2. Психолого-педагогічні основи диференційованого навчання

Різний рівень розвитку пізнавальних здібностей зумовлює різний ступінь діяльності школярів у навчанні.

Таким чином, активізація пізнавальної діяльності

учнів неможлива без урахування індивідуально-психологічних особливостей. Таке урахування стає можливим у рамках диференційованого підходу до учнів у процесі навчання, що значною мірою забезпечує активність школярів у навчанні, і це є його суттєвим аспектом.

Отже, взаємодіючими аспектами в пізнавальній діяльності є учень, що виступає як суб'єкт діяльності, факти, явища, події, відбиті у змісті навчального матеріалу, що виступають як об'єкт діяльності. Основою їх взаємодії, зв'язуючою ланкою виступає пізнавальне завдання, що є в змісті і структурі навчального матеріалу.

Самостійність школяра у навчанні відбивається в умінні самостійно планувати, організовувати і контролювати хід своєї навчальної діяльності; самостійно здобувати з різних джерел нові знання, застосовуючи при цьому знайдені ним нові способи їх здобування; вибирати найраціональніші способи і прийоми роботи, теоретичні і практичні доведення при розв'язанні поставлених завдань; творчо застосовувати набуті знання для практичної роботи в нових умовах. Звичайно, самостійність школярів не може розвиватися спонтанно, її формування і розвиток передбачає керівництво з боку вчителя, Воно в першу чергу полягає в постановці перед учнями таких пізнавальних завдань, під час вирішення яких вони самостійно доходять необхідних висновків, узагальнень.

Однак, розвиваючи самостійність, необхідно враховувати об'єктивну закономірність людського пізнання – його індивідуальність. Самостійність у навчанні значною мірою залежить від індивідуально-психологічних особливостей учнів. Тому постановка перед учнями посильних диференційованих завдань і буде врахуванням їхніх індивідуально-психологічних особливостей.

Таким чином, суттєвим аспектом диференційованого підходу є самостійність школярів у навчанні. Активність і самостійність школяра у навчанні становлять внутрішній бік прояву диференційованого підходу, тобто те, на що він відповідно і спрямований. Розглянувши ці важливі аспекти диференційованого підходу, можна сформулювати його сутність: вона полягає у цілеспрямованій і керованій учителем пізнавальній діяльності учнів, яка зумовлює і стимулює розвиток активності і самостійності у навчанні кожного школяра, його загальний розвиток і виховання. Із сказаного випливає, що врахування індивідуальних особливостей учнів є одним із принципових підходів до формування змісту шкільної освіти. Для того щоб навчальний процес був продуктивнішим, у зміст освіти повинен бути включенні поряд із загальним, однаковим для всіх учнів навчальним матеріалом матеріал, що відповідає запитам, інтересам, нахилам кожного окремо взятого учня. Зміст освіти має великі можливості для організації диференційованого навчання. Маються на увазі ті конкретні знання, вміння, навички, пізнавальні завдання, вправи, які включалися безпосередньо в підручники, збірники задач, посібники. На цьому рівні є великі можливості для індивідуалізації та диференціації змісту освіти, які можна здійснювати шляхом добору завдань, різних за змістом, обсягом, ступенем складності, часом, відведеним на їх виконання; завдань, що відрізняються за рівнем вимог і за допоміжними засобами для їх виконання; за наданням диференційованої допомоги, що включає диференційовані вказівки для окремих учнів, диференційовані запитання, додаткову допомогу слабким учням.

Індивідуалізація та диференціація на рівні навчального матеріалу спрямована на те, щоб сильні учні поглиблювали свої знання, задовольняли інтереси і нахили до наукових знань, середні - засвоювали необхідні знання, вміння і навички не нижче вимог навчальної програми, а слабкі – ліквідували прогалини в знаннях і підтягнулися до рівня програмних вимог. Власне, така індивідуалізація і диференціація виключає нівелювання індивідуальних відмінностей учнів.

Індивідуалізація та диференціація навчання реалізується в шкільній практиці за такими напрямками.

