4. Характеристика розвитку міжнародного права в епоху середньовіччя

Оцінка дослідниками періоду Середньовіччя та його ролі у формуванні міжнародного права неоднозначна, але більша частина з них визнає, що саме в цей період у розвитку міжнародного права відбуваються важливі зміни, які дозволяють вважати цей період фундаментальним, коли формулюються основні принципи класичного міжнародного права.

Він розпочинається із падіння Римської імперії (476 р.) та закінчується «Вестфальським конгресом» 1648 р. пов'язаний із досягненням міжнародними відносинами такого рівня розвитку,за якого суверенні держави поступово усвідомили необхідність їхнього правового регулювання шляхом згоди про обмеження свободи дій держав на користь миру та порядку.

Можна виділити такі характерні риси міжнародного права середньовіччя: воно ґрунтувалося на нормах стародавнього світу, знаходилося під впливом християнства (зокрема, ідеї рівності та єдності), саме тоді розпочався процес утворення національних держав, міжнаціональних союзів та суверенних держав, відбувалося протистояння світського та канонічного (церковного) міжнародного права, поширилося коло суб'єктів міжнародного права.

Основними принципами, які були закладені феодалізмом у розвиток міжнародних відносин та права, стали: принцип ієрархії влади, що означало формальну відмову від рівності суб'єктів і згідно з яким тільки римський папа міг претендувати на рівність з імператором, всі інші вважалися васалами імператора та патримоніальний принцип, який породив приватноправовий характер мислення, змішування публічно-правової і приватно­правової діяльності та правових норм. Держава розглядалася тоді як власність правителя, а володіння землею породжувало чисельні

Раннє і розвинуте середньовіччя характеризується протистоянням між світською владою імператора і римським папою, що відобразилося у функціонуванні двох систем -світського і канонічного міжнародного права.

Розширено перелік суб' єктів міжнародного права: поруч зі світськими виступають і релігійні служителі, оскільки деякі з них були одночасно і світськими владиками. На початку ХІІІ ст. склалося розуміння основних прав самостійних суб' єктів міжнародного права. Ними, передусім, визнавалися: право самостійного ведення зовнішніх зносин і укладення договорів; територіальне верховенство, право оголошення війни і

Розвиток посольського і договірного права відбувається на основі принципів та норм римського та візантійського міжнародного права. Підтримується недоторканість послів, її порушення розглядалося не тільки як порушення права народів, але і як посягання на людей, що стояли під заступництвом церкви. З ХІІІ ст. на півночі Італії з' являються перші офіційні інструкції для дипломатичних агентів. Члени посольств звільняються від митного догляду і сплати мита. Постійних посольств Західна Європа не знала до середині ХУ ст. З ХІ ст. почали укладатися договори про торгові союзи як новий вид міжнародних договорів і об' єднань. Союзи складалися із різних міст і земель, котрі перебували під суверенітетом різних держав. Торгівля дозволялася у визначених договором містах. Купці при цьому користувалися правом вільного проходу. В ХІІ-ХІІІ ст. були укладені і перші договори між християнськими і мусульманськими країнами, які включали положення про статус іноземців.

Набувають поширення договори про територіальні зміни та режим території, про мореплавство та судноплавство по річках. Розробляється поняття «морська контрабанда». Бурхливий розвиток морського права виявляється у розробці основних принципів і норм, які регулювали публічно-правовий режим моря. У морському праві формуються дві позиції: суверенітет над водами і свобода мореплавства. Вперше порушується питання про територіальні води, які складають 3 морських милі (право гарматного пострілу). Виникає принцип: «Влада держави закінчується там, де закінчується реальна сила зброї».

Саме в епоху Середньовіччя формується інститут торгових консулів, які виникли із самостійних організацій купців та мореплавців у ХІ-ХІІ ст. на Східному Середземномор'ї. Вони отримували від Візантії, а потім і від латинського імператора низку привілеїв, зокрема автономного управління і суду серед своїх громадян. Консульське право виступало особливим інститутом забезпечення прав громадян за кордоном.

