1. Словниковий склад мови.

1.1Характеристика словникового складу мови.

Словниковий склад мови і його властивості (словотвір і значення) вивчає лексикологія. До компетенції лексикології належить загальне вивчення словника мови, всебічне вивчення лексичних значень слів, уживаних у ній, розкриття всієї складності й багатогранності цих значень. До її завдань належить також вивчення словникового складу мови з погляду його походження, загальна експресивно-стилістична характеристика лексики, можливостей її вживання в різних мовних ситуаціях і в різному словесному оточенні, визначення її активних і пасивних компонентів, а також найважливіших процесів, що відбуваються в ній на сучасному етапі.

Вихідною передумовою тут є положення про те, що лексика не становить механічної сукупності слів, а являє собою певну систему, елементи якої співвідносні і взаємозв’язані, підпорядковані внутрішнім закономірностям цієї системи [8, с.217].

Лексичні явища певним чином об’єднуються за спільними ознаками і вивчаються у сукупності - у їх морфологічному складі, за значенням, сталими властивостями, лексико-естетичними ознаками походженням, діалектними розбіжностями.

Слово вважається головною одиницею лексикологічного дослідження з тієї причини, що в ньому прославляються закони розвитку і зміни словникового складу мови. Провідна риса розвитку слова у новітній час - це перерозподіл значень.

У своїй сукупності слова складають лексичні підвалини мови, слова змінюються у мовленні за граматичними законами. Визначають слова, як одиниці мови, багато в залежності від критеріїв, підходу, точок зору. У лексичному розумінні воно визначається як одиниця називання, що має лексико-семантичне наповнення і може виражати сформульоване поняття.

Лексичний склад мови неоднорідний. У ньому виділяють категорії лексичних одиниць на різних підставах: за сферою вживання - лексика загальновживана й стилістично забарвлена, використовувана в певних умовах і сферах спілкування (поетичного, розмовна, просторіччя, діалектизми), за історичною перспективою (неологізми, архаїзми); за походженням (запозичення), активна й пасивна лексика. Важливим аспектом лексикології є вивчення слів у їхньому відношенні до дійсності, оскільки саме в словах, у їх значеннях найбезпосереднішим чином закріплюється життєвий досвід колективу в певну епоху. У зв'язку з цим розглядаються такі проблеми, як лексика й культура [8, с.186].

Лексика української мови складалася і розвивалася впродовж багатьох віків. У лексиці знаходять відображення зміни, що відбуваються в житті нашого суспільства, багата і славна історія українського народу, величезні досягнення в економіці і культурному житті сучасної України. Розвиток лексики визначається, з одного боку, дією внутрішньомовних факторів, а з іншого - він залежить безпосередньо і від позамовної дійсності.

1.2 Запозичення як джерело збагачення словникового складу

Одним з джерел збагачення лексики будь-якої мови є запозичення. Термін "запозичення" означає процес надходження і засвоєння іншoмовних слів внаслідок різних соціальних причин - війни, торгівлі, подорожей, технічного співробітництва, культурних зв'язків тощо. Запозичуються, як правило, окремі слова; рідше це можуть бути словосполучення (у тому числі сталі) і навіть граматичні структури. При цьому запозичення можуть бути перекладні (кальки, translation loans) і семантичні. Запозичення відбивають історичний стан мови. Власне долею запозичень займаються у дослідженнях з історичної лексикології. Для сучасного лексичного складу мови важливим є той стан, який вона має тепер, та у яких стосунках знаходяться мовні елементи на даному етапі розвитку.

Запозичення пристосовуються до системи мови-позичальниці, а іноді настільки нею засвоюються, що іншомовне походження таких слів не відчувається носіями мови та виявляється лише за допомогою етимологічного аналізу. Оскільки запозичення є результатом тривалої історичної взаємодії мов та їхнього змішування, то запозичення займають значне місце у лексиці багатьох мов.

Інтернаціоналізми - це не обов’язково прямі запозичення, і не кожне запозичення - це інтернаціоналізм. Інтернаціональними можуть бути не лише зовнішня форма, написання та вимова, але й внутрішня форма, вмотивованість [1, с.161].

Однак, слід зазначити, що у різних дослідженнях співвідношення інтернаціоналізмів та запозичень трактується по-різному. Здебільшого інтернаціональні лексеми вважають складовою частиною запозичень. Проте деякі науковці заперечують таке ототожнення. На думку В.В. Акуленка, між запозиченнями та інтернаціоналізмами існує принципова різниця: "інтерна-ціоналізми є об’єктивно існуючою міжмовною категорією синхронії із своїми специфічними характеристиками, а запозичення - це діахронічна категорія, яка є умовною для певного синхронного зрізу існування мови" [1, с.162]. Така методологічна різниця має принциповий характер.

Щодо того, чи слід віднести інтернаціоналізми до запозичень чи до окремо існуючої групи слів, А.Д. Олійник вважає, що інтернаціоналізм - це дуже широке поняття, яке не завжди збігається з поняттям "інтернаціональної лексеми" (з огляду на існування так званих "семантичних інтернаціоналізмів" зовнішня форма яких у кількох неспоріднених мовах не завжди буває подібною). Інтернаціоналізми є особливою категорією термінів, яка онтологічно пов’язана із запозиченнями, які, однак, слід розглядати не в діахронічному, а в синхронічному аспекті [11, с.58].

Таким чином, очевидним стає той факт, що через глобалізацію та підсилену взаємодію мов виникає особий шар запозичень, що йменуються інтернаціональними словами. Безперечним є те, що інтернаціоналізми є невід’ємною частиною словникового складу мови при зростаючій ролі культурних та економічних зв’язків між народами та країнами.