Тактика невідкладної допомоги при травматичних ушкодженнях кінцівок.
Серед травматичних ушкоджень кінцівок найбільш часто зустрічаються забій м’яких тканин, ушкодження зв’язкового апарату суглобів, вивихи суглобових поверхонь і переломи кісток.
Забій м’яких тканин характеризується біллю і припухлістю в місці травми. Кінцівка зазвичай приймає напівзігнуте положення. Актинві рухи кінцівки обмежені і болючі, пасивні – не порушені. Зміна кольору шкірних покривів нд місцем ушкодження залежить від об’єму крові, яка вилилась до м’яких тканин і давності травми: він міняється від червоного чи червоно-синього в момент травми до синьо-багряного, зеленуватого і жовтого протягом 3-5 днів.
Ушкодженням зв’язкового апарату суглобів фактично є частковий чи повний розрив волокон суглобової капсули. Така травма характеризується наявністю болю, набряклості суглобу, порушенням функції кінцівки, обмеженям і болючісю як активних так і пасивних рухів у суглобі. Причиною ушкодження зв’язкового апарату суглобів є не просто механічна дія, а чрезмірні рухи в суглобі, які виходять за межі об’єму його рухливості (надмірне згинання, часто – з поворотом, завелике розгинання в суглобі), що є характерним для спортивних травм.
Невідкладна допомога при забої м’яких тканин і ушкодженні зв’язкового апарату суглобів практично не розрізняється і полягає в наступних діях:
Створення функціонального покою кінцівки, іноді – з використанням засобів іммобілізації (знерушення) – див. нижче;
Накладання тиснутої пов’язки на місце ушкодженя;
Накладання на ушкоджену ділянку холодного компресу чи міхура з лбодом;
В подальшому через 3-5 днів показані фізіотерапевтичні поолцедури, лікувальна фізкультура, масаж для повноцінного відновлення функції;
Госпіталізація в стаціонар, як правило, не потрібна. Показане амбулаторне спостереження.
Вивих - це зміщення суглобових кінців кісток, які утворюють з’єднання. При цьому вивихнутою вважають дистальну кістку з’єднання. При повному вивиху і значному зміщенні суглобових кінців останні не торкаються один до одного, при неповному вивиху – частково торкаються своїми суглобовими поверхнями. Розрізняють вродженні вивихи та набуті (травматичні). Зміщення суглобових поверхонь кісток супроводжується розривом суглобової капсули, нерідко при цьому виникає розрив зв’язок судин з подальшим внутрішньосуглобовим крововиливом. Незалежно від механізму травми вивих завжди супроводжується значним ушкодженням м’язів. Після травми порівняно швидко розвивається м’язовий спазм, який є причиною пружної фіксації вивихнутої кістки в неправильному положенні. Потерпілі скаржаться на біль та деформацію суглоба, відсутність активних і пасивних рухів. При огляді спостерігається деформація суглоба, фіксація кінцівки у вимушеному положенні, набряк навколо суглобу. Методом пальпації визначають відсутність ділянки вивихнутої кістки, пружинну фіксацію кінцівки, зміну її довжини, біль, обмеження пасивних рухів у суглобі. Необхідно далі обстежити і визначити больову і тактильну чутливість, а також активні рухи в пальцях кінцівки. Слід звернути увагу на пульсацію променевої артерії при ушкодженні плечового та ліктьового суглобів, а також тильної артерії ступні при травмі кульшового, колінного та гомілкового суглобів.
Перелом – порушення цілості кістки, яке супроводжується ушкодженням оточуючих м’яких тканин внаслідок дії зовнішньої фізичної сили.
Розрізняють переломи повні і неповні (тріщини); відкриті (за наявності сполучення кісткової рани із зовнішнім середовищем) і закриті (без такого); поперекові, скошені, ковзаючи, вклинюючи, зкручені, оскольчасті.
