Тема 6 Фінанси Республіки Чилі

План лекції

1. Реформування фінансової системи.

2. Пенсійна реформа.

3. Чилійське "диво".

Історія реформування фінансової системи Чилі А. Піночетом ви­вчається багатьма вченими, оскільки цій країні вдалося за короткий строк перетворитися з відсталої на розвинуту економічно державу. Але шлях до цього був дуже непростим. Насамперед потрібно було вирішити фінансові проблеми, створені в Чилі при уряді С. Альєнде.

Попри те, що Альєнде називався соціалістом, його уряд відразу почав провадити в країні радикальні економічні та соціальні пере­творення у цілком комуністичному дусі. Були націоналізовані 350 найбільших приватних компаній, включно з усіма приватними бан­ками, іноземними підприємствами у гірничовидобувній галузі, вели­кими торговельними фірмами. Альєнде експропріював більше поло­вини великих латифундій і передав селянам близько 9 млн. га землі. За кілька перших місяців правління він зробив більше, ніж поперед­ній президент за 6 років. Але право володіння отриманою землею для 76 тисяч селянських родин виявилося чисто формальним. За таким добре відомим радянським людям «добровільно-примусовим методом» усіх нових власників землі було об'єднано в сільськогос­подарські товариства аграрної революції (САРА) — повний аналог радянських колгоспів. Всю ж вироблену продукцію чилійські селяни були зобов'язані продавати державній закупівельній організації ЕКА. В країні, яка завжди відчувала брак власного продовольства, центра­лізований державний розподіл продуктів харчування призвів до ви­никнення гострого дефіциту практично всіх продуктів. Буйним кві­том розцвів чорний ринок. І чим більше титанічних зусиль докладала влада в боротьбі зі спекулянтами, тим гіршим ставало постачання чилійських міст. У Сантьяго почалися «бунти порожніх каструль», коли домогосподарки (переважно із забезпечених верств населення) приходили до президентського палацу і годинами стукотіли криш­ками по каструлях, вимагаючи повернення до ринкової торгівлі про­дуктами харчування. Не ліпшими були справи і на націоналізованих промислових підприємствах, управління якими здійснювали робіт­ничі комітети. Некваліфікований менеджмент і вимивання оборотних коштів призвели до повної зупинки деяких з них і скорочення ви­робництва на більшості інших. У країні галопувала інфляція.

Спроба запровадити соціалістичний розподіл у бідній країні, де ніколи не було добре функціонуючого внутрішнього ринку і біль­шість населення якої не підтримувала комуністичні перетворення, неминуче мала призвести до руйнування виробництва і глибокої соціальної кризи, до зміни влади, до запровадження реформ Піночета.

Чим гірше, тим краще — це положення «кризової» гіпотези про передумови радикалізації економічних реформ стверджується в Чилі. Подібно до того, як невдала спроба поступового реформування чи­лійської економіки С. Альєнде зумовила «шокову терапію» А. Піночета 1975 p., майже через десятиліття по цьому спричинилася корот­кочасна експансійна «корекція» економічних реформ. Криза забор­гованості та загальний песимізм від набагато гірших, ніж очікувалося, результатів ортодоксальної стабілізаційної програми на якийсь час перехилили шальки терезів на користь прихильників експансійної політики. У квітні 1984 р. міністром фінансів став Ескобар Серда — ідеолог індустріальної (читай — експансійної) політики «підтримки» національного товаровиробника. Значне збільшення видатків бюдже­ту та підвищення уніфікованої ставки імпортного мита з 20% до 35% завершилося тим, що вже в жовтні 1984 р. інфляція підвищилася до 8% на місяць; всупереч очікуваним, зросло безробіття та зовнішній борг. Невдала «корекція» економічної політики прискорила повер­нення «чиказьких хлопчиків» до керма економічної політики: 12 лю­того 1985 р. пост міністра фінансів обійняв Ернан Бучі.

Радикалізація економічних реформ у Чилі зі середини 80-х років XX ст. поєднувалася з певною обережністю, покликаною запобігти помилкам на зразок критичного підвищення реального обмінного курсу песо у 1980—1982 pp. Факт, що це сталося при додатньому сальдо бюджету та рішучій лібералізації зовнішньої торгівлі і потоків капіталу, породив сумніви щодо переваг радикальної економічної політики і ускладнив пояснення причин підвищення реального об­мінного курсу та наступної кризи заборгованості. Отримали поши­рення дві суперечливі гіпотези. Перша з них пояснювала повільне зниження інфляції та підвищення реального обмінного курсу потуж­ним припливом іноземного капіталу і збільшенням грошової маси, а друга — помилками в економічній політиці, головними з яких були фіксований обмінний курс песо та повна індексація заробітної плати.

