4. Адвокатура в Україні у післяреволюційний період (1917 – грудень 1992 pp.)

4.1. Становлення адвокатури в Україні (1917-1921 pp.).

Після Жовтневого перевороту влада в Україні певний час залишалась у Центральної Ради, яка частково реформувала судову систему царської Росії. Але щодо організації та діяльності присяжних і приватних, повірених не внесено будь-яких змін. Коли Україну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Народний Секретаріат 4.01.1918 p. прийняв постанову «Про введення народного суду», якою скасовувалися всі судові установи, що діяли доти, а також інститути присяжної та приватної адвокатури. У постанові передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути обвинувачами й захисниками в суді та на попередньому слідстві. Аналогічно вирішувалося питання про захист і в революційних трибуналах за Положенням, затвердженим 23.02.1918 p. 14.02.1919 p. Рада Народних Комісарів України Декретом про суд вдруге ліквідувала відновлену Центральною Радою присяжну і приватну адвокатуру (після окупації України в лютому 1918 р. Кайзеровською Німеччиною), і затвердила «Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР» яке передбачало також порядок організації захисту в народних судах і революційних трибуналах. Так, для захисту були створені колегії правозаступників в народних судах та окремі - при революційних трибуналах. Члени перших обирались з числа громадян, що відповідали вимогам, установленим для виборців. У повітах члени колегії обиралися відповідними виконкомами, в містах - міськими Радами, при ревтрибуналах - губвиконкомами.

Тимчасове положення встановлювало обов'язкову участь захисника в усіх справах, підсудних революційним трибуналам. Але питання про його допуск у стадії попереднього слідства було віднесено на розгляд слідчого. З цього часу починається втручання державних органів у діяльність адвокатури, керівництво нею в різних формах цими структурами. Згідно з Тимчасовим положенням до сформування колегій правозаступників функції захисників у революційних трибуналах повинні були виконувати громадяни, призначені Народним комісаром юстиції та юридичними відділами губвиконкомів. У народних судах і радах народних суддів функції захисників і представників сторін у цивільних справах мали виконувати особи, призначені юридичними відділами міських Рад депутатів або повітових виконкомів на пропозицію суду. Згідно з Декретом РНК УРСР від 16 квітня 1919 p. «Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині» (СУ УССР. 1919. № 36. Ст. 436.) на вимогу НКЮ, а також осіб і установ, ним уповноважених, як захисники могли бути примусово залучені особи з колишніх судових установ і присяжної адвокатури. Про значне одержавлення адвокатури, обмеження професійної свободи та незалежності адвокатів свідчить той факт, що всі правозаступники перебували на державній службі і одержували заробітну плату.

26.10.1920 p. було прийняте Положення про народний суд УРСР. Ним правозаступники обов'язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, що розглядалися з участю шести народних засідателів. Крім членів колегії правозаступників захисниками й представниками сторін могли бути близькі родичі, працівники державних установ, члени громадських організацій. Діяльність колегії правозаступників при ревтрибуналах регулювалася «Тимчасовим положенням про революційні трибунали УСРР» від 14.02.1919 p.

Існування окремих колегій, які обслуговували тільки трибунали було порушенням права людини на захист, оскільки обмежувало вільний вибір адвоката. Такі колегії стали прообразом діючої до 1992 р міжреспубліканської колегії адвокатів для обслуговування військових трибуналів і спецсудів. У лютому 1919 р. в усіх містах України були створені юридичні консультації. Кількість їх у кожному місті визначали відповідні відділи місцевих Рад з наступним затвердженням виконкомом. 18.10.1921 p. постановою РНК УРСР «Про встановлення зборів у доход республіки за НКЮ» було запроваджено оплату за юридичну допомогу та участь правозаступника в судовому процесі. Однак і в цьому правовому акті передбачалося положення, що незаможні особи звільнялися від встановленої оплати за надання їм юридичної допомоги на підставі відповідних документів, виданих відділами соціального забезпечення, волосними комітетами, комітетами незаможних селян або профспілковими організаціями.

