1. Загальне визначення понять «індивід», «особистість», та «індивідуальність». Характеристика структури особистості. Проблема особистості,її структури,функції в психології.

Людина є найбільш загальним поняттям, яке позначає вид в біологічній кла­сифікації і тому являє собою переважно біосоціальну категорію; це істота, яка являє собою вищий ступінь розвитку життя, суб'єкт суспільно-історичної діяль­ності. Вона наділена свідомістю, мовою, здатністю працювати і створювати цінності. Стосовно окремої людини вживають такі поняття, як „індивід", „осо­бистість",та " індивідуальність".

Індивід - це людина як представник виду, тобто в цьому понятті під­креслюється біологічний початок у людині: усяка людина народжується інди­відом, але тільки в процесі розвитку стає особистістю. Індивід за своєю суттю є психосоматичною організацією особистості, яка робить її представником людського роду.

Індивідуальність - це сполучення психологічних особливостей людини, що складають її своєрідність, відмінність від інших людей; це своєрідне поєднання особливостей, які відрізняють одну людину від іншої.

Особистість - це „свідомий індивід" (за Б.Г. Ананьєвим), тобто людина, здатна до свідомої організації і саморегуляції діяльності. З позицій сучасного системного підходу діяльність особистості розглядається як цілеспрямована динамічна функціональна система, що характеризується багатомірністю і ієрархічністю. В ній можна виділити три основні підсистеми:

1. когнітивну, в якій результуються функції пізнання і яка містить в собі пізнавальні процеси: сприйняття, пам'ять, мислення, увага, уява тощо;

2. регулятивну, яка включає у себе емоційно-вольові процеси і здатність до саморегуляції діяльності та керування діяльністю інших людей;

3. комунікативну, яка реалізується у спілкуванні та взаємодії з іншими людьми.

Особистість з позиції соціальної психології - це системна якість, якої на­буває індивід у процесі взаємодії з соціальним оточенням (взаємодія проходить через спілкування і сумісну діяльність); це якість, що характеризує рівень представленості суспільних відносин в індивіді.

Таким чином, особистість - це соціалізований індивід, а соиіалааиія - це історично обумовлений, здійснюваний у діяльності та спілкуванні процес, результат засвоєння і відтворення індивідом соціального досвіду.Соціа­лізація є тривалим процесом становлення людини як особистості протягом всього її життя. Психологи виділяють три сфери, в яких відбувається станов­лення людини як особистості:

• діяльність -засвоєння та опанування людиною новими видами діяльності;

• спілкування - налагодження контактів, зв'язків з іншими людьми;

• самоусвідомлення.

• Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважа­ють, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компонен­ти (пізнавальні, емоційно-вольові, спрямованість), інші виокрем­люють у ній ще й біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Однак протиставля­ти біологічне соціальному в особистості не можна. Природні ас­пекти та риси існують у структурі особистості як соціально зу­мовлені її елементи. Біологічне та соціальне у структурі особис­тості утворюють єдність і взаємодіють.

• У структурі особистості розрізняють типове та індивідуаль­не. Типове є тим найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розу­мові та емоційно-вольові прояви тощо, тобто те, чим одна люди­на схожа на інших людей. Індивідуальне — це те, що характери­зує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спря­мованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна лю­дина відрізняється від інших людей.

• Психолог К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури.

• Перша підструктура — спрямованість особистості: мо­ральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини.

• Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звич­ки). Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник.

• Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізна­вальній та емоційно-вольовій діяльності людини.

• Четверта підструктура — біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об'єднує типологічні властивості особис­тості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що ве­ликою мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особ­ливостей мозку.

Психологічна структура особистості дуже складна і багато­гранна. Пізнавальна, емоційно-вольова діяльність особистості, її потреби, інтереси, ідеали та переконання, самосвідомість тощо -складові духовного життя особистості, які перебувають у складній взаємодії і в своїй єдності становлять її «Я», яке керує всіма аспектами внутрішнього життя та проявами його в діяль­ності та стосунках з іншими.

2. Характеистика теорії поля К. Левіна. Поняття групової динаміки.

