Принципи управління Анрі Файоля

1. Розподіл загальної роботи в організації на складові її частини.

2. Повноваження та відповідальність. Ці категорії "тримають одна одну". "Де надаються повноваження, там виникає і відповідальність".

3. Дисципліна. Дотримання досягнутих угод між організацією та її робітниками.

4. Єдиноначальність. Кожний робітник в організації повинен мати одного і тільки одного начальника.

5. Єдність керівництва. Всі операції в організації, які мають одну мету, повинні виконуватись під керівництвом одного начальника.

6. Підпорядкованість індивідуальних інтересів спільним. Цілі організації повинні домінувати над цілями окремих робітників або груп.

7. Винагорода. Система оплати повинна бути справедливою, стимулювати діяльність, а її розміри не повинні опускатися нижче розумного рівня.

8. Централізація. Ступінь концентрації влади на вищому рівні управління.

9. Ієрархія (скалярний ланцюг). "Ланцюг" начальників від вищого до нижчого рівня.

10. Порядок. "Усьому своє місце і все на своєму місці".

11. Справедливість. Відданість персоналу організації повинна поєднуватися з правосуддям керівництва організації.

12. Стабільність перебування на посаді. Організація повинна сприяти довгостроковим стосункам зі своїми робітниками.

13. Ініціатива. "Здатність самостійно обмірковувати та виконувати план".

14. Корпоративний дух. Результат гармонії та єдності персоналу організації.

Рис. 1.3. “Універсальні принципи управління” А. Файоля

2 – етап формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків – пов‘язаний із визнанням людини пріоритетним фактором виробничо-господарської діяльності. Основна увага націлюється на соціальні аспекти усі форми морального та матеріального стимулювання працівників, стилі управління, участь працівників у прийнятті управлінських рішень, організаційну культуру, можливості кар‘єри та просування за службовою ієрархією. На цьому етапі сформувались дві основні школи: людських стосунків та поведінських наук.

Поведінкові теорії менеджменту виникли як реакція на недоліки класичних теорій. Тому їх часто об’єднують загальною назвою «неокласична теорія менеджменту». Виникненню поведінкових теорій багато в чому сприяли досягнення промислової психології (Хюго Мюнстерберг «Психологія та промислова ефективність», 1912 р; Л. Гілберт «Психологія управління», 1914р; результати Хотторнських експериментів Елтона Мейо).

Поведінкові теорії менеджменту опрацьовували Мері Паркер Фоллет, Р. Лайкерт, Д. МакГрегор, Ф. Герцберг та інші.

Поведінковий підхід до менеджменту включає в себе дві школи:

а) школа людських стосунків (1930-1950 рр.). Заснували Мері Паркер Фоллет, Елтон Мейо. Представники цієї школи досліджували переважно проблеми індивідуальної психології працівників організації. Їх зусилля були зосереджені переважно на вивченні поведінки індивідуума в організації, на його мотивації .

б) школа організаційної поведінки (поведінських наук) (1950- до теперішнього часу) формувалась Крісом Арджирісом, Ренсоном Лайкертом, Дугласом МакГрегором, Фредеріком Герцбергом. Її представники концентрували увагу на вивченні типів групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів, культурного оточення тощо.

Представники даної школи намагалися надати допомогу працівникові в усвідомленні власних можливостей для самовияву у процесі праці. З цією метою розробляи концепції щодо побудови управління організаціями щляхом підвищення використання людських ресурсів на осевої мотивації праці.

В загальних рисах основна мета обох шкіл полягає у підвищенні ефективності організації шляхом підвищення ефективності використання її людських ресурсів.

3 етап – побудова систем управління, орієнтованих на ринок (2-ї пол. 20 ст). – пов'язаний з виникненням на підприємствах надвиробництва, що обумовлено небезпечним попитом. На цьому етапі система керування людьми, що були створені ринково орієнтованими школами базуються на маркетингових концепціях, тобто планування виробничої і реалізаційної діяльності, підбір відповідних кадрів, формування системи матеріального і морального стимулювання і т.д.

4 етап – активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення – пов‘язаний із широким застосуванням в менеджменті математики. Представники цього підходу( 1950 р. до наших днів) розглядають управління як логічний процес, що може бути виражений в математичній формі. В центрі уваги цієї школи знаходиться математична модель, тому що саме за її допомогою управлінську проблему можна відобразити (передати) у вигляді основних її цілей та взаємозв’язків.

Інтереси представників кількісної школи практично повністю пов’язані з застосуванням математики в управлінні.

Отже, є два напрямки кількісного підходу: теоретичний і операційний (практичний) менеджмент.

Теоретичний менеджмент в основному ґрунтується на побудові математичних моделей, тобто зосереджений на моделях, рівняннях та іншій схематизації дійсності.

Операційний менеджмент менш математизований і простіший, ніж теоретичний, його можна практично застосовувати до управлінських ситуацій. Засоби операційного менеджменту переважно полягають у сприянні організації в ефективнішому виробництві продукції та послуг, їх також можна застосовувати до широкого діапазону проблем.

Основний внесок цієї школи в теорію управління - це ідея про спрощення управлінської реальності за допомогою математичних моделей.

Загальним недоліком ранніх теорій менеджменту було намагання кожної з них опрацювати свій єдиний «рецепт» підвищення ефективності управління. Кожна з них не була помилковою та зробила важливий внесок у розуміння сутності менеджменту. Проте кожна з них одночасно обмежена з точки зору вузького погляду на багатомірність управління.