Перший напрямок пов'язаний із здійсненням індивідуального підходу у формі додаткових занять з учнями, в яких є прогалини у знаннях, за допомогою організації факультативних і гурткових занять. Додаткові заняття застосовуються з метою розвитку навчальних можливостей у невстигаючих дітей. Після встановлення причин відставання складається програма додаткових занять. На факультативних і гурткових заняттях учителі мають більшу свободу вибору і побудови занять у цікавій і захоплюючій формі. Даний напрямок дозволяє за допомогою додаткових, факультативних і гурткових занять забезпечити принцип програмної єдності освіти для всіх учнів.

Другий напрямок пов'язаний з організацією навчально-пізнавальної діяльності кожного учня в умовах колективної роботи в класі.

Колективною є така робота, в процесі якої учні прагнуть отримати знання, надаючи один одному безпосередню допомогу, підтримуючи один одного в просуванні до мети. Для індивідуалізації навчання у школі все ширше використовується групова робота.

Характерною особливістю групової роботи є поділ учнів на декілька підгруп або бригад, ланок. При цьому враховується рівень навчальних можливостей учня. Як правило, всі групи виконують завдання в рамках теми, що вивчається, але зміст матеріалу, ступінь складності, способи діяльності можуть бути різними. Можливе також створення динамічних груп із сильних і слабких учнів. Учитель у такому випадку зможе приділити більше уваги слабким учням, у той час як сильні учні завдання виконують самостійно.

Третій напрямок полягає в індивідуалізації і диференціації навчання в рамках уроку за допомогою таких прийомів:

• забезпечення доступності навчального матеріалу – допомогою зв'язку завдань з життєвим досвідом, інтересами учнів, поділу навчального матеріалу на частини, скорочення обсягу навчальної інформації, використання різних способів викладу інформації, засобів допомоги;

• надання допомоги у навчанні: доповнення до завдання (креслення, схема, план, малюнок); рекомендація до виконаний - запис умови у вигляді знаків, опорних сигналів, показ зразка розв'язання, пояснення ходу виконання завдання; навідні запитання;

• ліквідація прогалин у знаннях і вміннях та залучення учнів до активної пізнавальної діяльності: відтворення опорного матеріалу під час фронтальної роботи над темою, використання карток навчального характеру, наочності, включення слабких у склад групи добре підготовлених учнів для виконання певних завдань і т.д.;

• контроль і оцінка дій: виставлення оцінок за вдалі відповіді, створення ситуації успіху шляхом заохочення;

• створення сприятливої моральної атмосфери стимулювання до подальшої роботи за допомогою організації взаємоперевірки, надання допомоги слабким без суворого, реагування на помилки;

• вплив на соціально і професійно важливі якості особистості: залучення учнів до розподілу обов'язків, індивідуальних доручень, визначення часу на виконання завдань, оцінка результатів власної роботи.

Цей напрямок проявляється в перевазі головним чином роботи зі слабкими і середніми учнями, сильні зазнають при цьому непоправних втрат. Однак справжня рівність у галузі освіти полягає не в тому, щоб усі учні здобули однакову освіту, а в тому, щоб кожен з них отримав ті знання, які відповідають його здібностям і працелюбності.

Для організації диференційованого навчання школярів важливим є врахування їхніх індивідуальних особливостей і використання таких дидактичних прийомів, за допомогою яких учень включається у навчання і спрямовується його навчальна діяльність.

Індивідуальна пізнавальна діяльність має свої власні специфічні особливості, що визначаються в першу чергу суто індивідуальними внутрішніми властивостями носія цієї діяльності. Пізнавальна діяльність невіддільна від особистості учня, від його індивідуальної свідомості і суб'єктивно-психологічних характеристик. Засоби навчання, відповідні рівневі можливостей школярів, які в зв'язку з цим стимулюють їхню активну пізнавальну діяльність, приводять до збігу зовнішніх впливів і внутрішніх зусиль школярів у навчанні.

Отже, для здійснення диференційованого підходу необхідно, по-перше, знання і врахування індивідуально-психологічних особливостей учнів; по-друге, застосування у навчанні таких дидактичних засобів, які б найповніше враховували ці особливості.