Вперше поняття "групова динаміка" було використано К. Левіном у статті "Експерименти в соціальному просторі", що була опуб­лікована в одному з американських наукових журналів в 1939 році. В 30-х рр. XX ст. завдяки роботам К. Левіна і його членів виник науковий напрямок групової динаміки, який спирався на загальний системний підхід до груп, розроблений в гештальтпсихології. Ос­новні теоретичні принципи групової динаміки такі:

• група є ціле, яке існує у великому соціальному "полі" з ба­гатьма перехресними динамічними зв'язками;

• група є дещо більше, ніж сума її членів, вона має свою влас­ну структуру і свої цілі;

• критерій визначення групи є взаємозалежність її членів;

• група є "динамічним цілим", зміна в будь-якій її частині при­водить до зміни цілого;

• кожен член групи існує в соціальному полі, в якому всі інди­відуальні проблеми безпосередньо пов'язані з груповими;

- кожна група має певні структурні (тип організації, рівень єдності і диференціації частин) і динамічні властивості (групові цілі, групова ідеологія, яка представлена системою цінностей).

Найбільш відомі дослідження групової динаміки пов'язані з вивченням стилей лідер­ства, мотивації прийняття групового рішення, що були здійснені в 30-40-х роках під безпосереднім керівництвом К. Левіна. Методи­ки, що розроблено школою "групової динаміки" широко викорис­товуються і в інших теоретичних схемах, тому поняття "групова динаміка" не обов'язково прив'язується до школи К. Левіна, а озна­чає також особливий вид лабораторного експерименту, спеціально призначений для вивчення групових процесів.

Сучасні дослідження групової динаміки включають практич­но всі питання, що пов'язані зі структурою і функціонуванням груп та поведінкою індивідів в груповій ситуації. Найважливішими з динамічних процесів малої групи є: процес утворення малих груп; психологічні механізми, які роблять групу групою: феномен гру­пового тиску на індивіда, розвиток групової згуртованості; проце­си лідерства і прийняття групового рішення. Інший аспект дина­мічних процесів може бути представлено явищами групової жит­тєдіяльності, етапами розвитку групи, один з яких може бути пред­ставлено такою стадією, як колектив.

Курт Левін (1890-1947) ^_ засновник психологічної теорії поля, яка становить собою метод аналізу життєвого простору як окремої людини, так і групи людей.

Завдяки дослідженням Левіна та його колег такі поняття, як потреба, прагнення, когнітивна карта, намір, мотив, мета, когнітивний дисонанс (Л. Фестінгер), атрибуція (Хайдер) та очікування, змогли зайняти гідне місце в психології. Конструкти теорії поля, які використовують у так званих діючих дослідженнях, сприяють осмисленню та розв'язанню найрізноманітніших проблем. Саме тому метод Левіна останнім часом часто використовують в освіті та інших сферах соціального життя.

Життєвий простір є ключовим поняттям у теорії поля Курта Левіна. Зміст цього терміна містить усю множину реальних і нереальних, актуальних, минулих і майбутніх подій, які перебувають у психологічному просторі індивіда на цей момент. Це можуть бути очікування, мета, образи принадних (або відразливих) об'єктів, реальні або уявні перешкоди на шляху досягнення бажаного, діяльність людини та ін. Загалом, усе, що може зумовити поведінку особистості. Виходячи з цього, поведінка - це функція особистості та її життєвого простору на даний момент часу. Левін визнавав наявність впливу непсихічних подій на поведінку людини. Тому навіть неусвідомлювані людиною впливи, пов'язані із соціально-економічними та фізіологічними чинниками, також включаються до аналізу його життєвого простору. Іноді життєвий простір називають психологічним.

Регіони і кордони. Психологічний простір складається з різних секторів, регіонів, які графічно зображають розділеними кордонами. Кордони володіють властивістю проникливості. Чим «жорсткіший» кордон, бар'єр, тим товща лінія, яка її зображує. Факт життєвого простору - все, що може усвідомити людина. Подія -результат взаємодії декількох фактів. Кількість секторів регіонів визначається кількістю фактів, які є на цей момент у життєвому просторі. Що ближчий сектор до особистого простору людини, то більший вплив він має.