Після поновлення радикальних економічних реформ у 1985 р. чилійський уряд повернувся до засадничих елементів «шокової те­рапії», водночас демонструючи обережність у приватизації держав­ного майна та рішучість у створенні конкурентного середовища. Про­тягом трьох років уряд скоротив частку власних видатків у ВВП до 26,8% у 1987 р. проти 32,6% у 1984 р. Це уможливило експеримент зі зниженням ставки податку на прибуток із 46% до заледве 10% (в 1989 р. ставку податку знову підвищили до 35%). З 1989 р. доходи чилійського бюджету незмінно перевищують його видатки.

Розрахунок чилійських реформаторів полягав у тому, що фіскаль­на дисципліна та лібералізація зовнішньої торгівлі загальмують ін­фляцію до рівня показників промислово розвинутих країн, проте цього не сталося. Деяке прискорення інфляції у 1989—1990 pp. на­штовхнуло на неприємні аналогії з економічними труднощами на початку 1980-х років. Інфляційна інерція знову привернула увагу економістів, як і низка інших причин: «перегрів» економіки (зрос­тання ВВП у 1989 р. становило 10%), погіршення умов торгівлі, невизначеність у політичному житті напередодні запланованого пе­реходу до демократичної форми правління. Можна вважати, що нап­рикінці 1980-х — початку 1990-х років політика обмінного курсу не враховувала реалій переходу до стійкого економічного зростання: фіскальна дисципліна, зменшення коштів обслуговування зовнішньо­го боргу, підвищення продуктивності праці, структурні перетворення, збільшення інвестицій (включно з прямими інвестиціями з-за кор­дону). Була зроблена певна корекція, що дало бажані результати.

Частка зовнішнього боргу у ВВП зменшилася до 37,2% в 1997 р. проти 123% у 1985 р. Відношення зовнішнього боргу до експорту зменшилося із загрозливих 398,5% в 1985 р. до 176,8% в 1997 р. Останнім часом на обслуговування зовнішнього боргу витрачається всього 20% надходжень від експорту товарів і послуг. Що більше, протягом 1995—1996 pp. Центральний банк і уряд достроково випла­тили 2,9 млрд доларів США державної заборгованості міжнародним фінансовим організаціям та приватним банкам. Зрозуміло, що нижчі кошти обслуговування зовнішнього боргу не вимагають підвищеного трансферту фінансових активів за кордон, а відповідно — створюють передумови для підвищення реального обмінного курсу. Іншими сло­вами, реальний обмінний курс підвищується, адже немає потреби в збільшенні чистих надходжень від експорту товарів і послуг. Пози­тивно вплинула на стан фінансів країни й пенсійна реформа, досвід якої вивчається в усьому світі.

Пенсійна реформа в Чилі та її вплив на економіку

Перехід від державної до приватної системи пенсійного забезпе­чення розпочався у 1981 р. Правила нарахування пенсій для діючих пенсіонерів та працюючих похилого віку залишилися без змін, а решта працівників мали сплачувати щонайменше 10% від заробітної плати до одного з приватних пенсійних фондів. На початок 1997 р. 15 таких фондів контролювали активи вартістю понад 30—40 млрд. доларів США. Активи 29 страхових компаній перевищили 10 млрд доларів США. Пенсійні і страхові компанії, що працюють під суво­рим державним наглядом, сприяли підвищенню частки заощаджень у чилійській економіці та збільшенню капіталізації фондового ринку. Промислові компанії отримали доступ до внутрішніх заощаджень. У підсумку показник інвестицій неухильно зростав протягом останніх років.

Простежується зв'язок між динамікою активів пенсійних фондів та капіталізацією фондового ринку. В 1995 р. збільшення активів пенсійних фондів пом'якшило ефект від зниження інвестиційної ак­тивності, відіграючи помітну стабілізаційну роль. Загалом приватні заощадження у чилійській економіці збільшилися до 20,4% у 1994 р. проти 5,4% у 1980 p., поліпшуючи платіжний баланс. Це сприятливо позначилось на показниках платіжного балансу. Навіть з врахуван­ням обслуговування зовнішнього боргу, в 1989—1996 pp. від'ємне сальдо поточного рахунку не перевищувало достатньо безпечних 5% від ВВП (в 1997 р. цей показник становив 5,3% від ВВП). Для порівняння: протягом 1978—1981 pp. від'ємне сальдо поточного ра­хунку перебувало в межах 5,0—14,6% від ВВП.

Зростання ВВП і гальмування інфляції зменшили безробіття та підвищили реальні доходи чилійців. Поступово виникла суспільна підтримка радикальної економічної політики, яка для багатьох сто­ронніх спостерігачів уособлювалася з діяльністю військової адмініст­рації. Зв'язок між економічною доцільністю пенсійної реформи і соціальними показниками простежується досить виразно. Так, про­тягом 1985—1996 pp. щорічне зростання реальної заробітної плати приблизно на 2—3% супроводжувалося випереджуючим підвищен­ням продуктивності праці. Опосередковано доходи пересічного чи­лійця збільшила пенсійна реформа: з початку заснування в 1981 р. середньорічний дохід у пенсійних фондах становив 13—14% річних.