Клінічними ознаками переломів є біль і набряклість в місці ушкодження, порушення функції кінцівки, неможливість і болючість активних і пасивних рухів, деформація кісток (нерідко – з утворенням так званого хибного суглобу – патологічного перегинання кінцівки в місці перелому), укорочення ушкодженої кінцівки внаслідок рефлекторного м’язового спазму, крепітація – шум тертя осколків кістки один об одного.
Невідкладна допомога при вивихах і переломах полягає в тимчасовій імобілізації ушкодженої кінцівки і госпіталізації в стаціонар. Оскільки укладання і фіксація кінцівки під час імобілізації є болючою слід провести місцеве знеболення 20 мл 1-2% розчином новокаїну (після провідення шкірної проби на цого індивідуальну переносимість). Тимчасова імобілізація проводиться транспортними шинами (Крамара, Дитріха), за допомогою фіксуючих пов’язок чи підручних засобів (листів фанери і т.ін). Техніка тимчасової імобілізації зображена на рис. 13-15.
а б
Р
исунок
13. Транспортна імобілізація при
ушкодженнях хребта: а – при ушкодженнях
шийного відділу; б – при ушкодженні
грудного та поперекового відділів
а б
Р
исунок
14. Транспортна іммобілізація при
ушкодженнях верхньої кінцівки: а – за
допомогою фіксуючої повзки; б – за
допомогою шини Крамера.
Рисунок 15. Транспортна іммобілізація нижньої кінцівки шиною Дитріха.
Головна мета цих заходів досягти повного знерушення постраждалої кінцівки. Це можливо лише за умови імобілізації двох сусідніх суглобів. За відсутності спеціальних засобів для імобілізації кінцівок їх можна фіксувати бинтами до тулуба (верхні кінцівки) чи одна до одної (нижні кінцівки). Вивихи і переломи шійного відділу хребта фіксуються накладанням ватного комірця Шанса, який запобігає згинанню і поворотам шії (рис. 13 а). Постраждалі з переломами хребта транспортуються на жорсткому настилі (листі фанери і т.ін), а при їх відсутності – на животі. Постраждалі з переломом тазу транспортуються лежачи на спині на жорсткому настилі з напівзігнутими кінцівками. Для цього під колінні суглоби підкладають зщільний валик (змотану ковдру і т.ін.).
Техніка введення шлункового зонду та промивання шлунку. Перед зондуванням необхідно виміряти відстань від верхніх передніх зубів до пупа, додати до отриманої цифри 6-7 см. Отримана довжина дорівнює відстані від входу в ротову порожнину до воротаря шлунка, тобто до тієї ділянки, до якої доцільно провести зонд.
Якщо дозволяє стан хворого, то його садять на стілець, притуливши щільно до стіни і трохи нахиливши голову вперед. Груди хворого закривають плівкою або поліетиленовим фартухом, а в ногах ставлять порожню миску. Лівою рукою обіймають шию хворого, а в праву руку беруть товстий зонд, змочений водою або вазеліновим маслом. Закруглений кінець зонда кладуть на корінь язика і просять хворого зробити ковтальний рух, при цьому швидко просуваючи зонд у стравохід. Далі хворий повинен зробити декілька глибоких вдихів, під час яких продовжують проводити зонд. При цьому хворий робить ковтальні рухи і глибоко дихає через ніс. Зонд не можна здавлювати зубами.
Якщо у хворого виражений блювотний рефлекс, то перед введенням зонда йому необхідно змазати зів та глотку 10 % розчином новокаїну. Коли зонд потрапляє в гортань, хворий починає кашляти, задихатися, втрачати голос. У цих випадках зонд потрібно негайно видалити і процедуру почати заново.
Знесиленим хворим, які не можуть сидіти, зондування шлунка виконується в ліжку хворого у положенні лежачи на спині. Новокаїном або дикаїном виконують попередню анестезію входу в глотку. Значно полегшує введення зонда використання ларингоскопа. Після того , як зонд введений у шлунок, хворого повертають набік та прибирають подушку, щоб голова опинилася нижче від шлунка.
