3. Енциклопедія п. Беринди та риторика і. Галятовського

У становленні й розвитку прогресивної педагогічної теорії і прак­тики позитивну роль відіграла діяльність Памво Беринди — відомого просвітителя кінця XVI і першої половини XVII ст. Припускають, що він народився у 50-—70-х роках XVI ст. в молдавській сім’ї на Гір и кар папі або у Молдові. Соціальне походження невідоме. Освіту здобував у Львівській братській школі, після закінчення якої працю­вав певний час у друкарні Ф. Балабана в Стрятині, поблизу Бережан.

Підтримуючи тісні зв’язки зі Львівським братством, П. Берин- да деякий час працював вчителем братської школи, пізніше — в дру­карнях Львова, Перемишля, а з 1616 по 1619 рр. — в друкарні Києво-Печерської лаври.

Найбільш відомою працею П. Беринди, яка має велике педа­гогічне значення, є словник «Лексікон славено-россійский имен тол­кование». Він являв собою енциклопедичне зібрання відомостей про зовнішній світ, природу та людину. При його написанні

П. Беринда ставив за мету не тільки полегшити вивчення наук, але й зробити його свідомим.

До історії України Іоаникій Галятовський (близько 1620—1688) увійшов як педагог, письменик-полеміст, публіцист, суспільний діяч.

Освіту отримав в Київській колегії під керівництвом Л. Бара- новича. В 1649—1651 рр. був професором риторики в Київській колегії, в 1951 р. прийняв чернецький сан, в 1659 р. повернувся до Києва та Київської колегії.

В 1664 р. І. Галятовський від’їжджає з Києва та мандрує по Україні та Білорусії у пошуках матеріалів з життя народу для своїх книг. З 1669 р. до останніх років свого життя обіймає посаду архі­мандрита Єлецького монастиря у Чернігові.

Творча діяльність І. Галятовского співпала із закінченням на­ціонально визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. У повоєнний час Київська колегія опинилася в тяжкому стані. І. Галятовський багато зробив для її відродження.

Великим внеском у розвиток педагогічної теорії та практики на Україні став його посібник з риторики «Наука, або Спосіб складання казань», у якому дані конкретні рекомендації для підготовки та виго­лошення різного роду ораторських промов. Особливо важливим вва­жав він те, щоб кожне слово було зрозуміле для слухача, щоб промо­вець не тільки сам добре уявляв собі суть того, про що веде мову, але й вмів передати її слухачам, розтлумачити та донести до їх свідомості.

Посібники І. Галятовського широко використовувалися в на­вчальних закладах України, Білорусії та Росії, чим сприяли пода­льшому розвитку вітчизняної педагогіки.

4. Педагогічні погляди Є. Славинецького та С. Полоцького

У педагогічній думці цього періоду можна виділити офіційну систему освіти і виховання, яка виражала інтереси панівних кла­сів, прогресивну педагогічну теорію і практику та псевдонародні педагогічні теорії й ідеї.

Між представниками цих напрямів йшла тривала й гостра бо­ротьба. Вона позначилась на виховній і освітній діяльності, педа­гогічній та художній літературі.

Прогресивні педагогічні ідеї того часу відображалися в стату­тах братських шкіл, різних полемічних творах релігійного і полі­тичного характеру, зокрема, в творах видатних діячів братських шкіл Лаврентія та Стефана Зизаніїв, творах Івана Вишенського, Кирила Ставровецького, Іова Борецького та ін.

У літературно-художніх, полемічних, історичних працях пись­менників і просвітителів України цього періоду знаходимо думки про соціальну роль, характер і значення виховання й освіти. У розт витку педагогічної думки у. XVII ст. можна чітко виділити два на­прями: орієнтація на зразки грецької культури й освіти (Єпифа- ній Славинецький) та розвиток педагогічної теорії і практики на основі слов’янських педагогічних традицій з урахуванням досяг­нень західної педагогіки (Симеон Полоцький).

Коли у Московській державі визнали потребу мати вчених лю­дей і задумали видрукувати Біблію, то цар Олексій все це попросив з Києва. І 12 липня 1649 року приїхали в Москву українці-справ- щики, серед яких був і Єпифаній Славинецький. Це була людина високої освіти, «муж многоучений, аще кто ин во времени сем, на токмо граматики и риторики, но и философии и самые феологии известный быть списатель и искустный расудитель» Славинецький придбав собі славу чоловіка «вельми ученого и мудраго» і мав вели­кий вплив у Москві, він добре знав декілька мов, був «опасный претолковник эллинского, славянского и польского діалектов» і ли­шив по собі «лексикон греко-славяно-латинский».

Через 15 років, в 1664 р. прибув до Москви українець Симеон Полоцький (1629—1680), покликаний туди вчити царевичів Олек­сія І Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра. Це була людина високої освіти, вже освіти західної; він мав великий вплив у Москві і в державному житті, і в літературі, де особливо вславився як поет. Написав багато праць, і серед них такі, як «Обед душевный» (1681) та «Вечеря душевная» (1683), чим зажив собі ве­ликої слави. «Псалтир рифмования» Симеона Полоцького була широко скрізь розповсюджена у Московії, і наказом царів Івана та Петра її було покладено на ноти.

Єпифаній Славинецький та Симеон Полоцький були перши­ми казнодіями (промовляли проповіді по церквах на відміну від існуючого звичаю в Москві проповіді читати з книжок).

Представників обох напрямів,єднало прагнення поліпшити освіту і виховання народу, сприяти піднесенню рівня його культу­ри, відстояти національну незалежність.

Є. Славинецький не лише виправляв помилки у церковних книгах, а й перекладав навчальну літературу з медицини, геогра­фії, мистецтва, створював підручники.

