представників і майна іноземної держави з-під юрисдикції держави перебування - у повному обсязі перерахованих вище напрямків поширення імунітету, включаючи й комерційні угоди, де стороною є держава. Ця концепція найдовше утримувалася в СРСР, КНР та інших «опозиційних» неоліберальному міжнародному режиму державах.

Функціональний - обмежений імунітет, який будується на точному визначенні характеру відносин, де стороною виступає держава, розмежовуючи як альтернативні: режим, коли держава діє як носій «публічної влади» (jure imperii) і режим, коли вона виступає носієм «приватних прав» (jure gestionis).

Концепцію функціонального імунітету добре ілюструє рішення Конституційного федерального суду ФРН (1963 р.):

«...надання імунітету має залежати від того, чи діє держава в порядку здійснення своєї суверенної влади чи як приватна особа».

Отже, виходячи з концепції функціонального імунітету, імунітет надається лише у тих міжнародних зносинах, де держава є носієм публічної влади, але держава не може посилатися на свій імунітет для захисту від позовів з приводу невиконання нею зобов' язань з комерційних контрактів.

Для сучасних міжнародних відносин характерними є так звані змішані міжнародні зносини, в яких однією зі сторін виступає держава як контрагент у комерційних угодах, чи будучи позичальником у приватних осіб-інвесторів. Для цих відносин добровільна відмова держави від імунітету є нормою, яка захищає права приватних осіб і заохочує їх до зносин з державами. Ці відмови переважно фіксуються у двосторонніх угодах у вигляді «стабілізаційної клаузули», або шляхом «інтернаціоналізації контракту». Але започаткована і практика відмови держави від посилання на імунітет у приватно-правових відносинах шляхом підписання багатосторонніх угод. Такою, перш за все, є регіональна Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав 1972 р. (розроблена Радою Європи). Крім того на універсальному рівні у 2004 року ГА ООН прийняла Конвенцію ООН про юрисдикційний імунітет держав і їх власності.