5 Етап – формування інтегрованих підходів у менеджменті .
Процесний підхід (1-пол 20 ст.) розглядає управління як серію взаємопов’язаних дій (функцій управління), які реалізуються у такій послідовності:
Кожна функція управління, в свою чергу, складається з взаємопов’язаних підфункцій. Таким чином, процес управління є загальною сумою усіх функцій та підфункцій.
Об’єктом досліджень процесного підходу є безперервний процес виконання взаємопов’язаних функцій управління організацією.
Системний підхід. (поч. 60-х р. 20 ст.). Його представники стверджують, що організацію слід розглядати як систему у єдності частин, з яких вона складається, та зв’язків з її зовнішнім середовищем.
Т
ільки
такий підхід дозволяє отримати цілісне
уявлення про сутність управління.
Схематично системний підхід до управління
можна представити так:
Об’єктом досліджень системного підходу є елементи внутрішнього та зовнішнього середовища організації
Ситуаційний підхід (кінець 60-х років 20 ст.) визнає, що хоча загальний процес управління і є однаковим, специфічні прийоми, які використовує керівник, повинні змінюватися залежно від ситуації.
Об’єктом досліджень ситуаційного підходу виступають найбільш значущі елементи внутрішнього та зовнішнього середовища організації [1, 2, 9, 10]...
6 етап – комп‘ютерізація управлінських процесів з (1980-х рр.) – пов‘язаний із розвитком інформаційних та комп‘ютерних систем. Сучасний етап характеризується високими темпами розвитку інформаційних технологій. Характерною особливістю використання сучасних засобів обчислювальної техніки є перехід до мережевої обробки даних [1, 2, 8, 9, 10].
Основні етапи розвитку управлінської науки в Україні.
В нашій країні управлінська наука розвивалася в рамках підходів, які панували в СРСР.
Можна виділити 7 періодів розвитку управлінської науки в радянський і пострадянський періоди [1, 4, 5, 8, 9, 10].:
1 період (жовтень 1917 р.– березень 1921р). Розроблялись форми і методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовувались принципи централізму, організаційні методи управління, адміністрування та державне регулювання.
2 період (1921–1928 рр.). Здійснювалось подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом, були зроблені спроби застосування госпрозрахунку як основи економічних методів управління, з‘явились трести і синдикати, а також формально вивчались можливості участі працівників в управлінні.
3 період (1929–1945 рр.). Пов‘язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва, увагу приділяти удосконаленню структур управління, методів підбору і підготовки кадрів, планування і організації виробництва.
4 період (1946–1965 рр.). Характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної і територіально-галузевої системи управління, що врешті-решт призвела до поглиблення адміністрування.
5 період (1965–1975 рр.). Була здійснена спроба проведення господарської реформи через посилення ролі економічних методів управління. Цей етап підтвердив неефективність реформ, які проводилися в рамках адміністративно-командної системи.
6 період (1975–1988 рр.). Характеризується все глибшим усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи, яка склалась в економіці СРСР. Він підтвердив необхідність радикальної зміни економічних відносин, докорінних економічних реформ.
7 період (1985 р. і донині). Проведення економічних реформ. Цей період можна поділити на 5 підетапів:
1) робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку;
2) застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин;
3) впровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, збільшення економічної свободи;
4) впровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління;
5) початок та розвиток ринкових реформ (реалізація цього під етапу здійснюється вже в умовах розвитку незалежної національної економіки України).
На різних етапах розвитку науки істотний внесок в неї зробили такі українські вчені, як М.П. Яснопольський обґрунтував теорію місцевого самоврядування на основі диференційованого врахування економічної продуктивності територій; Є.Є. Слупський – засновник математичного моделювання економічних та управлінських процесів, а також праксеології (грец. рraxis - справа) – галузі наукових досліджень, яка вивчає загальні умови і методи правильної, ефективної та раціональної людської діяльності; М. Туган-Барановський розглядав майбутнє суспільство як сукупність кооперативних форм виробничо-господарської діяльності людей; Ф.Дунаєвський обґрунтував концепцію адміністративної ємкості, розглядаючи її як здатність керувати великою кількістю осіб.; В.Я. Підгаєцький одним із перших розмежував поняття «науково організація праці та управління» і «наука організації і управління», плідно займався проблемами спонукання працівників до високопродуктивної праці; А. Кредісов, О. Кузьмін, І. Лукінов, А. Чухно – досліджували проблеми госпрозрахунку, економічного та соціально планування, мистецтва управління та ін.
3
Організація - група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або спільних цілей.
Всі організації мають загальні для них характеристики.
всі організації використовують чотири види ресурсів:
людські ресурси;
фінансові ресурси;
фізичні ресурси (сировина, устаткування тощо);
інформаційні ресурси.
будь-яка організація є відкритою системою. Ресурси, які організація використовує для виробництва продукції (надання послуг) вона забирає із зовнішнього середовища. В свою чергу продукція, що виробляється організацією також реалізується у зовнішньому середовищі. Отже організація може існувати лише у взаємодії з оточуючим середовищем. Це означає, що будь-яка реально існуюча організація є відкритою системою.
всі організації здійснюють горизонтальний і вертикальний поділ праці. Якщо навіть дві людини працюють спільно для досягнення єдиної мети, вони повинні поділити роботу між собою.
всі організації мають структуру (сукупність підрозділів та зв’язків між ними, а також взаємовідносин між рівнями управління та функціональними сферами діяльності), яка надає їм цілісність й спроможність реалізувати своє призначення.
Підприємство – це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який діє на свій ризик, має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і торгівельну діяльність з метою одержання прибутку.
Господарський кодекс України дає наступне визначення підприємства:
Підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгівельної, іншої господарської діяльності.