Серед праць Є. Славинецького чи не найбільший інтерес, з пе­дагогічного погляду, становить твір «Громадянство звичаїв дитя­чих». Дослідники встановили подібність цього твору з працею Я.А. Коменського «Правила поведінки...», а також з твором Еразма Роттердамського «Похвала глупості». Однак твір Е. Роттердамсь- кого мав розповідальну форму, а «Громадянство звичаїв дитячих» — катехізисну (запитально-відповідальну). Твори Є. Славинецького сприяли утвердженню прогресивних ідей у справі виховання під­ростаючого покоління.

5. Освітньо-педагогічна діяльність Ф. Прокоповича

Входження Лівобережної України разом з Києвом до складу Російської держави, за наслідками російсько-польської війни 1654— 1667 рр., визначило подальші шляхи розвитку освіти. У цей пері­од зростає роль Києво-Могилянської колегії як культурно освіт­нього центру України.

Діяльність професорів академії сприяла розвитку вітчизняної науки і культури. Професори Ф. Прокопович, Г. Кониський та інші у своїх лекціях з філософії розвінчували католицизм і його носіїв в Україні, орден єзуїтів та уніатів, хоча проблеми тогочасного су­спільства, бувало, залишалися поза академічними аудиторіями.

Розвитку вітчизняної педагогічної думки сприяла плідна діяль­ність видатного українського вченого, історика, філософа і політо­лога, державного діяча, письменника, оратора Феофана Прокоповича.

Народився він у Києві у сім’ї купця. Після закінчення Києво- Могилянської колегії навчався в Польщі, де й прийняв уніатство. Продовжував освіту в грецькій колегії, створеній на кошти Папи Римського для підготовки уніатів, де вчився філософії і богосло­в’ю. Там він і виховувався на найкращих зразках класицизму. Але, не закінчивши навчання, повертається в Україну; в 1704 р. знову приймає православ’я. З 1705 р. читає в Києво-Могилянській ака­демії курс лекцій з філософії, логіки, етики, піїтики, риторики, математики та ін. Там Ф. Прокопович почав впроваджувати прин­ципи відродження та гуманізму в Україні. На своїх лекціях Ф. Про­копович завжди згадував про старокласнчну давнину, проводив думки кращих людей гуманізму, як-от, Еразма Роттердамського. З 1712 р. був ректором колегії, до від’їзду (1715) до Петербурга. У Росії став активним прихильником реформ Петра 1, ідеологом самодержав’я, активно сприяв перетворенню церкви в ідеологічний додаток до монархічної держави. Обіймав високі посади в церков­ній ієрархії: єпископ (1718 р.), архієпископ (1724 р.), віце-прези- дент (1721 р.) створеного ним Синоду, який замінив у Росії існу­ючу систему патріаршого правління церквою.

Ф. Прокопович був видатним богословом., зачинателем в Укра­їні та Росії філологічного та історичного, замість колишнього схо­ластичного напрямку у вивченні Біблії та інших основоположних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розумом і жи­вою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші, створив оду «Епі- нікіон», де оспівував Полтавську перемогу.

Творча спадщина Феофана Прокоповича досить значна. Вона відображає складний і нелегкий шлях еволюції поглядів автора, суперечності, хитання, обережність та обачливість, пастирську терпимість або непереборний гнів. Тут відбилися і особистісні риси

характеру вченого, і суперечності та антагонізм епохи, в якій він жив. Так, визнаючи Бога, Ф. Прокопович може іронізувати з при­воду християнських догм; виступаючи за розвиток наукового знан­ня, він може висловити жаль, що «ремеслу та науці сьогодні наба­гато краще живеться, ніж теології», бо на «божественне вчення безсоромно нападають зухвалі невігласи нашого віку». Ідеалізую­чи Петра 1, активного душителя України, підтримуючи його ре­форми, Ф. Прокопович з теплотою пише про «нашу Батьківщи­ну» —Україну, проголошує похвалу Дніпрові: «Славен будь, отче великий, завжди повноводний, глибокий... Хто б навтішатись до­сить спромігся любими серцю просторами цих берегів неозорих...

О, славо і гордосте наша одвіку», присвячує вірші Києву («Опис Києва»), Суперечливість відчутна і в його наукових творах.

Глибокий знавець античної та сучасної йому європейської культу­ри, Ф. Прокопович був енциклопедично обізнаним ученим і залишив глибокий слід в історії розвитку педагогічної думки в Україні та Росії.

У «Духовному регламенті» (1721) для Синоду Ф. Прокопович ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого люду. Його буквар «Перше учіння отрокам» витримав 12 видань за перші 5 років.

Діяльність українських освітян та прогресивних мислителів епохи Відродження позитивно впливала на розвиток української освіти і педагогічної думки, що, в свою чергу, сприяло культурно- національному відродженню України.

Структурно-логічна схема

СТРУКТУРА ОСВІТИ В УКРАЇНІ у другій половині XVII — XVIII століттях

Освіта на Лівобережній Україні Освіта на Правобережній Україні

	Вища освіта
Києво-Могилянська Академія. Академічний статус наданий Петром 1 у 1701 році		Львівський університет. Університетський статус наданий цісарем Йосипом II у 1784 році

	Середня освіта
Колегіуми: Чернігівський, Харківський, Переславський		Католицькі та уніатські колегіуми у містах: Кременець, Острог, Володимир-Волинський, Вінниця, Львів, Житомир, Рівне, Луцьк, Кам'янець-Подільський та ін.

Елементарна освіта

Січові та полкові школи (до 1776)	Католицькі та уніатські школи
Школи мандрівних діяків (до 1776)	Протестантські школи
Православні парафіяльні та монас­тирські школи	Православні школи мандрівних діяків, монастирські та парафіяльні (до 1789)