У 1921 p. Кількість правозаступників в Україні вже становила 557 чоловік, було організовано 192 бюро для надання безоплатної юридичної допомоги. Організовані відповідно до Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали Української республіки колегії правозаступників не зазнали змін аж до 1922 р. В історії адвокатури України це був період становлення. Одним із основних напрямів діяльності правозаступників України в ці роки вважався захист інтересів громадян у судах. На жаль, в цей період адвокатура політизувалася, що було небезпечним явищем.

Ці перші деформації відіграли негативну роль щодо викривлення правового становища адвокатури, яке проявилося в недосконалості її організаційного устрою, а головне — призвели у багатьох випадках до правової незахищеності громадян, що далося взнаки, зокрема, у політичних процесах в Україні.

4.2. Новий етап в історії адвокатури України: судова реформа 1922 p., яка поставила на порядок денний організаційне оформлення адвокатури. Працівники юстиції висловлювали різні думки з цього питання. Зокрема, пропонувалося створити приватну адвокатуру. Проте здебільшого відстоювалася концепція, згідно з якою адвокатура повинна була перебувати під постійною опікою, позбавлялася самостійності і незалежності, наприклад, пропонувалося встановити нагляд прокурора за діяльністю адвокатури, не допускати до адвокатури колишніх присяжних повірених, затверджувати перший склад захисників губвиконкомом, заборонити сумісництво захисників. Нарком юстиції УРСР М.О.Скрипник на одній із нарад виступив проти надання адвокатурі автономії, за встановлення за нею судового нагляду. В січні 1922 р. в Харкові відбувся перший Всеукраїнський з'їзд працівників юстиції, в одній із резолюцій якого «Про адвокатуру» були сформульовані такі принципи створення адвокатури: організувати колегії правозаступників при губернських відділах юстиції, оплату праці захисників визначати за таксою з конкретним визначенням випадків звільнення від оплати, при виборі захисника у кримінальних і представництва у цивільних справах враховувати побажання особи, яка потребує юридичної допомоги, вважати недопустимим сумісництво членів колегії захисників із посадами в НКЮ, РНК, міліції, розшуку. З'їзд також доручив Наркоматові юстиції розробити відповідний законопроект реформи колегій правозаступників, який 2.10.1922 p. було прийнято після обговорення Всеукраїнським ЦВК. За цими нормативними актами у республіці при губернських радах народних судів створювалися губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. Члени колегії першого складу затверджувалися президією губвиконкому за поданням губернської ради народних судів. Надалі прийом у члени колегії здійснювався президією колегії. Членами колегії могли бути особи, які мали не менш як дворічний практичний стаж роботи в органах юстиції (прокурори, члени губсудів та військових трибуналів, помічники прокурорів, слідчі, консультанти й інспектори) або відповідну теоретичну і практичну підготовку, ступінь і порядок якої визначався спеціальною інструкцією НКЮ.

З кінця 1927 робляться спроби перетворити колегії у трудові колективи, які не мали успіху. У 1934 р. було підготовлено проект закону про адвокатуру, надрукований у журналі "За соціалістичну законність" (№1 за 1935 р.). Поряд з колективною формою організації адвокатури, передбачалася можливість приватної адвокатури. Але з’явитися цим законом не судилося.

У часи організаційної невизначеності робилися спроби деформувати фундаментальні принципи існування адвокатури. На сторінках державного видання "Тижневик Радянської Юстиції" в 1927 році з'явилася заява прокурора Б.Я. Арсеньєва про те, що твердження ніби можна захищати за будь-яких обставин, є виправданням брехні в промовах захисників. Заява спровокувало дискусію, яка поширилася далеко за її межі.

