3.1. Соціальний проект як перехрестя суспільНих інтересів та спосіб реалізації публічної політики

Термін «інтерес» (від лат. interest, intersum – має значення, важливо; inter esse – бути між) використовують для позначення різних за своєю природою явищ.

В даний час, на думку В. Сіренка [33], Р. Сивого [43], В.Ляшенка [20] практично всі існуючі погляди в науці, які торкаються визначення змісту інтересів, зводяться до трьох основних напрямків:

1. Інтерес розглядається як суб’єктивне явище, як особлива направленість свідомості, яка має об’єктивну зумовленість.

2. Інтерес розглядається як об’єктивне явище. Тут в розумінні інтересу варто розрізняти три основні моменти: формування інтересу як об’єктивного явища, відображення інтересів в свідомості людей, реалізація інтересів в діяльності людей.

3. Інтерес представляє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного, оскільки, з одного боку, він має матеріальну основу, а з іншої – завжди так чи інакше, більш-менш глибоко, правильно чи неправильно відображається в свідомості і формується в ній у вигляді певних цілей.

В. Дубінін окрім зазначених вище підходів, наводить ще два ряди інтересів: один з них представлений об’єктивними інтересами, а другий суб’єктивними. І обидва напрями мають право на існування, оскільки кожний з них містить долю істини [9].

Аналіз сучасної наукової літератури з проблеми інтересу [13; 32 ; 33] свідчить про те, що автори розглядають цю проблему, виходячи з безлічі посилань, найважливішими з яких такі:

1. Інтереси нерозривно пов’язані: з об’єктивною необхідністю, з законами суспільного розвитку, з виробничими і іншими суспільними відношеннями, в системі суспільного виробництва; з потребами людей; зі свідомістю і волею, а через них і з діяльністю людей; з категорією «можливість».

2. Розгляд інтересу як взаємозалежності людей, яка проявляє себе в тому, що кожному суб’єкту (особистості, групі, суспільству) висуваються певні вимоги.

Тож суспільні відносини виявляються в соціальних інтересах і набувають характеру рушійних сил суспільного розвитку в процесах діяльності конкретних суб’єктів, що керуються усвідомленими в тому чи іншому вигляді власними інтересами.

Таким чином, соціальні інтереси можна означити як способи активності соціальних акторів за тих чи інших умов дій (об’єктивні і суб’єктивні можливості дій і очікування щодо реакцій суспільства, його окремих груп, верств, соціальних інститутів), що дають змогу суб’єктові інтересу реалізовувати свою ідентичність у рамках відповідної суспільної спільноти [21].

Соціальні інтереси відбивають практичне ставлення людей до умов свого існування і розвитку, визначаючи позиції і спрямованість поведінки суб’єктів при виборі шляхів задоволення своїх потреб у процесі подальшого досягнення цілей. Реалізація цих інтересів супроводжується виробленням відповідних правил і алгоритмів поведінкових дій, організаційних і нормативних зразків діяльності, формуванням тих властивостей і якостей суб’єктів, що актуалізуються в процесі досягнення цілей.

Існує два основних способи реалізації інтересів – сила (перевага і насильство) і право (відповідальність і пошук домовленостей). Гармонізація інтересів на рівні великої соціальної групи, а, тим більше, кількох таких груп чи людства загалом являє собою надзвичайно складне суспільне завдання.

Отже, інтерес є ключовою категорією в дослідженні засад соціального розвитку держави, регіонів, територіальних громад. Але не просто окремо взятий приватний інтерес, а інтерес публічний – такий, що стосується інтересів всіх суб’єктів соціальної дійсності.

Публічні соціальні інтереси – це інтереси всього суспільства, складені з інтересів соціальних груп і окремих громадян, у забезпеченні якості розвитку соціальної сфери, що визначається рівнем соціальної свободи особистості та можливості її самореалізації, наявністю та ефективністю її соціальної захищеності, характером взаємозв’язку особистих, групових та суспільних інтересів, зрілістю життєвих потреб та можливістю їх задоволення. Публічні соціальні інтереси включають в себе державні інтереси в тій їх частині, яка відображає соціальні інтереси суспільства в цілому, а також суспільні інтереси в тій мірі, яка відповідає рівню усвідомлення і пізнання цих інтересів і яка може бути забезпечена правовим захистом в конкретних соціально-економічних, екологічних і політичних умовах.