Індивідуальні особливості дітей мають широке коло відмінностей. До них належать біологічні (генетична спадковість, умови протікання вагітності і пологів і т.д.), в результаті яких діти з'являються на світ з різними біологічними задатками до майбутнього психічного розвитку; соціально-культурні (тобто відмінності в культурному рівні сімей, в умовах виховання дитини); вікові (в одному класі навчаються діти різного віку); психологічні (навченість, працьовитість).

Усі ці фактори перебувають у постійному і дуже складному зв'язку, суттєво виливають один на одного і виражаються в різноманітності думок, почуттів, прагнень, потреб, мотивів, інтересів, дій, вчинків, здібностей, нахилів дітей.

Ці особливості настільки різноманітні і неповторні, що В одному класі або навіть у невеликій групі учнів важко знайти дітей, які мають однакові психологічні характеристики. І вони настільки відчутні, що без їх вивчення і врахування вчителеві буде важко ефективно навчати школярів.

Індивідуальні відмінності, насамперед, пов'язані з віковими особливостями. Вікові особливості є первинними властивостями особистості і проявляються на всіх рівнях її життєдіяльності.

Другий, суттєвий аспект індивідуальних відмінностей школярів становлять їхні індивідуально-психологічні особливості, що впливають на характер навчальної діяльності учнів. Типові особливості, які необхідно враховувати в процесі навчання, особливо при диференційованому підході до них, такі: навченість і навчальні можливості як поєднання навченості і працьовитості школярів. Складовими навченості є повнота, системність, міцність, усвідомленість знань, дієвість, узагальненість і самостійність мисленнєвої діяльності. Важливими із зазначених компонентів є узагальненість мисленнєвої діяльності, тобто здатність до абстрагування і узагальнення суттєвого у виучуваному матеріалі.

Не менш важливим компонентом навченості є самостійність мисленнєвої діяльності учня. Його приваблюють різні самостійні форми роботи на уроці. Він прагне сам розібратись у навчальному матеріалі. Однак способи самостійної роботи у молодшого школяра перебувають тільки на стадії становлення і формування, він ще не вміє сам організувати свою розумову діяльність, його потрібно цього вчити.

Суперечності між потребою в самостійності і ще не сформованими способами самостійної навчальної діяльності є однією із рушійних сил навчання, що створює сприятливі умови для навчально-виховного процесу. Завдання вчителя полягає в тому, щоб у процесі навчальної діяльності школярів підтримувати і формувати у них інтерес до способів самостійного здобування знань; вчити їх працювати на уроках активно і самостійно.

Формування у школярів самостійності досягається шляхом послідовної постановки перед ними пізнавальних і практичних завдань, які, з одного боку, зрозумілі, цікаві і посильні їм, а з другого - вимагають уміння творчо мислити, знаходити нові підходи до їх вирішення, висловлювати свою власну точку зору.

Навченість, поєднавши в собі основні показники продуктивної навчальної діяльності, найповніше визначає індивідуальні відмінності учнів щодо засвоєння і застосування знань.

Важливим фактором, який сприяє успішній навчальній діяльності школярів і водночас визначає їхні відмінності, є ритм роботи або працьовитість. Працьовитість у навчанні - це стан учня, який характеризує рівень і тривалість доступних йому зусиль, необхідних для виконання тієї чи іншої навчальної роботи. Фактор працьовитості пов'язаний із фактором інтелектуальної діяльності - навченістю. Обидва фактори не тільки пов'язані, а і взаємозалежні.

Для успішного навчання, крім відповідного рівня навченості, потрібна і певна працьовитість: учні з високою працьовитістю при середньому рівні навченості досягають Високих результатів у навчанні і водночас учні з високим рівнем навченості, але з низькою працьовитістю мають середні або навіть низькі результати.

Таким чином, рівень навченості і працьовитості є важливим фактором, що визначав типові індивідуальні особливості школярів у навчанні. Такі основні особливості учнів молодшого шкільного віку, врахування яких надзвичайно важливе у здійсненні диференційованого підходу до учнів у процесі навчання.