Раннє й розвинуте середньовіччя характеризується широким застосуванням та спробою створення постійних арбітражів. Часто арбітром виступали папи, імператор чи інший суверенний і не зацікавлений у справі правитель. З кінця ХУ ст. роль третьої сторони виконували не правитель, а держави.

Право війни у Середньовіччі. У стародавньому світі війна вважалася природним станом. Християнство намагалося внести в це розуміння деякі обмеження, проголошуючи її проявом Божого суду. Якщо у давнині розглядалося, насамперед, питання про законність війни, то у Середньовіччі найчастіше порушується проблема справедливості війни. Поступово виробляються так звані законні (справедливі) обґрунтування війни. Ними стають або повернення законної власності, або захист вітчизни. Основним правом війни залишалося «право здобичі» - пограбування, вбивство поранених, захоплення і знищення майна супротивника.

Розвиток інституту полону характеризувався тим, що його умови залежали від соціального статусу полоненого. Стосовно до лицарів і великих сюзеренів діяли норми кодексу честі, вони мали право на гідне поводження і можливість викупу, навіть звільнення під слово честі.

Пізньому середньовіччю властиві процеси остаточного розмежування церковної і світської влади й відхід останньої від впливу папи; закріплення інституту постійних представництв -інститут консульства, а в самих державах - міністерств закордонних справ; бурхливого розвитку міжнародного морського права (прийняття морського кодексу Вісбі близько 1407 р., Барселонського морського судебника - Консолато Дель Маре), справедливого на захист морської торгівлі, боротьбу із контрабандою, вирішення питань блокади, огляду судна, визнання

Сувтєвою осо бливі стю розвитку міжнародного права було те, що воно знаходилося під величезним впливом релігії. Християнство і церква внесли ідею влади Бога і покору їй, а в міжнародні відносини - ідею рівності людей і держав. Сама ж церква прагнула світової влади над державами і їх правителями. Григорій УІІ висуває теорію двох мечів, згідно з якою папа отримував судову владу над усіма християнськими монархами і обов'язкове посередництво або арбітраж, привласнював право позбавляти влади неугодних монархів та відлучати їх від церкви, забороняти королівські закони і звичаї, які суперечать божественному закону. Влада пап над імператорами триває до початку ХІУ ст. і остаточно підривається з гуситською, потім Свій внесок зробила церква і у право війни. Справедливою вважалася війна проти невірних, а між християнами вона визнається лише як відповідь на несправедливість. Рішення чисельних регіональних і вселенських соборів встановили Боже перемир'я (перерва у воєнних діях на певні дні) та Божий мир (нейтральний статус культових споруд, недоторканість духовних осіб, паломників тощо) і «суб'єктів перемир'я», які не брали участі у війні: особи духовного сану, паломники, вдови, діти до 12 років, пізніше - жінки із супровідниками, купці і взагалі всі мандрівники. З появою вогнепальної зброї вчинялися спроби її заборони, які не отримали успіху і втратили свою силу. На ІІ Латеранському соборі у 1139 р. було заборонено використання далекобійної зброї і

Іспанська школа міжнародного права. Наприкінці ХУ -початку ХУІ століть у період могутності й колоніальної експансії Іспанії іспанська правова традиція досягає свого найвищого рівня, давши науці міжнародного права таких видатних юристів як Ф. Вітторіа, А. Джентілі, Ф. Суарес та ін. Формується нова концепція міжнародних відносин - баланс політичних сил. В «іспанський період» міжнародного права остаточно утверджуються свобода відкритого моря та інститут постійних дипломатичних представництв. Поширюється ідея створення союзу європейських держав на основі принципу рівної представленості, проголошується думка про створення постійних міжнародних судів та арбітражів з обов'язковою юрисдикцією. Проте основним для «іспанського періоду» є започаткування науки міжнародного права, в якій естафету іспанських юристів продовжили юристи Голландії (Г. Гроцій), Англії (Р. Зьоч) та інших європейських країн.