4.2. Джерела міжнародного права

Джерела міжнародного права - це форми, в яких утворюються і існують міжнародно-правові норми. Через джерела закріплюються й поширюються правила (або комплекси правил) поведінки суб' єктів міжнародного права.

Доктрина завжди посилається на єдину статтю міжнародно-правового акту вищої юридичної сили, де систематизовано джерела міжнародного права - ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН.

У ст. 38 Статуту МС Суду ООН зазначено: суд, зобов'язаний розв'язувати передані йому спори відповідно до міжнародного права, застосовує:

a) міжнародні договори, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила безсумнівно визнані державами, що спорять;

b) міжнародний звичай, як доказ загальнопоширеної практики, визнаної в якості правової норми;

3. загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

4. з застереженням. вказаним в ст. 59⁴ - судові рішення й доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй - як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Слід зважити й на п. 2 ст. 38 де зазначено, що положення п. 1 не обмежують можливість Суду - якщо сторони на це згодні -вирішувати справу ex aequo et bono (тобто керуючись справедливістю і добром).

Отже у доктрині склалася практика розглядати джерела, до яких звертається МС ООН, відповідно до ст. 38 його Статуту, в якості джерел міжнародного права. Розглянемо їх коротко.

Міжнародно-правовий договір є найважливішим джерелом сучасного міжнародного права, завдяки якому воно стає все більш кодифікованим. Однозначність тлумачення договору (забезпечена узгодженням текстів і перевіркою їх автентичності на різних мовах), загальновизнані й закріплені у Віденській конвенції 1969 р. форми надання державами-членами згоди на обов' язковість для них положень договору роблять договір найважливішим чинником забезпечення сталості й очікуваності міжнародного правопорядку.

За ст. 59: рішення Суду є обов'язковим для лише для сторін, що беруть участь у справі і лише з цієї справи.

Міжнародний звичай - це правило поведінки, що склалося в результаті тривалого застосування і визнається державами як загальнообов'язкове. Доктрина на підставі пп. b) п. 1 ст. 38 (міжнародний звичай, як доказ загальнопоширеної практики, визнаної в якості правової норми) розрізняє «матеріальні» й «психологічні» умови «юридичності» звичаєвої норми: загальне дотримання норми (загальнопоширена практика) і opinio juris -переконаність у її обов'язковості (визначність в якості правової норми). Впродовж століть звичай був основним джерелом міжнародного права, і лише з кінця дев'ятнадцятого століття звичаї стали кодифікуватися у статтях міжнародних договорів.

Договір і звичай є універсальними, тобто загальними джерелами міжнародного права і їх юридична сила обумовлена їх загальним визнанням і добровільним дотриманням.

До найпоширеніших нових джерел міжнародного права слід віднести також акти міжнародних організацій (особливо спеціалізованих установ ООН). Ці акти поділяють переважно на резолюції й рекомендації: якщо резолюції є рішеннями держав-членів МО і в принципі можуть мати обов'язкову силу, то рекомендації відносяться беззастережно до так званого «м' якого» права, основною характеристикою якого є рекомендаційний характер його норм. Проте в доктрині переважає така думка, що не лише рекомендації, але й більшість резолюцій міжнародних організацій, так само як і акти міжнародних конференцій (і нарад) слід розглядати в якості джерел «м' якого» права.

Акти міжнародних конференцій і нарад розглядаються як міждержавні акти недоговірного характеру. Найбільш відомим прикладом таких актів є Заключний акт НБСЕ від 1 серпня 1975 р., яким було закріплено відмови від територіальних претензій між державами-членами НБСЄ, засновано «Гельсінську спілку з прав Людини» й завершено формування системи основних принципів міжнародного права, викладених в частині а) Акту під назвою «Декларація принципів». Як акт НБСЄ було викладено й Паризьку хартію для нової Європи 1990 р., уведено поняття «людський вимір» для законодавств держав-членів та ін. Надзвичайно важливими виявилися рішення й інших конференцій, наприклад, акти, прийняті впродовж «раундів» держав-членів Генеральної угоди по тарифам в торгівлі (ГАТТ) 1947 р., рішення Консультативних нарад держав-членів Договору про Антарктику 1959 рДоазагальних рис основних джерел слід віднести характер їх юридичної природи, який виражається в узгодженості, загальному визнанні й добровільному та добросовісному дотриманні положень цих джерел всіма суб' єктами міжнародного права. Відмінності ж виявляються в умовах надання юридичної природи їх нормам.

Для міжнародного договору властиве узгодження волі, в основі якого лежить усвідомленість і прилюдне вираження своєї волі за процедурою передбаченою ст. 11-14 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Для міжнародного звичаю влас­тива практика тривалого або спонтанного, переважно мовчазного визнання їх правової природи (тобто обов' язковості дотримання), в чому вбачається стихійність такого правоутворення.

У доктрині міжнародного права триває дискусія про юридичну природу загальних принципів права. На думку більшості юристів-міжнародників, автори ст. 38 Статуту Міжнародного Суду, включаючи до складу джерел, до яких звертається Суд «загальні принципи права, визнані цивілізованими націями» розуміли під ними весь масив найбільш важливих правових формул, що в основі своїй мали звичаєвий характер, але в силу своєї важливості набули значного поширення - і у часі, і у різних суспільствах, і навіть стосовно форм свого існування, будучи й об' єктами посилання в творах видатних юристів, і статтями конституцій чи інших нормативно-правових актів національних законодавств, і аргументами в судових рішеннях як національного, так і міжнародного рівня. Приклади таких загальних принципів знаходимо в більшості інших правових джерел:

• рівний над рівним влади не має;

• договори повинні дотримуватися;

• спеціальний закон відміняє загальний;

• наступний закон відміняє попередній;

• ніхто не може передати іншому прав більше, ніж має сам;

• закон вищої юридичної сили, відміняє закон меншої юридичної сили;

• кожен звинувачений має право на захист;

• кожен звинувачений має право на очну ставку з обвинувачем;

• будь-які збитки не повинні лишитися без компенсації;

• ніхто не може бути покараний без суду;

• відшкодування збитків включає упущену вигоду та інші.

На думку юристів позитивістського напряму ці принципи хоч і є правовими, але вони не можуть бути міжнародно-правовими джерелами безпосередньо: вони можуть застосовуватися лише як допоміжні засоби при тлумаченні норм міжнародного права. Соціологічне ж праворозуміння, як зазначалося, визнає за загальними принципами права юридичну природу, хоча й вимагає як основну умову - загальновизнаність цих принципів.

У доктрині міжнародного права поширена класифікація його джерел на основні й допоміжні. До основних відносяться міжнародні договори і міжнародні звичаї. Як допоміжні можуть розглядатися рішення міжнародних судів і арбітражів, доктринальні положення, а також односторонні й багатосторонні акти держав. Залишається спірним можливість віднесення до основних джерел, по-перше, резолюцій міжнародних організацій; по-друге - загальних принципів права.