2. Культурно-освітня діяльність західноукраїнських діячів (м. Шашкевич, і. Вагілевич, я. Головацький, й. Левицький)

Нове сторіччя розпочалося для Західної України з добрими ознаками, Важливою подією, яка ознаменувала, з одного боку, початок нового віку, а з другого — зародження сталої національ­ної системи освіти, виявилося прийняття в 1805 році шкільного закону, який визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування, їх взаємозв’я­зок та взаємозалежність.

У цей же час з-поміж інтелігенції, що й далі продовжувала з погордою відноситися до народної мови та духовенства, стра­шенно заполонізованого як у щоденному житті, так і в пропові­дях, починають вирізнятися окремі особистості, які пробують за­світити каганчик у темряві національного життя. Такими світли­ми проблисками можна вважати заходи І. Могильницького, М. Левицького, 1. Снігурського, І. Лаврійського у справі підне­сення народного шкільництва й національної освіти. Вони вима­гали навчання в школах рідною мовою, відкривали навчальні за­клади, видавали навчальну й художню літературу народною мо­вою, розвивали національну педагогічну думку.

У відповідь на численні меморіали, що їх слав Іван Могильни- цький разом з митрополитом Михайлом Левицьким, цісарським наказом від 1818 р. в чисто українських школах дозволено було вчити всіх предметів українською мовою, а в мішаних школах було введено українську мову як обов’язковий предмет для української молоді. Канонік і інспектор народних шкіл І. Могильнинький зро­бив перші кроки у праці на терені широкої народної освіти. У 1816 р. він заложив у Перемишлі перше на Західній Україні культурно- освітнє « Товариство галицьких уніатських священиків для поширення освіти й культури серед вірних на підставі християнської релігії», що поклало собі завданням видавати для народу книжки релігійного змісту. Зусиллями товариства було створено вчительський інсти­тут. Світська влада затвердила це товариство, але Рим побачив у ньо­му реальну загрозу католицизму й заборонив його діяльність.

Намагаючись прислугуватися на полі мовознавства, галичани робили перші спроби видати твори з граматики «руської» мови. Не­малий вплив на свій час мала праця І. Могильницького «Ведомость

о руском языце», яка вийшла друком, щоправда, польською мовою, та його перша науково обґрунтована «Граматика языка славено-русь - кого». В Перемишлі в 1834 р. була випущена німецькою мовою гра­матика Йосипа Левицького, а в 1846 р. галицький священик Йосип Лозинський видав там же ще одну граматику народної мови, але й цього разу вона була написана іншою мовою — польською.

Боротьбу за українську мову, літературу й школу, видання книг рідною мовою продовжили в 30-х роках Маркіян Шашкевич, Іван Вагілевич та Яків Головацький. Ці високоосвічені, активні пред­ставники української інтелігенції, що тоді народжувалася, ство­рили в 1832 р. гурток, відомий в історії під назвою «руська трій­ця», який став провісником національно-культурного відроджен­ня на західноукраїнських землях.

Захоплені красою рідної мови й рідної пісні, ознайомлені з дже­релами та найвідомішими творами слов’янських літератур, заохо­чені першими літературними й етнографічними працями, що ви­йшли за Збручем, молоді патріоти взялися поширити ідею розвою українського письменства серед широких кругів українського гро­мадянства. Вони склали літературно-етнографічний альманах «Ру­салка Дністрова», вперше написаний живою народною мовою і фо­нетичним правописом. Зміст альманаху, до якого ввійшла збірка українських народних пісень, оригінальні пісні «трійці», перекла­ди, історичні пісні та відомості про слов’янські й українські руко­писи, став переломним у духовному житті галицьких українців, указуючи новий шлях розвитку для українських літераторів.