Локомоції. Зв'язок між регіонами здійснюється за допомогою локомоції. Локомоції (дії) можуть відбуватися і в реальному фізичному просторі, і в нереальному, уявному. Функція локомоції полягає в регуляції напруження в життєвому просторі людини. Рівень напружень одного сектора може регулюватися за рахунок здійснення локомоції в іншому секторі. Наприклад, мрії можуть бути ірреальними локомоціями, пов'язаними з регуляцією напруження, спричиненого потребами, які на цей момент часу неможливо задовольнити у фізичному просторі.

Тимчасова перспектива. Курт Левін порушив питання про існування одиниць психологічного часу різного масштабу, зумовленого масштабами життєвих ситуацій, які визначають межі «психологічного поля в цей момент». Це поле містить не лише реальне ставлення індивіда, а й його уявлення про своє минуле та майбутнє - бажання, страхи, мрії, плани та надії. Усі частини, поля, плппн їуніо юіпнплогічну різночасність, суб'єктивно переживаються як одночасні й однаковою мірою визначають поведінку людини.

Валентність. Ще один конструкт, який Курт Левін використовує для аналізу психічних феноменів, це валентність. Під валентністю він розуміє властивість об'єкта притягати або відштовхувати. Тобто мова йде про цінності регіону для людини. Регіон, який притягає, має позитивну валентність, а відразливий -негативну. Є регіони, які мають для людини нейтральну валентність. Якщо людина голодна, то гамбургер матиме для неї позитивну валентність, а якщо сита, то ставлення до котлети, розташованої між двома булочками, матиме нейтральний характер. Якщо ж індивід з'їв гамбургерів занадто багато, тоді вони викликають у нього відторгнення і матимуть негативну валентність.

3. Характеристика конфлікту,види конфліктів.Феномени конфлікту.

В. Шейнов зазначає, що 80% конфліктів виникає поза бажанням їх учасників, що відбувається через особливості нашої психіки і того, що більшість людей або не знає про них, або не приділяє їм належного значення

Конфлікт (від лат. зіткнення) є зіткненням протилежно направлених, несу­місних одна з одною тенденцій у свідомості окремої людини, у міжособис-тісних взаємодіях або ж міжособистісних відносинах індивідів чи груп, яке пов'язане з гострими негативними емоційними переживаннями. Взагалі ж пси­хологи виділяють три основні види конфліктів:

1. внутрішньоособисписний конфлікт як зіткнення однаково рівних, але протилежно направлених мотивів, потреб, зацікавлень, потягів у однієї і тієї ж самої людини;

2. міжособистістй конфлікт як ситуацію у взаємодії людей, під час якої вони, по-перше, переслідують несумісні цілі; по-друге, дотримуються не­сумісних цінностей і норм, намагаючись реалізувати їх у взаєминах одна з одною; і, по-третє, в гострій конкурентній боротьбі одночасно прагнуть досягнути однієї і тієї ж мети, яка, в той же час, може бути досягнута лише однією з конкуруючих сторін;

3. міжгруповий, при якому конфліктуючі сторони виступають як соціальні групи, які переслідують несумісні цілі і за допомогою практичних дій пе­решкоджають одна одній в їхньому досягненні .

Феномени конфлікту:(за К.Левіном).

Курт Левін інтерпретує феномен конфлікту. За його словами, конфлікт психологічно можна визначити як протидію приблизно рівних сил поля.Він виокремлює три основних різновиди внутрішнього конфлікту:

• Людина перебуває між двома позитивними валентностями. їй необхідно вибрати між двома привабливими об'єктами. Коливання зумовлено тим, що після здійснення вибору, мета може виглядати набагато менш привабливо, ніж у ситуації конфлікту.

• Зіткнення з об'єктом, який має одночасно позитивну і негативну валентності («і хочеться, і страшно»). Поведінка людини в цій ситуації має характер «човника»: наближення-віддалення від об'єкта.

• Конфлікт між двома негативними валентностями (наприклад, між необхідністю виконання неприємної роботи та загрозою покарання). Енергетичні витрати в такому разі значно підвищуються, навіть якщо робота досить легка.

4.Характеристика психологічного розвитку молодшого школяра.

Період життя дітей від 6—7 до 11 років називають мо­лодшим шкільним віком.

