2.2. Міжнародне право в зовнішній політиці Старода вньої Індії

Виникнення перших державних утворень в Індії відноситься до кінця ІІ - початку І тис. до н.е. Всередині Індії існувало (за різними джерелами) від 16 до 30 країн, які мали достатньо розвинуті міжнародні відносини. Ф. Мартенс вважав, що Індію можна прийняти за зразок східних держав взагалі і міжнародних відносин зокрема. Закони і звичаї війни тут були значно гуманніші, ніж в інших регіонах.

Індійському регіону притаманний високий рівень посольського права (навіть у разі війни за послом зберігалась недоторканність, зазвичай його повертали на батьківщину). Згідно з вченням «Махабхарати» посол має відповідати таким вимогам: народитися у високоповажній, знатній сім'ї; бути красномовним, розумним, пишномовним, точно передавати послання, з яким його направили, мати добру пам'ять. Водночас, неофіційно існувала і таємна дипломатія.

Ставлення до іноземців в Індії мало суперечливий характер. Всередині держави зносини з іноземцями заборонялися під жахом жорстоких покарань священними законами Ману. Це було пов'язано зі специфікою кастового ладу індійського суспільства. Міжнародні зносини та знайомство з порядками, що існували в інших державах, могли підірвати значення і авторитет панівної касти в Індії.

Подібно до інших давніх цивілізацій Індія не знала принципу рівності суб'єктів міжнародного права. Розрізнялися три основні категорії: рівні, підлеглі і вищі (королівства).

Достатньо інтенсивний розвиток міждержавних відносин вплинув на широкий розвиток договірного права. Розрізнялися договори, які укладалися у мирний час та у воєнний період. З-поміж перших також існувала своя градація (рівні - не рівні, кори­сні - не корисні тощо). До другої категорії належали договори про виплату дані і збір податків, про допомогу (результат - васальні відносЗианкио)н. и Ману підкреслювали, що війна - крайній засіб вирішення спорів, коли вичерпані всі мирні можливості. У Стародавній Індії вже склався поділ на комбатантів та некомбатан-тів (категорія населення, яка вилучалася із воєнних дій) та почала формуватися концепція окремої категорії - жертв війни.

Давньоіндійське міжнародне право характеризується більшим ступенем гуманності, про що свідчить факт існування обмежень у веденні війни, зокрема, вважалося недопустимим вбивати старих, дітей та жінок, а також парламентаріїв і тих, хто здався у полон; не можна було захоплювати храми, інші культові споруди та їхніх служителів; обмеження у використанні певних видів зброї і засобах їх використання; полонених, згідно з правилами Махабхарати, не можна вбивати, а тих, хто був поранений, навіть мали відпустити на волю.

Використовувалось посередництво та звернення до третейського суду, що можливо стало результатом поширення

^буддиз^. р_{озвиток} міжнародно-правової практики у Стародавньому Китаї

Виникнення міжнародних відносин у Стародавньому Китаї датується ІІ-І тис. до н. е. Становлення міжнародно-правових норм відбувалося всередині Китаю, на території якого існувало 7 великих держав і біля 200 дрібних державних утворень.

Як і єгиптяни, стародавні китайці будували систему міжнародного права за принципом піраміди, де в основі знаходились васальні держави, а на верхівці - держава-сюзерен, проте з певними особливостями. З точки зору офіційної ідеології тільки Серединна імперія була істинно суверенною й незалежною державою. Всі інші або вже залежали від неї, або вважалося, що будуть залежати з часом, і тому не визнавалися рівними партнерами. Лише в ІІІ-ІІ ст. до н.е. з послабленням Піднебесної імперії та під впливом даосизму почала визнаватися можливість існування політично і юридично незалежних від неї держав.

Характерною рисою міждержавних відносин всередині Китаю були часті міжусобні війни, тому питання війни посідало одне із перших місць. Тут діяли норми, які в багатьох випадках нагадували ті, що сформувалися в інших регіонах: засуджувалося вбивство полоненого і вважалося, що вбивство людини, яка вже підкорилася, призведе до нещастя; заборонялося знищення святинь, птахів для полювання, інструментів та інших знарядь ремесел, будинків, дерев, посівів тощо. Але, як і в інших регіонах, ці правила постійно порушувалися. Війни велися здебільшого через захоплення рабів. Дуже часто, коли війна була невигідною, китайські монархи використовували політику «цзимі» -стримування війни через подарунки та передачу в гарем доньок.

Була поширеною в Китаї і практика утворення воєнних союзів. У 651 р. до н.е. виникла ліга князів як міжнародно-правове об' єднання. Спочатку членами подібних міждержавних утворень могли бути лише китайські держави, а з часом до них почали вступати й варвари.

Достатньо розвинутою була й договірна практика китайських держав. Укладалися договори з різноманітних питань, але перше місце серед них посідали мирні договори і договори про утворення союзів. Наявність багатосторонніх договорів та васальний характер міжнародних відносин спричинили поширення посередництва та арбітражного суду у вирішенні спорів. У практиці забезпечення до­говорів нерідко використовувалася видача заручників, якими най­частіше були сини правлячих князів. Гуманність міжнародних норм була дуже вибірковою і практично не стосувалася простого народу.