Однією з таких, досить сміливих в умовах того часу, спроб відстояти позиції адвокатури виявилася робота М. М. Полянського, - "Правда і брехня в кримінальному процесі". Автор піддав сміливій і обгрунтованій критиці позицію прокурора Б. Я. Арсеньєва, виступив проти так званої "теорії моральної розбірливості" Є. Васьковського. Останній стверджував: "Оскільки для суспільства важливо, щоб захисник його інтересів на суді - адвокат не надавав підтримки аморальним вимогам і не сприяв перемозі неправди над правдою, то в момент, коли він переконається в неправоті прийнятого ним процесу, він зобов'язаний відмовитися від подальшого його ведення ".

М. М. Полянський беззастережно відкинув помилкове твердження, що "адвокати грають на суді роль уповноважених суспільства подібно до того, як прокурори представляють собою уповноважених держави".

Одним з найвідоміших авторів спотворення адвокатської ідеї, її ідеологізації був А. Я. Вишинський. Виступаючи на зборах московської колегії захисників 21 грудня 1933, він висловився таким чином: "Ви старші нас на два дні, хоча багато в чому ми вас випередили і перегнали, насамперед у справі здійснення завдань, які покладаються на органи пролетарської диктатури. потрібно рости, товариші, і як можна швидше ". І далі, формулюючи основний, на його погляд, обов'язок адвоката, А. Я. Вишинський продовжував, що адвокат повинен "... вести свій захист таким чином, щоб підняти її на висоту інтересів пролетарської держави - ось у чому ця позиція; заступаючись, не випускати з поля зору, що радянська держава оточена ворогами, що вона не звільнилося повністю від багатьох залишків капіталістичного класу, що намагаються підірвати державу з середини, що кожен скільки-небудь серйозний злочин має антидержавний характер ... принципами радянської захисту повинні бути принципи соціалістичного будівництва ". У тій же доповіді він висловився вже зовсім відверто. Торкнувшись знаменитих політичних судових справ Шахтинського процесу і Промпартії, А. Я. Вишинський сказав: "У цих процесах наші захисники зуміли надати всі свої аргументи на захист підсудних, не відходячи від принципової основи, спільної з обвинуваченням, з усією державою, з позиції інтересів соціалістичного будівництва, інтересів держави пролетарської диктатури ". І на межі відвертої загрози закликав: " Якою б помилковою не здавалося захиснику позиція обвинувача, він (адвокат) повинен пам'ятати, що перед ним - представник радянської влади ... що від того, як він буде відбивати удари свого суперника, він буде сприяти організації, формуванню громадської думки, або може об'єктивно, навіть сам того не бажаючи, стати прапором обивательських, міщанських, контрреволюційних, ворожих радянській країні настроїв".

Отже, на думку керівництва держави адвокатом міг бути той, хто вміє відстоювати свою точку зору і виступати в боротьбі за те, у що він вірить, виходячи не з інтересів клієнта, а з інтересів соціалістичного будівництва, з інтересів держави. Професійні принципи адвокатури в тому вигляді, як їх сприймає цивілізований світ, були відкинуті й забуті.

Більшовикам необхідно було створити видимість законності під час судової розправи з політичними супротивниками. Для цього в судовому процесі повинен був бути присутнім адвокат, але абсолютно контрольований і ручний, або, що ще краще - помічник в масових розправах. З дореволюційними юристами цього досягти було важко. Тож, 16 серпня 1938 був прийнятий Закон "Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік". Наркомюст СРСР, якому була підпорядковано адвокатуру, 22 грудня 1938 видав директиву "Про роботу колегій захисників". З цього почалось остаточне перетворення адвокатури в вірнопіддану, ручну установу.

Затверджене 16 серпня 1939 нове Положення "Про адвокатуру" 1939 року був "типовою" моделлю для всіх наступних законів про корпорації. Адвокатам заборонили поєднувати роботу в держустановах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило останніх вибирати між роботою в держсекторі і роботою в адвокатурі. Всі питання, пов'язані з діяльністю адвокатів, стали вирішуватися загальними зборами членів колегії адвокатів, її президією. Ці органи обиралися таємним голосуванням.

Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів було передано Наркомату юстиції СРСР, республіканським Наркоматі юстиції та регіональним управлінням Наркомюста.