Соціальну орієнтацію чилійських реформ (в тому числі й в області пенсійного забезпечення) посилили нові підходи до приватизації дер­жавного майна, коли значну частину акцій було надано працюючим. Віднедавна надаються позики для житлового будівництва зі строком погашення 20 років під 8% річних, чому також сприяла пенсійна реформа. Для бідніших прошарків населення розроблено систему державних субсидій. З початку 1990-х років кількість чилійців за межею бідності зменшилася майже вдвічі, передусім це стосується міського населення. Щоправда, в Чилі дещо поглибилося майнове розшарування, але не настільки, щоб твердити про скільки-небудь загрозливу тенденцію.

Чилійське "диво": складові успіху

Стилізоване пояснення успіху чилійських реформ, розпочатих А. Піночетом, враховує три складники: 1) лібералізація економічного середовища, 2) прискіпливий банківський нагляд, 3) регулювання короткочасних потоків капіталу.

Економетричні результати пояснюють успіх чилійських реформ рецептами економічної діяльності. Фіскальна дисципліна стала на­ріжним каменем фінансової стабілізації та структурних перетворень. Реструктуризацію економіки вдало підтримала лібералізація зовніш­ньої торгівлі. Незалежний Центральний банк послідовно провадив антиінфляційну політику, не вагаючись у застосуванні рестрикційних заходів при щонайменших ознаках «перегріву» економіки чи погір­шення сальдо торговельного балансу.

Рестрикційна фіскальна політика і обмеження пропозиції грошової маси в поєднанні з низкою структурних заходів (пенсійна реформа, оздоровлення банківської системи) дозволили збільшити обсяги внутрішніх заощаджень до 24% від ВВП, порівнюючи з 15% і 17% в Аргентині та Мексиці. Збільшення внутрішніх заощаджень створило передумови для збільшення інвестицій та вирівнювання платіжного балансу — обидва чинники є критично важливими для переходу до стійкого економічного зростання.

Гнучкість фіскальної політики в Чилі практикується, але в межах збалансованого бюджету. З початку 1993 р. уряд отримав "право змі­нювати ставку ПДВ на 1%. Намагаючись зменшити залежність від світових цін на мідь, чилійський уряд створив спеціальний стабілі­заційний фонд (в липні 1998 р. у ньому було акумульовано 1,85 млрд. доларів США). Впорядкування урядових видатків супроводжувалося їх переорієнтацією на потреби освіти і охорони здоров'я. Протягом 1990—1995 pp. Чилі та Уругвай єдиними з країн Латинської Америки збільшили видатки на інфраструктуру на 45% і 15%; в Аргентині, Бразилії та Мексиці зазначені видатки зменшилися на 50%, 55% і 70%, відповідно.

Враховуючи уроки минулого, було зміцнено банківську систему і запроваджено гнучке управління потоками капіталу. Вдала реструк­туризація чилійських банків дозволила позбутися адміністративних важелів на фінансовому ринку і створити надійне підґрунтя для поступової лібералізації потоків капіталу. Пріоритет отримали прямі іноземні інвестиції. Обмеження для інших запозичень скасовували­ся по мірі проведення належних перетворень на фінансовому ринку та створення відповідних макроекономічних передумов. Підтримка зваженою монетарною політикою і фіскальною дисципліною визна­чила керованість фінансової лібералізації.

На початку 1999 р. кризові явища в світовій економіці не ставили під сумнів досягнення чилійських реформ. Деяка модифікація еко­номічної політики (послаблення обмежень на потоки капіталу, фіс­кальна дисципліна) виглядає звичайними стабілізаційними заходами, притаманними будь-якій розвинутій економіці.

За часів правління Піночета Чилі була однією з небагатьох лати­ноамериканських країн, економічний приріст яких збільшувався ста­більними і порівняно високими темпами. Одна з найбідніших країн континенту нині посідає почесне четверте місце в Латинській Аме­риці за розмірами валового внутрішнього продукту на душу насе­лення. 2000 року цей показник за даними Світового банку складав 4590 доларів.

Щоб зрозумілішим було місце Чилі у світовій економіці, наведемо ще кілька цифр. Чилі межує з трьома країнами — Аргентиною (7460 доларів), Перу (2980 доларів) та Болівією (990 дол.). Нинішня Чилі багатша за Польщу (4190 доларів), Туреччину (3100 доларів) чи Росію (1660 доларів). Нині середня зарплатня у Чилі становить 1000 доларів на місяць.

Якщо в середині 70-х продаж міді та мідної руди давав 80 відсотків експортних надходжень Чилі, то наприкінці 80-х — лише 40. І це притому, що обсяги видобутку міді та ціни на неї зростали. Чилій­ський досвід організації пенсійних фондів як засіб вирішення соці­альних проблем і джерело акумуляції коштів населення для внут­рішніх інвестицій визнано класичним у цілому світі.

Запитання для самоперевірки

1. Які основні вади реформування фінансово-економічної системи Чилі при С. Альенде ви можете назвати?

2. У чому полягають успіхи реформування фінансової системи Чилі при генералі Піночеті?

3. Які основні фінансові складові чилійського «дива»?