29. Поняття свідомість, її сутність і структура.

Свідомість – це філософська категорія суб’єктивного характеру і змісту, яка являє собою здатність високоосвіченої людини, сприймаючи оточуючий світ, відображувати його в абстрактних, узагальнюючих категоріях. Свідомість - найвища, притаманна тільки людям і зв`язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному регулюванні і самоконтролю поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності.

Головними ознаками свідомості є відображення світу, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає з її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю.

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Розвиток свідомості - це насамперед збагачення її новим знанням про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

30. Пізнавальна діяльність людини. Основні закономірності пізнавального процесу.

Пізнання - процес осягнення навколишнього світу, процес отримання й нагромадження знань. Знання є людською інформацією про світ. Знання — це певний ідеальний образ дійсності. Пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Йдеться про те, що процес пізнання охоплює собою ряд взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження. Практика як чуттєво-предметна діяльність людини виступає основою процесу пізнання. А процес пізнання – це специфічна взаємодія суб'єкта та об'єкта пізнання, що має своєю кінцевою метою досягнення істини, розробку програм, алгоритмів, моделей, освоєння об'єкта відповідно до потреб суб'єкта. Виникають пізнавальні відносини, що включають у себе суб'єкт пізнання, об'єкт і знання. У зв'язку з цим виникають відносини між суб'єктом, що набуває знань, та джерелом знання – об'єктом. Суб'єкт – це завжди суспільно-історична особа, що посідає свідомість, здатна до доцільної, предметної, творчої діяльності. Тому у найповнішому вираженні суб'єкт пізнання – не лише окрема людина, а й соціальна група, клас, суспільство у окрему історичну епоху. Об'єкт пізнання – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність суспільства, людини. Людство завжди прагнуло до набуття нових знань.

Вихідні принципи пізнання:

1.Принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як об’єкта пізнання, її незалежність від свідомості та волі суб’єкта

2.Принцип пізнаванності – пізнання людини в принципі немає меж, людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності.

3.Принцип активного творчого відображення – процес пізнавання – це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючи предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

4.Принцип діалектики – визнання необхідності застосування до пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.

5.Принцип практики – визнання суспільно – історичної, предметно – чуттєвої діяльності людини, як основну, рушійну силу, мету пізнання та критерієм істини.

6.Принцип історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні.

7.Принцип конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.