23 квітня 1940 затверджується інструкція НКЮ СРСР № 47 "Про порядок проходження стажистами практики в юридичних консультаціях колегій адвокатів". Стажери проходили практику протягом одного року після чого, при успішному виконанні стажерської програми, президія колегії адвокатів зараховував стажиста до числа членів колегії адвокатів, а іноді і до закінчення терміну стажування. Народному комісарові юстиції СРСР і Народному комісару юстиції союзної республіки належало право відводу прийнятих президією адвокатів. Так здійснювався контроль з боку органів юстиції за кадровим наповненням адвокатури.

Періодично влада нагадувала адвокатам, що вони знаходяться під особливим контролем держави. Так, Наказом Народного комісаріату юстиції СРСР № 65 "Про контроль за прийняттям в адвокатуру СРСР" від 22 квітня 1941 р. здійснено обстеження роботи ряду колегій адвокатів, за висновками якого встановлено, що "... Президії колегій формально ставляться до прийняття у члени колегій адвокатів і нерідко приймають до колегії без перевірки матеріалів про попередню діяльність вступають у колегію. Через таке несерйозне ставлення до прийняття в адвокатуру до її лав проникають особи, які не відповідають ні політичним, ні діловим вимогам ".

За роки війни кількісний склад адвокатури значно скоротився. Юридична допомога інвалідам війни та членам їх сімей за певними категоріями справ надавалася безкоштовно. З цією метою НКЮ СРСР листом № Д-21 від 6 березня 1943 зобов'язав президій колегій для надання такої допомоги виділяти найбільш кваліфікованих адвокатів.

Під час війни виникла необхідність працевлаштування інвалідів війни, часто молодих людей, нездатних до виконання фізичної роботи, а професії вони не встигли придбати. У цей час були створені дворічні юридичні школи, куди поступали інваліди з середньою освітою для здобуття професії юриста. Багато хто з них з часом завершили освіту у вищих навчальних закладах і стали фахівцями високої кваліфікації.

Після смерті І. В. Сталіна та історичного XX з'їзду КПРС, на якому було викрито і засуджено культ особи Сталіна, комуністичною партією, що була причетна до свавілля та беззаконня, були зроблені кроки (хоч і дуже обережні і нерішучі) до підвищення законності в державі. Найвищим законом у державі залишалося слово партії. Але 25 грудня 1958 були прийняті Основи кримінального судочинства Союзу СРСР і союзних республік. З цього часу захисник допускався до участі в справі з моменту закінчення попереднього слідства для ознайомлення підзахисного з матеріалами справи. Передбачалося право адвоката-захисника на зустріч зі своїм підзахисним віч-на-віч.

Ухваленню Основ передувала широка дискусія щодо подальшого розвитку інституту судового захисту. Важливим досягненням цього, першого такого масштабного документа з питань судочинства, було вирішення питання про допущення адвоката-захисника в кримінальний процес зі стадії попереднього слідства. Вершиною радянських перебудов у сфері кримінального судочинства було прийняття Кримінально-процесуального кодексу (в Україні затверджений 28.12.1960 р). Одним з найважливіших нововведень цього документа було допущення адвоката до участі у кримінальному судочинстві на стадії попереднього слідства з моменту його закінчення. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 31 серпня 1970 р. і від 31 серпня 1972 були внесені зміни, які розвивали інститут захисту в кримінальному процесі.

Серед багатьох функцій адвокатури участь адвоката-захисника у кримінальному процесі на попередньому слідстві була однією з найважливіших. Вже в 1972 р. адвокати України брали участь на стадії попереднього слідства більш ніж в 45,4% кримінальних справ від загальної кількості - в республіці.

Періодично Верховний Суд СРСР повертався до питань забезпечення прав обвинуваченого на захист. 16 червня 1978 відбувся Пленум Верховного Суду СРСР "Про практику застосування судами законів, які забезпечують обвинуваченому право на захист", де підкреслювалося, що суди зобов'язані забезпечувати підсудному можливість захищатися всіма встановленими законом засобами і способами від пред'явленого обвинувачення, а також зазначено, що порушення права на захист слід вважати істотним порушенням норм кримінально-процесуального закону, яке тягне за собою скасування судового рішення.