Можна використати ще один спосіб введення зонда. Для цього тонкий шлунковий зонд проводять через нижній носовий хід. Коли зонд потрапляє в трахею, з’являється сильний кашель. Тому зонд потрібно підтягнути, не видаляючи його з носового ходу, поміняти положення голови і повторити маніпуляцію.
За необхідності промивання шлунка до зовнішнього кінця зонда, за допомогою скляного перехідника (трубка завдовжки 2-3 см, внутрішнім діаметром 1 см), приєднують гумову трубку завдовжки біля 1 м. На кінець цієї трубки одягають лійку місткістю не менше 0,5 л, бажано скляну, можна металеву.
Тримають лійку вертикально на рівні колін і обережно піднімають хворого, наливають у неї промивну рідину (чисту воду кімнатної температури, 2% розчин натрію гідрокарбонату, слабо рожевий розчин калію перманганату або розчин кислоти при отруєнні лугом) і обережно піднімають до рівня рота. Як тільки рівень рідини в лійці підніметься, воронку опускають вниз, тримають її у вертикальному положенні. При цьому рідина з шлунка за законом сполучних судин потрапляє назад у лійку. Як тільки лійка наповниться, її вміст виливають і знову заповнюють свіжою рідиною. Процедуру продовжують доти, поки промивна вода не буде чистою і прозорою. Для цього буде потрібно 8 -10 літрів рідини.
При хімічних опіках стравоходу сильний біль у глотці та стравоході заважає введенню зонда. Для знеболювання застосовують наркотики, 2% розчин дикаїну, 5-10% розчин новокаїну, яким хворий спочатку полоще порожнину рота, а потім ковтає його. За відсутності зонда або неможливості ввести його можна запропонувати хворому випити протягом 10 хвилин 5-7 склянок теплої води або нейтралізуючого розчину і зразу викликати блювання, подразнюючи корінь язика марлевим тупфером.
Техніка катетеризації сечового міхура. Для катетеризації сечового міхура використовують як гумові, поліхлорвінілові, так і металеві катетери. Перед застосуванням катетер змазують стерильним гліцерином або вазеліновим маслом. Гумові катетери обробляють стерильним гліцерином, тому що вазелінове масло погано відмивається. Руки необхідно ретельно вимити щіткою з милом, обробити етиловим спиртом. Маніпуляцію необхідно виконувати в стерильних гумових рукавичках. Перед катетеризацією сечового міхура у жінок проводять туалет зовнішніх статевих органів. Хвора лежить на спині, ноги зігнуті в колінних суглобах і розведені, між ногами ставиться лоток. Виконуючий маніпуляцію стоїть справа, лівою рукою розводить статеві губи, а правою рукою протирає зовнішні статеві органи і отвір сечовипускального каналу марлевим тампоном, просоченим розчином фурациліну (1:5000). Пінцетом беруть м’який катетер на відстані 4-5 см від міхурового кінця та повільно, без зусилля вводять у сечовипускальний канал. Зовнішній кінець катетера підтримує пінцетом медична сестра. Якщо маніпуляція виконується без помічника, зовнішній кінець м’якого катетера затискають між безіменним та мізинним пальцями правої руки. Жіночий металевий катетер беруть у праву руку біля кільця. Витікання сечі свідчить про те, що катетер знаходиться в сечовому міхурі.
При катетеризації сечового міхура у чоловіків хворий лежить на спині, ноги розведені, між ногами ставлять лоток. Виконуючий маніпуляцію стає справа, лівою рукою бере статеий член, правою обробляє головку тампоном, який змочений розчином фурациліну. Статевий член під головкою необхідно обмотати марлевою серветкою, щоб було зручно тримати. Гумовий катетер вводять так, як і при катетеризації сечового міхура у жінок. При проведенні катетера в сечовивідний канал статевий член натягують доверху на катетер. Це дає можливість більш глибокого проникнення катетера по сечовивідному каналу. При виникненні перешкоди на шляху проходження катетера його потрібно трохи витягнути і спробувати ввести ще раз. Довжина сечовивідного каналу у чоловіків у середньому дорівнює 20 см. При потраплянні катетера в сечовий міхур, з нього починає виділятися сеча.