Відомий правознавець Ю.Тихомиров (чию позицію підтримало багато вчених) виділяє три види публічного інтересу: державний, суспільний і територіальний та зазначає, що наявність публічного інтересу як сумарного, узагальненого соціального інтересу в кожній зі сфер – економічній, соціальній та інших, є основною ознакою «публічності» [40].

Публічність – загальний принцип державного управління, який означає відкритість та прозорість функціонування виконавчої влади, забезпечує зв’язок її органів та посадових осіб із суспільством, громадянами. Принцип публічності передбачає відкритість виконавчої влади, прозорість діяльності апарату державного управління для громадян через право впливу останніх на діяльність органів влади та їх посадових осіб; урахування думки громадськості при прийнятті державно-управлінських рішень; громадський контроль за діяльністю управлінського апарату та інші види контролю за дотриманням конституційно закріплених інтересів суспільства, прав і свобод громадян [8].

Основним індикатором публічності є здатність до колективної дії, що заснована на артикуляції загальних інтересів приватних осіб шляхом постійної раціональної дискусії.

Публічна сфера – простір, у межах якого реалізуються відносини між громадянським суспільством, як системою здебільшого горизонтально вибудуваних структур, які слугують для формування та захисту групових інтересів, і політичною владою, її юридичними, силовими й адміністративними інститутами. Специфічною особливістю публічної сфери є те, що у відкритому співставленні поглядів відбувається «притирання» різних груп інтересів і в діалозі з державною владою формується громадянська позиція. Коли суспільні інтереси направлені на діяльність держави публічна сфера набуває політичного виміру [39].

Громадянин через публічну сферу відчуває себе членом деякої спільноти. Політика має місце тільки там, де люди спілкуються один з одним (де існує публічний простір). Політика народжується тоді, коли існують інтереси, що об’єднують людей в групи. Політика – це сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів з приводу використання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів і потреб. Найважливішим показником функціонування публічної політики є відкрите обговорення, яке спонукає до практичної реалізації суспільних інтересів [17].

Публічну політику можна представити як програму дій, спрямовану на вирішення певної проблеми чи комплексу проблем, досягнення поставленої мети тощо.

На думку фахівців з фінансового права [22], не всі суспільні інтереси набувають ознак публічності і стають різновидом публічного інтересу, що регулюється публічними галузями права, а лише ті з них, які отримали визнання держави або органів місцевого самоврядування. Задоволення суспільних інтересів, які не набули публічного характеру (не знайшли свого відображення в законах та інших нормативно-правових актах де держава бере на себе обов’язок визначати конкретні джерела та правила фінансування таких потреб), відбувається за рахунок власних коштів членів відповідних суспільних об’єднань.

Визначення соціальної проблеми та її винесення на публічний рівень (національний чи місцевий) відбувається у сфері публічної політики, яка є дороговказом для державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, котрі втілюють відповідну політику у життя.

Призначення публічної політики – слугувати громадянам з метою вирішення їхніх проблем. З огляду на це публічна політика вирішує проблеми, які політично визнані як колективні. При цьому рішення приймаються відповідними публічними дійовими особами, які мають різні ресурси, інституційну приналежність та інтереси. Будь-яка особа чи соціальна група, яких стосується колективна (суспільна) проблема, що розглядається у площині публічної політики, потенційно є дійовою особою публічної політики.

Публічна політика, за А. Чемерисом [45], – це відповідь влади у форматі проекту на публічно визнану проблему у конкретних політико-правових і соціально-економічних умовах за допомогою різних способів втручання у соціальну дійсність.

Наприклад, конституційно-правовий механізм забезпечення соціального розвитку як публічного інтересу не може бути ефективним без активної участі у ньому самих суб’єктів господарювання (підприємств, установ, організацій тощо), пов’язаних з ними інститутів громадянського суспільства (зокрема, політичних партій, профспілок, громадських організацій підприємців тощо), а також самих громадян.

