3.2. Розвиток міжнародного права в зовнішній політиці Римської держави

Характерною особливістю розвитку міжнародного права у стародавньому Римі стало запозичення римлянами багатьох елементів у стародавніх греків. Але саме римляни довели до досконалості розвиток різноманітних міжнародно-правових інститутів, які згодом запозичила Європа. Так, римляни впорядкували розуміння міжнародно-правових суб'єктів, джерел, норм тощо. Врешті-решт, надали і саму назву міжнародного права, яка після незначних змін увійшла до сучасного вжитку.

Ведення зовнішніх справ у Римі було прерогативою знатних осіб та державних органів, які мали вищу владу. Спочатку це були царі, потім сенат і Народні збори, пізніше (починаючи із Сулли) -диктатори і, зрештою, - імператори. Найбільшого розвитку у міжнародному праві Стародавнього Риму аналогічно до давньогрецького світу зазнали інститути посольського права та

Посольське право. В період республіки сенат приймав послів і вів з ними переговори. У ІІІ ст. до н.е. була детально розроблена процедура прийому послів. Посли перебували на утриманні Риму, одержували подарунки і користувалися пошаною. У спеціальний день посли з' являлися у сенат, де оповіщали про свої прохання і пропозиції. Обговорення питань відбувалося без їхньої участі. Римляни визнавали і підтримували принцип дипломатичної недоторканості. Видали декрет, який забороняв суд над послами за борги, що були зроблені до прибуття у Рим, і закон про заборону послам позичати гроші у Римі під час виконання

Поступово до посольського права додається і право іноземців. Спочатку вони розглядалися як вороги, не мали жодних прав і мали підпадати під заступництво патрона - римлянина. Тому для захисту інтересів іноземців-перегринів в Римі склався спеціальний інститут патронату (частково подібний інституту проксенії у Греції) і спеціальна посада - претор (praetor peregrine), який від імені держави виносив рішення в тяжбах де сторонами були перегріни, або писав формули, відповідно до якої остаточне рішення мав винести суд.

Поняття гостинності набувало двох видів: особиста (характер сімейних зв'язків) і громадська (державна). Договір про державну гостинність укладав сенат. Згідно з ним іноземцю надавались певні привілеї. Порушення правил гостинності каралося за римськими законами й міжнародними договорами, які застосовував претор.

Поступово з кінця IV - початку ІІІ ст. до н.е. обсяг прав іноземців, який спочатку був дуже обмеженим, почав розширятися за рахунок шлюбного (jus connu bellum) і торгового (jus commercium) права. Поступово виникає право захисту в спеціально створених для іноземців судах. У 212 р. до н.е. імператор Каракалла формально зрівняв усіх іноземців з правами громадян.

Договірна практика характеризується тим, що всі договори ділилися на рівні та нерівні. Перші укладалися із залежною державою і вважалося, що вони не обмежують суверенітету. Другі - його обмежували. Це були договори про «захист римського

Право війни. У римлян воно мало багато спільних рис з грецьким, але було більш розробленим, і релігійно та політично обґрунтованим. З точки зору римської самосвідомості римляни не могли вести несправедливі війни. Всі, які вони вели - справедливі, оскільки все, що є корисним для Риму, потрібно богам! Існувала спеціально прийнята процедура оголошення війни (феціальне право), яка була достатньо складною для виконання. Для оголошення війни посилалися два-три представники з колегії жерців-феціалів, які висловлювали конкретні претензії. Якщо вимоги, названі жерцями, не були виконані впродовж призначеного строку, то після прийняття рішення сенатом і Народними зборами феціали приносили священні пожертвування і знову відправлялися на кордон оголошувати війну. З моменту початку та до кінця війни ворота храму Марса залишались відкритими, і закривалися, коли оголошувався мир. Позаяк війна розглядалась римлянами як виконання волі їх богів, вони тривалий час не визнавали ніяких обмежень щодо її ведення. Жителі переможених міст та їхніх майно вважалися здобиччю переможця.

Так, у 146 р. до н.е. були продані в рабство всі мешканці Карфагену. Вважалося звичайним і правомірним вбивати не тільки озброєних полонених, але і будь-яку кількість жителів включно жінок і дітей. Інколи війна могла закінчитися мирним договором або договором про союз. Як правило, це були нерівноправні для переможених договори.

Найменш розробленими залишались питання міжнародно-правового режиму території. Море було внутрішнім морем імперії. Римляни тривалий час заважали свободі судноплавства навіть прикордонними річками.

Процес виділення юриспруденції у самостійну галузь знань, який почався в Греції, завершив своє формування у Римі. У І ст. до н.е. юриспруденція стала самостійною наукою. Поступово в її рамках формується і міжнародне право. На основі ідеї стоїків про внутрішню єдність людства і праць римських юристів у практиці діяльності преторів перегринів у римському праві сформувалося «права народів» (jus gentium). Поняття «права народів» було іден­тично ідеалу всесвітньої організації людства у вигляді римської імперії, яка була покликана встановити вічний мир.