Держава як суверенний суб'єкт міжнародного права

Структура теми:

1. Інститут держави в динаміці розвитку

2. Складові елементи держави, інститут визнання

3. Суверенітет і міжнародна правосуб'єктність держави

4. Співвідношення національного й міжнародного права

5. Правонаступництво держав

Література до теми:

1. Дмитрієв А.І.. Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. - К. : Юрінком Інтер. 2001. - 640 с.

2. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. - М. : Издательство БЕК, 1996. - 371 с.

3. Международное право: учебник. Отв. ред. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. - М. : Международные отношения 2003. - 720 с.

4. Международное публичное право: учеб. / Л.П. Ануфриева, К.А. Бекяшев, Е.Г. Моисеев, В.В. Устинов [и др.]; отв. ред. К.А. Бекяшев. - М. : Проспект. 2010. - 1008 с.

9.Міжнародне право. Основи теорії / За ред. В.Г. Буткевича, В.В. Мицика, О.В. Задорожного. - К.: Либідь, 2002. - 608 с.

5. Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пелле. Международное публичное право, В 2-х т. Т. 1. - К. : Сфера. 2000.

• 440 6.. Перевезенцев О.Ю. Міжнародно-правове регулювання інституту правонаступництва держав щодо міжнародних договорів.

• К. : Знання, 2007. - 262 с.

1. Інститут держави в динаміці розвитку

1.1. Інститут держави в контексті розвитку цивілізації

Держава є основною «дійовою особою», тобто основним суб'єктом сучасних міжнародних відносин і міжнародного права. Кодифіковану правову основу сучасних міждержавних відносин -принцип суверенної рівності держав - закріплено у п. 1. ст. 2. Статуту ООН. Відповідно до цього та інших основних принципів міжнародного права, міжнародна правосуб'єктність всіх держав є однаковою - в силу того, що всі держави визнано суверенами -носіями вищої влади на своїй території та в міждержавних відноси­нах. Над будь-якою державою, як сувереном, не може бути ніякої влади, крім волевиявлення її народу, але кожна держава зобов'язана добровільно й добросовісно підпорядковуватися приписам міжнародного права, які утворюються й закріплюються спільним волевиявленням держав - на основі і для захисту загальнолюдських цінностей.

Теорія держави і права як і теорія міжнародного права дають безліч визначень інституту держави. На нашу думку найоптимальніше співвідношення компактності й змістовної повноти такого визначення пропонує 1.1. Лукашук: «Держава - це історично обумовлена форма організації населення для представництва його інтересів у міжнародному співтоваристві».

Особливо актуальним таке усвідомлення стає в сучасний період спонтанного формування загальнолюдської цивілізації, яке може відбутися або як «міжцивілізаційний ансамбль» або як «міжцивілізаційна революція» - в залежності від того, наскільки він буде підконтрольним найкращим культурним надбанням Людства, включаючи норми й принципи міжнародного права й регіонально-цивілізаційних правових систем світу.

Теорією часто достатньою мірою не усвідомлюється історичність інституту Держави і взаємозв' язок зрілості його внутрішніх і зовнішніх (міжнародних) характеристик. Відносно недавнє закріплення юридичної основи міжнародного статусу держави - принципу суверенної рівності держав - забезпечило лише передумови подолання реальної різниці у «ступені зрілості» держав сучасності, яка, насправді є разючою.

«Ступінь зрілості» держави з функціональної точки зору обумовлена, перш за все, тим, наскільки діяльність владних установ держави, які утримуються за рахунок населення, відповідає основному призначенню держави - забезпечувати безпеку й добро­бут цього населення, захищати його законні інтереси на національ­ному й міжнародному рівнях, виходячи з принципів і норм права і соціальної справедливості.

¹⁶ А. Тойнбі нараховує 21 «зрілу» регіональну цивілізацію, розподіляючи їх у «три покоління», а також низку «недорозвинених» і «загальмованих» регіональних цивілізацій, див. Тойнби А.Дж. постижение истории. - М.: Айрис-пресс, 2004. - 640 с.

