60. Актуальність і суспільна значимість філософських ідей античної філософії.

Філософія в Стародавній Греції виникає у VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна демократія. Вона підготувала з'явлення вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб'єкта філософського мислення. Розвиток давньогрецької фiлософії позначений поворотом iнтересу мислителiв вiд космосу, свiту до людини. Таке змiщення центру тяжiння вiд традицiйних iнституцiй до iндивiда, що вiдбулося завдяки розвитку демократій, зумовило усвiдомлення особою своєї самоцiнностi: вона стала вбачати в собi творця законiв (загального). Знання про свiт виявилось неусталеним, нестiйким, не таким, що заслуговує довiри. Це зумовило поворот уваги мислителiв вiд об’єкта до суб’єкта, вiд свiту до людини як джерела всiх проблем фiлософії, до питань теорiї пiзнання. Основним завданням фiлософiї вважали не набуття знання про свiт, а виховування людей, навчання їх жити. Людська душа, на думку Платона, є безсмертною. До втiлення в людину вона жила у свiтi iдей, безпосередньо споглядала iдеї. Втiлена в людину, душа через вiдчуття сприймає речi, якi нагадують їй iдеї. Тому пiзнання зводиться до пригадування. У людинi Платон розрiзняє смертне тiло i безсмертну душу, яка є керманичем тiла й одночасно його полонянкою. Тiло є в’язницею душi й прокляттям за недосконале життя в минулому. У людинi Арiстотель видiляє три рiзні душi — рослинну (вiдповiдає за споживання, рiст i розмноження), тваринну (вiдчуття, жадання) і розумну, яка властива тiльки людинi. Розум людини є безсмертним, пiсля її смертi вiн зливається із всесвiтнiм розумом. Людину вiн визначає як надiлену розумом суспiльну iстоту. Досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка є втiленням доброчесного життя. Епоха Античності майже проіснувала 1000 років. В 8 ст. н.е. була закрита остання афінська школа філософії. Це означало кінець філософії епохи Античності, яка стала важливим етапом у розвитку філософії як науки.