Реалізація публічної політики відбувається через цілеспрямоване втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування в існуючу соціальну практику. Таке втручання спрямоване на зміну поведінки соціальних груп (цільових груп), які спричинили появу проблеми, і може відбуватися не лише у форматі указів Президента України, постанов уряду, розпоряджень, наказів і доручень міністерств, установ чи органів місцевого самоврядування, а й у формі програм чи проектів.

Це питання на сьогодні є найактуальнішим – адже, під процесом реалізації публічної політики соціального розвитку найчастіше розуміють складання документу або комплексу документів під назвою «Програма…» з відповідним набором підписів офіційних осіб та печаток державних установ. Як правило, при цьому випускається з виду, що програма – це ще і специфічна форма організації, що потребує відповідних спеціальних організаційних дій. І, найчастіше, специфіка програмної організації підмінюється організацією адмністративною, яка в цих випадках не спрацьовує.

Відповідно, відповідь влади на публічно визнану соціальну проблему (яка породжується колективною потребою усунути розрив між реальним і очікуваним становищем) має відбуватися у форматі проекту.

Проектний підхід до реалізації стратегічних пріоритетів суспільного розвитку проявився у розробці та запровадженні «національних проектів», як комплексу стратегічно орієнтованих заходів, спрямованих на комплексне вирішення найбільш актуальних завдань системної модернізації суспільства [45]. Реалізація проектного підходу та механізм проектного фінансування державних інвестиційних проектів вже отримали відповідну нормативно-правову підтримку (див. п.2.1., 2.4).

Але, ці новаторні урядові заходи та механізми можуть бути дійсно реалізовані тільки у форматі публічної політики з використанням сучасного проектного інструментарію. В підтримку нашої гіпотези наведемо цитату з посібника А. Чемериса: «інструментарій публічної політики забезпечує визначення суспільної проблеми на основі врахування інтересів зацікавлених осіб, постановку проблеми на урядовий порядок денний, вироблення альтернативних варіантів розв’язання проблеми та вибір найкращого рішення, впровадження прийнятої політики, моніторинг її реалізації та оцінювання наслідків» [45, c. 11].

Процес інституалізації у програмно-цільовий формат способів втручання державних органів влади чи органів місцевого самоврядування у соціальну дійсність з метою вирішення публічної проблеми отримав назву управління проектами в публічній сфері.

Під проектом у публічній сфері розуміють комплекс взаємопов’язаних логічно-структурованих завдань і заходів, упорядкованих у масштабі часу, які спрямовані на вирішення найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки, адміністративно-територіальних одиниць чи територіальних громад, організацій та установ і здійснюються в умовах фінансових та інших ресурсних обмежень у визначені терміни. При цьому в умовах обмеженого часу та ресурсів створюються унікальні продукти чи послуги, які не розроблялися раніше та відрізняються від існуючих аналогів. У таких проектах суб’єктами виступають органи влади і державні організації, яким за результатами проекту надаються нові норми, внаслідок чого очікується покращення положення громадян, як кінцевих бенефіціарів проекту. Цілі публічного проекту формулюються саме в термінах покращення положення громадян [44; 25].

При розробленні соціального проекту насамперед йдеться про дослідження процесів формування й узгодження інтересів соціальних суб’єктів різного рівня, вивчення того, яким чином ці інтереси усвідомлюються, осмислюються і декларуються, які засоби планують задіяти актори для їхньої реалізації в практичній площині. На макрорівні ці чинники визначають як стратегічну перспективу, так і практичну можливість розробки конструктивної загальнонаціональної програми соціального розвитку та її наступної реалізації, на мікрорівні вони виступають важливими детермінантами організації проектної діяльності соціального спрямування, змінюючи характер суб’єктності в напрямі розширення свобод і самостійності рядових членів суспільства.

Проектна діяльність соціального спрямування вже набула всіх ознак публічності, насамперед, через активну діяльність суб’єктів громадянського суспільства у створенні різноманітних організаційно-правових інституцій для вирішення публічно визнаних соціальних проблем. Соціальна солідарність, соціальна відповідальність бізнесу, соціальне підприємництво та громадський рух – є явними ознаками інституціоналізації соціальних інтересів у форматі публічної політики та формування взаємодії між дійовими особами / заінтересованими сторонами публічної політики.