Зрілість інститутів Держави і Права є взаємообумовленою і, в свою чергу, похідною від зрілості загальнолюдської Цивілізації, яка тільки в сучасну епоху перетворюється з «віртуально очікуваної» на реальну. В літературі поняття «цивілізація» застосовується загалом у двох значеннях - абстрактному й конкретному. У абстрактному значенні «Цивілізація» - це глобальна стадія розвитку Людства, що як майбутня наступниця «Варварства» зародилася близько 4-го тисячоліття до Р.Х., але інституціалізується - тобто набуває глобальної «матеріально відчутної» реальності - лише на межі ХХ-ХХІ століть, тобто в сучасну епоху. Конкретними ж в історії становлення загальнолюдської цивілізації були лише регіональні цивілізації -суспільства регіонального масштабу, наділені власним історичним ім'ям: Шумерська, Єгипетська, Давньокитайська, Індуська, Андська, Ранньохристиянська, Ісламська, Західно-християнська та ін. Розвиваючись спочатку як локальні осередки з-поміж варварських суспільств, вони своїм більш чи менш тривалим життям і розширенням надавали феномену цивілізації загальСолюдакожторпоширеніші й тначеопсптл ьна історія Цивілізації, Держави і Права, насправді була і є історією взаємодії «цивілізованих» і «варварських» народів, внаслідок чого й утворилося «три покоління» регіональних цивілізацій, кожна з яких мала власний «набір» специфічних для неї «квазідержавних» і «квазіправових» інституцій, які, маючи різну ступінь зрілості, лише частково відповідали характеристикам сучасних інститутів Держави і Права. Початок цієї взаємодії закладено ще в Неолітичну революцію (бл. V тис. р. до Р.Х.) і вона триває весь період

Цивілізації - до кінця ХХ століття. Визначальною ознакою цього періоду стала експлуатація людини людиною, на яку спиралися всі публічні, а часто й приватні суспільні відносин. Не будучи засобом створення благ, експлуатація стала основним засобом їх здобуття й накопичення, що й обумовило конфліктність всієї зазначеної епохи - як «війни всіх проти всіх», для стримування якої й формувалися механізми, згодом розвинені у інститути Держави і Права.

Шляхом «проб і помилок» Людство лише в останні століття почало усвідомлювати, що головною функцією Держави має бути забезпечення суспільного ладу й безпеки, а функцією Права -забезпечення справедливості, і що без належних механізмів справедливості неможлива й ефективна дія механізмів захисту порядку й безпеки. Водночас поширюється і все глибше усвідомлюється в якості «норми-цілі» загальнолюдською розвитку і соціальної норми вищого порядку - максима І. Канта «Людина не повинна бути засобом, лише метою», висловлена в ним кінці XVIII ст. На початку ХХІ ст. ця ідея може повернути загальновизнану усвідомлену мотиваційну єдність антропогенній системотворчій складовій Людства - культурі і, зокрема, всім нормам і інститутам регулювання суспільних відносин¹⁷, що складають невід'ємну її

^склад 1.2^. Зв'язок форми держави зі стадійністю розвитку цивілізації

¹⁷ Охоплюючи всі рівні соціальних укладів, як це зазначено в розділі 1: від правил «сімейного ладу», через звичаї й рішення територіальних громад, інших громадських об'єднань, через національні правопорядки до регіонального й універсального рівнів міжнародного права.

На загальний поступ розвитку інститутів Держави і Права в напрямку «зрілості» впродовж всієї історії «визрівання» загальнолюдської цивілізації накладається ще одна важлива закономірність, пов' язана не з поступальним, а з «флуктуаційним» (діалектичним) характером історії: кожна з регіональних цивілізацій на початковій і завершальній стадіях свого розвитку має дві принципово різні форми держави. При цьому подібність форм держави початкових стадій кожної регіональної цивілізації більше, ніж подібність між формами держави на початковій і завершальній стадії в межах однієї окремо взятої регіональної цивілізації. Найбільшу подібність при цьому мають держави завершальних стадій розвитку різних регіональних цивілізацій ­оскільки це могутні загальновідомі держави-імперії. Пояснимо це твердження.

Кожна з регіональних цивілізацій проходила у своєму розвитку однакову діалектичну послідовність трьох стадій (тезу, антитезу й синтез)¹⁸ - як прояв відомого закону діалектики «заперечення заперечення».

На стадії «тези» кожна цивілізація переживала бурхливий (за Л.М. Гумільвовим «пасіонарний») початковий розвиток і в її межах формувалося багато споріднених між собою невеликих самоврядних держав-громад, об' єднаних єдиним культурним полем, зокрема подібністю політико-правових механізмів регулювання суспільних відносин: торгуючи, конкуруючи, воюючи між собою ці держави-громади не втрачають відчуття «внутрішньоцивілізаційної» солідарності як стимулу до розвитку, який і забезпечує їм перевагу над відцентровими процесами

На стадії «антитези» (за А. Тойнбі - лихоліття) регіональної цивілізації відбувається розпад її суспільства і втрата ним здатності не лише до розвитку, але й до опору навколишнім народам: політичні утворення і навіть недовговічні держави варварів «в тілі» цивілізації розвиваються не як її складові, а як елементи чужого геосоціального середовища. Проте, якщо цивілізація мала життєздатну культуру, та і в період «лихоліття» зберігається «на елементарних рівнях» - тобто в пам' яті і поведінці населення - як автохтонного, так і прийшлого.

