1. Зростання чисельності та авторитету козацтва у ХVІ ст.

2. Проблема заснування Запорозької Січі (Мала Хортиця, Томаківка). Князь Дмитро Вишневецький.

3. Формування реєстрового козацтва. Організаційна структура війська Запорозького.

4. Територія розселення козаків, їх заняття і побут.

5. Військове мистецтво козаків (озброєння, тактика бою на суші і на морі).

6. Гетьман П. Конашевич-Сагайдачний і зміна ролі українського козацтва в суспільстві.

1. Зростання чисельності та авторитету козацтва у хvі ст.

Переконливим аргументом при з’ясуванні чисельності козацтва може послужити картина динаміки її зростання, що простежується в наявних історичних джерелах. Так, до середини XVI ст. ядром козакуючої ватаги була група до кількох десятків людей на чолі із старшим "отаманом", яка вела промисел на степовому прикордонні. Напевно, саме про таку ватагу йшлося в скарзі черкаських міщан на старостинські нововведення в 30-х роках: "перед тым они пять або шесть парсун собравшися одну куницу шерстью старосте ношивали" 1. Безумовно, що їх чисельність поступово зростала. І вже через два десятиріччя старости брали "поклону з ватаги сім солянок, великих бочок різного збіжжя й інші припаси" 2, що оцінювалося досить дорого.

Незважаючи на татарську агресію, кількість козакуючих на південному та південно-східному прикордонні становила не одну тисячу чоловік. Саме тому в урядових колах Великого князівства Литовського виникає ідея організації козацького війська і підпорядкування його державним інтересам для захисту рубежів. Лише відсутність коштів не дозволила реалізувати задум. Окремі дані про чисельність українських козаків містяться в кореспонденції кримських правителів до уряду Литовсько-Руської держави. Так в 1545 р. хан скаржився, що козаки, зібравшись на полі за Черкасами "осем сот их головами и вышей" громили купецькі каравани 3. Півторитисячний загін "київських козаків" чинив великі шкоди татарським улусам наприкінці 50-х років. На зворотному шляху до Бахчисарая при переправі через Дніпро хан Емін-Гірей зазнав нападу великого загону запорожців, в результаті чого, за його словами, "иных побили, а иншых поймали, а сам ледве втек до Бєлгорода" 4. Слушною е думка М. С. Грушевського, що на середину XVI ст. чисельність козакуючих становила більше десяти тисяч, а походи в 2—3 тисячі козаків стають досить звичайним явищем 5.

Урядові постанови 70—80-х років не лише поклали початок конституюванню козацького стану, а й об’єктивно стимулювали зростання його чисельності. Козацький реєстр 1572 р. став прецедентом для кристалізації "вольностей", користуватися якими прагнули все більші й ширші кола української людності. Під час кримського походу, очолюваного Богданом Ружинським (1576), до складу 3-тисячного загону безумовно входили не лише перебуваючі на державній службі. Декілька тисяч козаків були залучені королем Стефаном Баторієм для ведення війни проти Московської держави. В джерелах збереглися свідчення про велику кількість козацьких ватаг чисельністю не менше сотні 6. Разом з тим, відомо, що лише одному полку, який перебував на державній службі в 1581 р., були сповна виплачені гроші 7. Більшість учасників військової кампанії, повернувшись додому, розпочала пошуки інших джерел прибутку. За словами сучасника подій Рейнгольда Гейденштейна: "Військо наше було розпущене і багато з нього людей непризвичаєних і неохочих до праці, а звичних жити здобиччю з неприятельських країв, удалося до козаків, а вони, збільшивши свої сили, почали щодалі то частіше нападати на краї, що були в згоді з Польщею" 8. Такими краями, насамперед, стали володіння кримського хана. Вже наступного (1582) року кілька тисяч козаків не лише погромили татарські улуси поблизу Очакова, але й ханських послів на зворотному шляху з Москви із "упоминками" господарю Криму. Турецький посол у Кракові загрожував приходом в Україну 40-тисячного султанського війська, якщо уряд Речі Посполитої не поверне пограбоване татарам. Про зворотну реакцію з польської сторони звісток немає, хоча можна передбачити, що виконати вимогу султана було надзвичайно складно. Судячи з повідомлення італійця Гамберіні, "з козаків можна зібрати 14 000—15 000 добірного, добре озброєного війська" 9, що становило грізну військову силу.

