Аспіраційний синдром

Аспіраційний синдром розвивається внаслідок аспірації води при утопленні, твердих і м'яких частинок внаслідок регургітації чи блювання.

Регургітація — це пасивне надходження шлункового вмісту до стра­воходу, зумовлене збільшенням внутрішньошлункового тиску. Ризик ре­гургітації підвищується під час вагітності, а також у хворих з ослаблен­ням нижньостравохідного сфінктера, порушенням ковтання, парезом го­лосових зв'язок, непрохідністю кишок. У хворих, що перебувають у гли­бокій комі, внаслідок виникнення артеріальної гіпотензії, гіпоксії можуть створюватись умови для ослаблення глоткових рефлексів і розвитку «ти­хої» аспірації. Ризик аспірації значно зростає під час транспортування хворих.

Аспірація кислого шлункового соку з рН < 2,5 спричинює розвиток кислотно-аспіраційного пневмоніту (синдром Мендельсона), ушкодження переважно інтерстиційної тканини легень: у шлунковому вмісті велика кількість живих активних бактерій, здатних спричинити розвиток інфек­ційних процесів у легенях.

Аспірація великих часточок спричинюється до обтурації бронхів, що може призвести до механічної асфіксії. Дрібні часточки, закупорюючи дрібні бронхи, зумовлюють утворення ателектазів.

У випадках нападів кашлю, задишки астматичного характеру, ларинго- і бронхоспазму, ціанозу, що не зникають після застосування кисню, можна припуститися думки, що у хворого аспірація дихальних шляхів.

Профілактика аспіраційного синдрому:

а) особливу увагу слід приділяти пацієнтам із підвищеним ризиком аспірації;

б) на місці події й під час транспортування до стаціонару хворий має перебувати в безпеч­ному щодо аспірації положенні;

в) під час зондового годування харчо­вою сумішшю хворий має перебувати в положенні напівсидячи, щоб гор­тань була на 40 см вище за вхід до шлунка;

г) особливої обережності по­требує введення шлункового зонда у хворих із пригніченням захисних глоткових рефлексів (отруєння);

д) в акушерстві, травматології, абдомі­нальній хірургії, під час проведення невідкладних операцій усіх хворих під час уведення в наркоз розглядають як «хворих із повним шлунком». До введення в наркоз товстим зондом аспірують вміст шлунка.

Така профілактика конче потрібна хворим із дуоденальними і шлун­ковими виразками і підвищеною кислотністю шлункового соку.

У випадках непрохідності кишок для профілактики регургітації й аспі­рації перед проведенням інтубації здійснюють місцеву анестезію слизової оболонки глотки 2 % розчинами лідокаїну гідрохлориду, тримекаїну і застосовують прийом Селліка. Анестезіолог повинен мати перевірений електроаспіратор із зондами (один ригідний із широким просвітом). Слід передбачити за потреби негайне опускання підголовника операційного стола. Після інтубації трахеї і роздування манжетки на трубці ризик аспі­рації знижується.

У разі регургітації й аспірації хворий має лежати в лівому напівбічно-му горизонтальному положенні: вміст шлунка стікає по задній стінці глот­ки до лівого кута рота, минаючи гортань. Вміст шлунка аспірують із глот­ки і після короткої оксигенації проводять інтубацію трахеї, роздуваючи манжетку. У трахею вводять 10—15 мл ізотонічного розчину натрію гідрогенкарбонату, підігрітого до температури тіла. Проводять аспірацію (10— 20 с) й оксигенацію 100 % киснем, здійснюють ШВЛ.

У разі аспірації кислого шлункового вмісту призначають спазмолітичні засоби (еуфілін — 10 мл 2,4 % розчину). У трахею вводять глюкокортикоїди (15—З0 мг преднізолону або 4—8 мг дексазону). Хворим із бради­кардією внутрішньовенно вводять 0,5—1 мл 0,1 % розчину атропіну суль­фату, починають інфузію реополіглюкіну або рефортану (200—400 мл), за потреби — корекцію ацидозу.