¹⁸ Автор називає цю послідовність «діалектична тріада розвитку», алгоритмізувавши послідовність виведену А.Тойнбі. Детальніше див. Радзівілл О.А. Історія держави і права ранніх цивілізацій. К. КИМу. С. 63-67

На стадії «синтезу» регіональної цивілізації вона відроджується у вигляді «Світової держави» - імперії. Держава-імперія відрізняється від держав-громад періоду «тези» своїм призначенням: держави-громади виникають як форми політичної організації, похідні від загальнокультурних цінностей суспільства на стадії його початкового розвитку, тоді як держава-імперія сама стає військово-політичною основою для культурного відродження загиблої регіональної цивілізації. Як зазначає А. Тойнбі, створює імперію досить сильний і культурний для цієї місії народ з периферії колишньої цивілізації. Світова держава - імперія, виконуючи свою місію відродження, стає не просто поліетнічною, але й здатною акумулювати різні культурні надбання - як відродженої нею цивілізації, так і інших етносів і цивілізацій, переростаючи за своїми розмірами території їх поширення. Імперія, однак, є системою несамодостатньою й залежною: під загрозою нестачі матеріальних і духовних ресурсів вона змушена здійснювати постійну експансію, перебуваючи у стані перманентної нерівноваги. При цьому вона може пережити кілька відроджень і занепадів, чимдалі, тим більше «живлячись» іншими народами, їх завзятістю й культурою, доки не вичерпає повністю доступний їй внутрішній і зовнішній потенціал.

Отже всі регіональні цивілізації мають дві подібні «стадійні» форми держави: невеликі «держави-громади», єдність яких підтримується спільним культурним походженням, і світові «держави-імперії», зведені військово-політичною могутністю, на основі культурної спадщини «першого життя» регіональної цивіліПзарцоіїт.е для наймолодшої з регіональних цивілізацій - Західно-християнської¹⁹ - Т. Себайн і К. Торсон, виділяють не дві, а три стадії розвитку форм держави в контексті її діалектичного розвитку: держава-громада; світова держава-імперія і держава-нація. Держава-нація що формується після розпаду імперії, розглядається авторами як найбільш усталена й зріла форма політико-правової організації поліетнічного, але політично консолідованого населення: вона має стабільні кордони, відносно рівну правосуб' єктність кожної з територіально-адміністративних одиниць, механізми ефективного взаємоконтролю трьох складових держави (при домінанті їх солідарності): населення, органів місцевого самоврядування та державної влади.

¹⁹ Можливо, це лише суб'єктивний наслідок недостатнього знання «неєвропейських» цивілізацій.

Становлення форми держави-нації пов' язане з інституціалізацією форм соціальної активності населення, характерних для останніх трьох століть: парламентаризму, громадянського суспільства, конституційних принципів, виборчого права, місцевого самоврядування і прав територіальних громад, стандартів захисту прав людини і основних свобод та ін. Зазначені інститути є складовою політико-правової культури населення і чиновників, що з нього виходять, і є необхідним гарантом того, що влада найефективнішим чином буде забезпечувати інтереси населення - тобто платника податків, виключно на які й може існувати влада.

Держава-нація як зріла форма держави, характерна для Нового часу, має стати й основою сучасного міжнародного правопорядку. Саме таку державу можна розглядати як «активно лояльного» суб'єкта міжнародного права, члена міжнародного співтовариства, щиро зацікавленого у моделі ненасильницького й не експлуататорського світового ладу, організованого міжнародним правом на засадах гуманності й справедливості.

Як суверенні суб'єкти міжнародного права держави, захищаючи інтереси свого населення і формуючи міжнародний правопорядок, здійснюють три послідовні функції, які, з одного боку, визначають три паралельні напрями їх діяльності, а з іншого - три ступені поглиблення відносин між ними: здійснюють зовнішні зносини, зокрема збираються на міжнародні конференції; як наслідок багатьох конференцій - укладають міжнародні угоди; а на їх підставі чи для реалізації положень більшості з них -утворюють міжнародні організації - для реалізації завдань, визначених у процесі здійснення зовнішніх зносин, і за правилами, зафіксованими (кодифікованими) у міждержавних угодах. Якщо ж між державами виникають конфліктні ситуації чи їх загроза, держави зобов' язані докласти всіх зусиль для їх врегулювання, керуючись принципом мирного врегулювання спорів між державами та іншими основними принципами і нормами міжна-