Не меншою небезпекою колоніальному режимові в Україні були дії козацтва на волостях. Козаки відмовлялися від виконання феодальних повинностей і сплати податків, вважаючи їх платою за перебування на державній, хоча й тимчасовій службі. Отже, вже після війни з Московією кілька тисяч її учасників займалися козакуванням незалежно від волі властей і не тільки на прикордонні. У скаргах шляхтичів йдеться про вимоги козаків давати стації подібно до коронних військ. Характерним є позов до суду шляхти (1590) на козаків під проводом Якова Осовського, Андрія Рогачовського і Федора Полоуса, які на території Бихівської волості зайняли маєтності Ходкевичів: "именем своего гетмана Войтеха Чоновицького розказуючи себе податок незвыклый грошовый и незмерную и незвыклую стацию, так теж селетру, олову и серку колько тысяч на козака складати, забирали скот, припасы всякие" 10. В даному випадку йдеться про реєстровців, однак за їхнім прикладом так вчиняли й ті, хто вважав себе козаком і не підпорядковувався місцевій адміністрації. З метою відтягнення сил козакуючих від волостей під час сейму (1590), а також через загрозу з боку Туреччини, окремими урядовцями пропонувався проект набору 20 тисяч козаків й розміщення їх на південному прикордонні 11. Проте сеймовою конституцією до реєстру залучалася лише 1 тисяча козаків з метою "погамовання українського свавільства і затримання згоди з сусідніми державами" 12.

Досить регулярні свідчення про чисельність окремих загонів можна простежити з початком боротьби козацтва за відстоювання своїх прав і привілеїв — від виступу під проводом гетьмана Криштофа Косинського до Національно-визвольної війни середини XVII ст. Разом з тим, навряд чи можливо ставити питання про абсолютну цифру кількісного складу козаків.

У ході першого козацького повстання чисельність основних сил фактично залишалася сталою. Наприкінці 1591 р. до Білої Церкви Криштоф Косинський увійшов на чолі 5-тисячного загону. Тобто до тисячі реєстрових долучилися ще 4 тисячі козакуючого елементу, який дислокувався в той час на Подніпров’ї. Стільки ж їх протистояло загонам князя Костянтина Острозького під П’яткою в січні 1593 р. Це ще раз свідчить про обмеженість руху, його становий характер, підтримку козацтва час від часу з боку місцевого населення у боротьбі проти "своїх гнобителів". Водночас майже скільки ж козаків перебувало на Запорожжі і займалося виключно здобуванням "козацького хліба" в степах Північного Причорномор’я.

Незважаючи на зруйнування Томаківської Січі татарами (1593) і перенесення її на о. Базавлук, посланець німецького імператора Еріх Лясота застав там влітку наступного року близько 3 тисяч козаків. Ще 1300 перебували в поході на чолі з гетьманом Богданом Микошинським. Під час переговорів з Еріхом Лясотою запорожці висловили готовність організувати 6-тисячне військо "досвідчених добірних козаків" 13 для спільних дій з імператорською армією проти турок і татар. Того ж року лише Северин Наливайко у поході до Молдови очолював 3-тисячний загін, зорганізований на Поділлі. В ході повстання 1594—1596 рр. значна частина селян та городян долучалася до визнання козацької юрисдикції, тобто вони користалися козацьким імунітетом. На думку С. А. Леп’явка, вже в 1595 р. близько 15 тисяч козаків "призвичаєних до повної свободи дій, не могли мирно ужитися ні з шляхтою, ні з місцевою адміністрацією, ні з правом посполитим" 14. Католицький біскуп Йосип Верещинський, добре ознайомлений зі справами на Подніпров’ї, у листі до канцлера Яна Замойського від 20 березня 1596 р. нараховував козаків близько 20 тисяч 15. Поряд з тим у бій проти коронного війська в урочищі Гострий Камінь вступило 7 тисяч повстанців, а на Солониці "придатних до бою людей" нараховувалось 6 тисяч 16. Отже, лише близько третини козакуючих вступало у відкриту конфронтацію з урядовими силами що, до речі, спостерігалося і в наступні роки. Частина запорожців не підтримувала повстанських сил і займалася здобуттям "козацького хліба" на степових просторах навіть у роки найвищих проявів конфронтації з владою (1630, 1637, 1638). Після 1596 р. заможна частина козацтва, яку очолював Тихон Байбуза, намагалася підкреслювати свою лояльність щодо уряду, прагнучи скасувати баніцію, накладену на козаків за участь у повстанні. Кілька тисяч козаків становили опортуністичну течію під проводом Федора Полоуса, хоча й діяли, як і перші, від імені короля Речі Посполитої. Близько 5 років владі вдавалося утримувати контроль над діями козакуючих на волостях й відповідно пригасити процес покозачення селян та городян.