Окрім трьох названих засновників гуртка до нього ввійшли та­кож М. Ількович та М. Кульчицький. Позиції гуртка розділяли М. Устиянович та А. Могильницький. Г’уртківці багато зробили в бо­ротьбі за школу з українською мовою навчання, у відстоюванні права на існування української літературної мови, народженої з живої мови народних мас, збиранні та вивченні народної творчості, по­ширенні освіти серед народу. Так, М. Шашкевич склав свого часу гарну читанку для аікільної дітвори. А поетичною казкою «Олена» він започаткував розвиток української повісті на галицькому грун­ті. Я. Головацький у результаті своїх етнографічних досліджень під­готував 4-томний збірник пісень галицької й угорської України, що вийшов друком у Москві завдяки заходам славіста Йосипа Волин­ського в 1878 році. М. Устіянович продовжив літературні традиції гуртка, редагуючи потім «Галичо-руський Вісник» та змальовуючи у сво­їх повістях зразки бойківського життя й буйну вдачу верховинців.

Ці заслуги гуртківців тим більші, що вони звернулися до мови простолюддя в той час, коли вищі верстви галичан із погордою та зневагою дивилися на селянина. Діячі гуртка підготували той грунт, на якому розгорнулася боротьба за розвиток української школи й освіти під час буржуазної революції 1848 року.

3. Педагогіка О. Духновича

Найбільш визначним представником культурно-освітнього руху на Закарпатті був Олександр Васильович Духнович. Він народився в селі Тополя на Пряшівщині в сім’ї священика. Після закінчення

Ужгородської гімназії і духовної семінарії працював домашнім вчителем, викладав російську мову в семінарії.

Олександр Васильович став автором першого на Закарпатті народного букваря — «Книжниці читальної для початківців» (1847), підручників для початкової школи з географії та історії (1831), російської мови (1853), а також «Народноїпедагогії на користь учи­лищ та вчителів сільських» (1857), яка була першим систематизо­ваним підручником педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.

Виходячи з реальних умов, О. Духнович пропонує в кожному селі обирати «шкільного куратора», який би збирав кошти на шкі­льний будинок, оплату вчителів та створення шкільного фонду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальними посібниками і приладдям.

В ЗО—40-х роках О. Духнович розпочав на Закарпатті свою діяльність — літературну та педагогічну. Виступав за народність навчання, за навчання на рідній мові, відіграв велику роль у від­критті більше 70 шкіл. Науку і просвіту розглядав як «єдиний за­сіб і шлях до майбутнього щастя народу». О. Духнович показав, що праця - найважливіший фактор становлення особистості. Сфо­рмулював ідею поєднання навчання з сільськогосподарською пра­цею. Діяльність Олександра Васильовича Духновича сприяла по­тягу українського населення до освіти і знань. Незважаючи на уто­пічний характер поглядів на шляхи національно-культурного відродження закарпатських українців, Олександр Васильович ви­ступив палким і послідовним поборником великого братерства українців, росіян та інших народів.

Виходячи з принципу природовідповідності, О. Духнович ви­магав врахування вікових та індивідуальних особливостей вихо­ванців. Ця вимога була основою його дидактичних поглядів.

На принципі природовідповідності ґрунтуються думки Олек­сандра Васильовича про рівномірний розвиток фізичних та інте­лектуальних сил дитини...Цьому принципу підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання. Ве­лику увагу Олександр Васильович Духнович приділяв розробці дидактичних проблем. На перше місце він поставив наочність, потреба в якій, на його думку, випливає з конкретності мислення дитини. Для того, щоб дитина не зневірилась у власних силах, щоб не гальмувався її розвиток, слід, на його думку, дотримува­тись принципу доступності у навчанні

Щоб діти свідомо засвоювали знання, потрібно, вважав Олек­сандр Васильович, розвивати їхню пізнавальну активність. Цікаві думки висловлював педагог щодо забезпечення грунтовності і міц­ності знань, питань морального виховання.

Одне з провідних місць у процесі виховання О.В. Духнович відводи» праці, а також заохоченню і покаранню, до яких радив вдаватися дуже обережно,

Вирішальну роль у формуванні людської особистості відводив вчителеві. Сімейне виховання О. Духнович розглядав як природ­ній обов’язок батьків. Діяльність О. Духновича була спрямована на те, щоб не тільки діти міста, а й сільські діти, незалежно від свого матеріального становища, мали змогу опанувати науку.

О. Духнович не тільки сприйняв передові педагогічні ідеї свого часу, але й творчо розвинув їх на принципах народності, демокра­тизму та гуманізму. О. Духнович — один з перших професійних вчених-педагогів на Західній Україні. Йому належить достойне місце у вітчизняній історії педагогіки.