2. Підходи світової науки до виникнення виховання як суспільного явища. Виховання у пєрвісногиу суспільстві

Проблема розуміння факторів виникнення виховання та ета­пів його становлення є не повою. Вже у другій половині XIX сто­ліття у світовій цивілізації виникло декілька підходів щодо розу­міння цього явища. Серед встановлених підходів досить чітко ви­діляються: біологічний, психологічний, релігійний та соціальний (трудовий). Перейдемо до короткого їх аналізу.

Основоположниками біологізаторського підходу щодо виникнен­ня виховання є англійський філософ-сопіолог Г. Спенсер і фран­цузький етнограф Ш. Летурно (кінець XIX ст.). Обидва відстоюва­ли вульгарно еволюціоністські позиції. При цьому доводили, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства. Виховання є біологічним явищем, властивим всім жи­вим організмам: як хребетним, так і безхребетним. Зокрема, у книзі «Еволюція виховання у різних людських рас» Ш. Летурно пробує до­вести, що виховання виникло за межами людського суспільства,

Тема І

10

«освіта», «виховання», педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої й виховної практики.

Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відобра­жали потреби суспільного прогресу. Таке вивчення переконує, шо розвиток наукового знання впливав на теорію і практику вихо­вання. Практика, в свою чергу, служила основою розвитку педаго­гічних теорій. Також доводиться, що основою будь-якої істинно наукової педагогічної концепції є народно-педагогічна спадщина.

У вивчення історії педагогіки покладено культурологічний під­хід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розгляда­ється як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є скла­довою загальнолюдської культури.

Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на прин­ципах історизму, логічного взаємозв’язку та об’єктивності (нау­ковості).

Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи сис­теми. Також він передбачає окреслення складнощів і труднощів утве­рдження тих чи інших освітньо-виховних явищ. Тут передусім варто враховувати той факт, що історія педагогіки є наукою історичною, а тому її знання враховують набутки загальної історії. Реалізація прин­ципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-ви- ховних систем вимогами свого часу. У такий спосіб історико- педагогічне знання виявляється у його динаміці та повноті розвитку.

Значення принципу логічного взаємозв’язку полягає насампе­ред у тому, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку. Вони є соціальними складовими цього процесу, розвиваються разом з розвитком са­мого суспільства, виходячи з його потреб. Тобто історія педагогі­ки розуміється як система історико-педагогічних явищ, яка роз­вивається у тісному взаємозв’язку з соціальним прогресом.

Принцип об’єктивності передбачає розгляд історико-педагогі­чних явищ з відображенням їх істинності. Йдеться про об’єктивне оцінювання виникнення та ретроспективу становлення того чи іншого педагогічного поняття. Ще у недалекому минулому відсут­ність об’єктивності була притаманна радянській історії педагогі­ки, коли нею розглядались педагогічні явища під кутом класовості.

Як соціальна наука історія педагогіки передусім має зв’язок з історією культури. Проте методологічні позиції історико-педа­гогічних проблем передбачають зв’язок з історією філософії. Остан­ня, і особливо історіографія простежує основні етапи розвитку люд­

ської цивілізації. Тому у своїх пошуках історики педагогіки послу­говуються набутками спеціалістів у галузі історії та історіографії. Певний зв’язок історії педагогіки відчутний й з такими науками, як: історія літератури, історія науки, історія мистецтва та інші.

Історико-педагогічне знання передбачає наявність певної дже­рельної бази, яку становлять: пам’ятники древньої писемності, древні манускрипти, древні рукописи з питань освіти й виховання; архівні джерела; твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретро- спективи освітньо-виховних технологій; закони, проекти, звіти, допо­віді (офіційні матеріали) конкретних держав у минулому; педагогіч­на, навчальна та методична література минулого; матеріали загаль­ної та педагогічної преси минулого; мемуарна література минулого.

Функції історії педагогіки як навчального предмета полягають у формуванні в майбутніх вчителів здатності до аналізу, співстав- лення, порівняння певних педагогічних явищ в їх історичній рет- роспективі. Це, в свою чергу, формує критичність педагогічного мислення і дозволяє оцінювати протиріччя становлення певних фактів чи освітньо-виховних систем. Тим самим у майбутніх пе­дагогів з’являється потреба аналізу, оцінювання тих чи інших ви­дів діяльності працівників освіти, вчених-педагогів. Взагалі, кри­тичність педагогічного мислення є суттєвою ознакою вчительсь­кої професійної діяльності.

В умовах сьогодення досить відчутною є тенденція зростання інтересу серед молоді, зокрема й вузівської, до нашої історії, істо­рії загальнолюдської культури.