На початку XVII ст. зростання козацтва зумовлювалося об’єктивними чинниками: поступом колонізації на Подніпров’я, як державної, так і народної, посиленням соціального гноблення, поширення ідеї набуття "козацьких вольностей" серед широких соціальних верств населення. Якісні зміни в цьому процесі чітко зафіксував M. C. Грушевський: "До козацтва горнуться маси людей, яких зовсім не тягне ні до пограничного воєнного спорту, ні тим менше — до далеких заграничних походів, взагалі до «козацького хліба». Вони воліють хліб звичайний, хліборобський, хочуть під фірмою й покривкою козаччини, під її зверхністю й охороною спокійно господарювати «на волости», не знаючи ні панів, ні їх посіпак — і для того пишуться в козаки... в ряди козаччини ввійшов елемент господарський, хліборобський, вповні позитивний, який в козаччині шукав не безкарної сваволі, не добичництва, не широкого розмаху воєнної відваги, вічно бурхливого воєнного життя, а гарантій своїх особистих і маєткових прав, права на землю, права на працю й її результати" 17. Крім того, зростанню козацтва сприяли військові авантюри польських магнатів і уряду Речі Посполитої.

В поході до Молдови (1601) козацьке військо нараховувало 4 тисячі чоловік, а до Лівонської кампанії було залучено 6 тисяч 18. Активізація козакуючих елементів зумовлювалася також діяльністю Лжедмитрія І. Восени 1604 р. разом із претендентом на московську корону до Новгород-Сіверського прибуло козацьке військо чисельністю 12 тисяч 19. Під час облоги Смоленська у жовтні 1609 р. на допомогу коронному гетьману Станіславу Жолкевському гетьман Олевченко привів з України 30 тисяч козаків 20. За словами учасника подій шляхтича Самуїла Машкевича у війні проти Московської держави брали участь близько 40 тисяч українських козаків 21.

Завершення війни з Московією поповнило козакуючий елемент в Україні, енергія якого спочатку була спрямована на боротьбу з татарами і турками. Вже на 1614 р. припадає декілька морських та сухопутних експедицій запорожців до Чорноморського узбережжя і не лише північного. Козаки зруйнували турецькі фортеці Трапезунд і Синоп, де, за словами сучасника, "ні від кого іншого досі ані від козаків не було тут тривоги й небезпеки, відколи турки опанували Малу Азію" 22. На розправу з козаками із Стамбулу була вислана велика султанська флотилія. Незважаючи на застосування тактики маневру, чимало козацьких чайок не повернулося на Січ. Польський уряд увідомлявся про вислання в Україну турецького війська. Лише особисті запевнення Сигізмунда III про приборкання козаків за допомогою кварцяного війська змусили султана відкласти похід. Цілком закономірним став і перший пункт Житомирської комісії (1614) — заборона походів у межі сусідніх держав і приймати до себе "свавільних людей" 23. Постанови комісій та сеймові конституції мали на меті звести українське козацтво до незначного загону прикордонників, підпорядкованого польській адміністрації, позбавити його власної юрисдикції, тобто прикмет соціального фактора суспільної опозиції польсько-шляхетському режиму. Водночас урядова політика щодо козацтва вже не в змозі була повністю припинити його зростання, розширення території козаччини і розвитку військових сил, які б стояли оружною рукою в обороні покозачених мас. На думку М. С. Грушевського, для розширення козацтва і запобігання погромів з боку кварцяного війська "статочні елементи", які стояли на чолі реєстру, Тихон Байбуза, Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Іван Кулага дотримувалися и відповідної тактики: "Не доводити до загострень відносин, не відмовляти услуг річипосполитій, пригадувати, що козацька сила їй потрібна, але знову і не вислугувати понад міру, навпаки — по можливості не випускати Польщу з воєнних клопотів. Хто зна навіть, чи в усix тих зачіпках з сусідніми державами було тільки своєвільне добичництво, а не було певного плану — втягати річпосполиту в воєнні тривоги, які б займали її воєнні сили, не давали можливості обернути сі воєнні сили на приборканнє козаччини, навпаки — змушували річпосполиту запобігати козаччини для допомоги" 24.