Під час навчання — основної діяльності учнів — якісно і кількісно розвиваються пізнавальні процеси. Вони виявляються у роз­витку сприймання. Кількісні зміни полягають у збільшенні швидкості процесу сприймання та кількості сприйнятих об'єктів, розширенні обсягу їх запам'ятовування тощо. Якісні зміни свідчать про зростання пізнавальної ефективності.

Сприймання стає довільнішим, цілеспрямованим і ка­тегоріальним процесом, але трапляються труднощі в сприй­манні форми та її відображенні, написанні букв, цифр.

В учнів формується здатність спостерігати явища нав­колишньої дійсності, тобто, виходячи з певної мети, по­мічати їх, виявляти істотні деталі, з'ясовувати взаємо­зв'язки між ними.

Значні якісні зміни відбуваються в розвитку пам'яті. Під впливом навчання формується логічна пам'ять, яка має вирішальне значення у здобутті знань. Але не вміючи ще диференціювати завдання (запам'ятати і відповісти) від інших навчальних завдань (зрозуміти тощо), молодші школярі виробляють у себе настанову на дослівне запа­м'ятовування і відтворення. За правильного педагогічно­го керівництва учні осмислено запам'ятовують доступний для них матеріал. Проте дослівне запам'ятовування й від­творення має і позитивне значення. Воно є важливим за­собом нагромадження словникового запасу і культури ди­тячого мовлення, розвитку довільної пам'яті. У процесі заучування розвиваються самоконтроль, уміння помічати помилки у відтвореному та їх виправляти. Зростають про­дуктивність, обсяг, міцність, точність запам'ятовування матеріалу. У цей період учні частіше вдаються до спеціаль­них мнемічних прийомів запам'ятовування.

Розвиток пам'яті полягає в зміні співвідношення між мимовільним і довільним запам'ятовуванням (зростає до­вільне), образної та словесно-логічної пам'яті. Для роз­витку логічної пам'яті важливою є настанова вчителя — зрозуміти (проаналізувати, порівняти, співвіднести, згру­пувати тощо) матеріал, завчити його. Довільне запам'ято­вування продуктивне тоді, коли запам'ятовуваний мате­ріал стає змістом активної діяльності учнів.

Розвиток уяви відбувається у напрямі від репродук­тивних її форм до творчого осмислення уявлень, від до­вільного їх комбінування до логічно обґрунтованої побу­дови нових образів. Зростає вимогливість дітей до витво­рів їх уяви, швидкість створення образів фантазії.

Мислення стає конкретно-образним, але все більшого значення набувають абстрактні компоненти. Під впливом навчання змінюються співвідношення між його образни­ми і понятійними, конкретними та абстрактними компо­нентами. Молодші школярі швидше оволодівають індук­тивними умовиводами, ніж дедуктивними.

Умовивід — специфічна форма зіставлення кількох суджень.

Індукція — процес переходу одиничних, часткових суджень до за­гального судження.

Дедукція — процес переходу від судження, що виражає загальне положення, до судження, що виражає вужчі положення або част­ковий випадок.

Ці умовиводи переплітаються в мисленні, спрямова­ному на вирішення пізнавальних завдань, зокрема тих, що вимагають розкриття причин різних явищ, мотивів поведінки людини.

У розвитку мовлення важливим є використання різ­них форм слова, писемного та внутрішнього мовлення, яке виявляється у функціональних формах: повторення, монолог, колективний монолог, повідомлення, критика, наказ, прохання і погрози, питання і відповіді. Відбува­ються також зрушення в морфологічній структурі усного й писемного мовлення, розвиток словесних асоціацій, ово­лодіння писемним мовленням, розширення взаємозв'яз­ків між компонентами структури мовлення. Значно збіль­шується кількість слів, якими діти позначають предмети, явища, їх ознаки, дії, процеси. Проте є ще чимало дефек­тів в усному мовленні (шепелявість, заміна одного звука іншим, заїкання, картавість тощо), які вимагають уваги не тільки вчителя, а й спеціаліста-логопеда.

Переважає мимовільна увага. Діти активно реагують на все нове, яскраве і незвичайне. Мимовільна увага має позитивне значення, але недостатня для досягнення успі хів у навчанні. З віком зростає обсяг і стійкість уваги, пов'язані із значущістю навчального матеріалу. Усвідом­лення учнями важливості його засвоєння — умова стій­кості довільної уваги.