42.Визначити роль підпільної боротьби і партизанського руху в Україні в забезпеченні перемоги над фашизмом

Рух опру на захоплені вермахтом території України розпочався з перших днів введення окупаційного режиму. Погроза розгортання широкомасштабної війни у своєму тилу серйозно стривожила загарбників. 16 вересня 1941р. начальник штабу Верховного головнокомандування вермахту В.Кейтель видав указ про застосування серйозних мір проти руху опору. Першим на шлях збройної боротьби з загарбниками на окупованій території України стали бійці і командири Червоної Армії, партизани і підпільники радянського руху опору. Але партизанський підпільний рух зіткнувся з великими труднощами в процесі свого становлення. Організаторами боротьби в тилу ворога стали партійні, радянські, комсомольські органи. Вже в перші місяці війни було організовано і залишено в тилу ворога для розгортання партизанської боротьби 883 загони, 1700 диверсійних і розвідувальних груп. У західні і деякі області Правобережної України через лінію фронту було направлено 13 тис. комуністів і 8,5 тис. комсомольців. Встановлення і розгортання діяльності підпільних органів і партизанських загонів проходило в надзвичайно важких умовах. Внаслідок ворожих репресій знищено багато підпільних організацій і партизанських загонів, тисячі радянських патріотів.

Рух Опору в тилу ворога набував дедалі широкого розмаху. В кінці 1941 року гітлерівське командування було змушене залучити до боротьби з ним 50 тис. своїх солдатів і офіцерів. В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих підпільників ("Молода гвардія", у Краснодоні, "Партизанська іскра" у селі Кримки, група С.Матьокина з Донецька та ін). У період з 1941-1944 року на території України діяла більш 3 тис. партійно-радянських підпільних груп і організацій чисельністю більш 100 тис. чол. У радянському партизанському русі України діяло 46 партизанських об'єднань, близько 2 тис. бійців і командирів. Ворожий тил розхитували добре озброєні і керовані Центром рейдові з'єднання під командуванням С.Ковпака, О.Сабурова, А.Федорова, Н.Наумова і інші. Радянські партизани і підпільники, використовуючи тактику активних бойових дій "рейкової війни", диверсій, саботажу внесли вагомий внесок у розгром загарбників, ліквідацію окупаційної адміністрації, у звільнення разом з частинами Червоної Армії міст і сіл України. Гітлерівці називали партизанську боротьбу "регулярним другим фронтом".

43.Проаналізувати діяльність оун(б,м) та упа в роки Другої світової війни

У колах політичної еміграції ще до початку Великої Вітчизняної війни переважала необгрунтована думка, що у військовому зіткненні Німеччини і СРСР може з'явитися перспектива відродження Української Народної Республіки чи Української держави часів гетьмана П.Скоропадського. Активну роль у цьому процесі взяла на себе Організація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголошення у Львові ЗО червня 1941 року самостійної української держави, ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила - радикальне (ОУН- Б) на чолі із СБандерою і помірне (ОУН-М) на чолі з О.Мельником. Нацистське керівництво, не визнавши акт проголошення Української держави у Львові, відкрито продемонструвало своє негативне відношення до ідеї української державності. У цих умовах ОУН-М відкрито стає придатком окупаційного апарату Німеччини і навіть створює з українців дивізію СС "Галичина" для надання допомоги фашистам. А ОУН-Б створює власні збройні сили. Наприкінці 1942 року ОУН-Б включило до складу своїх військових формувань підрозділи ОУН-М і військову частину "Поліська Січ", утворену з Т.Бульбой-Боровцем. Ці військові формування одержали назву Української повстанської армії (УПА). У своїх діях проти окупаційних військ керівництво ОУН-УПА виявляло обережність. Якщо збройні конфлікти з ними і були, то в основному "місцевого значення". Трапилося, що населення за підтримкою загонів УПА, захищалося від грабіжницьких дій фашистів, відбивало молодь, яку німці збиралися вивезти в Німеччину. Керівництву ОУН формування УПА були необхідні для боротьби проти "більшовицької окупації". Здійснювалися активні спроби за допомогою так званих природних груп ОУН розширити її вплив на східні і південні області України. Однак це суперечило німецькій колоніальній політиці і на оунівців обрушилися репресії з боку німців.

Хоча загальнополітичний курс ОУН-УПА залишився колишнім і знаходив своє відображення у формулі "Проти імперіалізмів Берліна і Москви", наближення лінії фронту до західноукраїнській територій змусило змінити тактику. І тепер відносини між бандерівцями і окупантами не рідко приймали характер взаємодопомоги с погляду загальної погрози з боку Червоної Армії. На завершальному етапі війни війська "ОУН-УПА направили зусилля проти Червоної Армії. Після закінчення другої світової війни боротьба з оунівцями велася силами НКВД аж до початку 50-х років.

У сучасній історіографії мається кілька крапок зору до питання оцінки діяльності ОУН-УПА в роки війни. Одна з них представлена істориками радянської школи, що затверджують, що ОУН-УПА виступили як пособники окупантів і були затятими ворогами радянської влади. Друга - відбиває погляди західної історіографії (в основному емігрантської) і вважає оунців чи ледве не головною силою, що виступила на Україні проти фашизму і добилася їхнього вигнання з українських земель. Цієї ж точки зору дотримуються сучасні українські націоналістичні рухи.