Надалі, аж до розпаду Радянського Союзу, законодавство про адвокатуру практично не змінювалося, та не можна було не помітити підвищення ролі адвокатури в судочинстві та зміни ставлення до неї з боку суспільства. І все ж в останні 15-20 років існування комуністичної імперії, за наявності правової позиції, грамотний і чесний адвокат міг добитися відчутних результатів. Навіть тоді, коли його запеклим ворогом у відстоюванні сфабрикованої справи виступала всемогутня прокуратура: від адвоката все ж дещо залежало.

В останні роки існування радянської держави відбулися події, які мали велике значення і для зміцнення ролі адвокатури і для розвитку та лібералізації судочинства. 10 квітня 1990 першим Президентом СРСР (він же і Генеральний секретар ЦК КПРС) М.Горбачовим був підписаний Закон СРСР "Про внесення змін та доповнень до Основ кримінального судового провадження Союзу РСР і союзних республік". Згідно цього закону захисник допускався до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину або застосування до нього заходів у вигляді взяття під варту, - з моменту оголошення йому протоколу затримання або постанови про застосування цього запобіжного попередження, але не пізніше 24 годин з моменту затримання.

Це був надзвичайно важливий крок на шляху до зміцнення законності на території СРСР. З цього часу у підозрюваного або обвинуваченого на ранніх етапах розслідування допускався професійний захисник, який користувався правом бути присутнім при пред'явленні обвинувачення, брати участь у допитах підозрюваного або обвинуваченого, а також інших слідчих діях, виконуваних з їх участю; знайомитися з протоколом затримання, постановою про застосування заходів попередження; з моменту допущення до участі у справі захисник отримував право також після першого допиту затриманого або міститься під вартою підозрюваного, обвинуваченого мати з ним побачення віч-на-віч без обмеження їх кількості та тривалості.

На цих засадах адвокатура проіснувала до 1992 р., коли Верховна Рада першого скликання незалежної України було прийнято Закон «Про адвокатуру», коли адвокатура отримала статус що діяв до прийняття 5 липня 2012 року нового Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Питання для самоконтролю:

1. Коли було започатковано професійну адвокатуру в Україні?

2. З якого часу в міських судах починає виступати професійний юрист?

3. Якими були вимоги до захисника згідно Литовського Статуту?

4. Роль адвоката та адвокатури на території України, що входила до складу Російської імперії у післяреформений період (1864 - 1917).

5. Назвіть видатних українських адвокатів післяреформеного періоду.

6. Вимоги до посади присяжного / приватного повіреного у післяреформений період на східноукраїнських землях.

7. Діяльність адвокатів на західноукраїнських землях з середини ХІХ до середини ХХ ст..ст.

8. Становлення радянської адвокатури (1917 – 1992 р.р.). Назвіть періоди.

9. Яке нововведення в Радянському Кримінльно-процесуальному кодексі 1960 р., а згодом в 1990р. (згідно Закону СРСР "Про внесення змін та доповнень до Основ кримінального судового провадження Союзу РСР і союзних республік". щодо участі захисника в кримінальгому процесі можна вважати найбільш важливими?

Лекція 3. ОСНОВНІ МІЖНАРОДНІ ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ АДВОКАТУРИ

План

1. Основні міжнародні документи, що регламентують організацію і діяльність інституту адвокатури

1.1. Міжнародно-правові документи щодо забезпечення дотримання прав і свобод людини

1.2. Міжнародно-правові документи, які регламентують діяльність адвокатури

2. Загальні принципи організації інституту адвокатури

2.1. Визначення загальних принципів організації адвокатури

2.2. Принцип всезагальності права займатися адвокатською діяльністю

2.3. Принцип наявності в адвоката професійної підготовки

2.4. Громадсько-самодіяльний (недержавний) статус адвокатури

3. Загальні принципи діяльності адвокатів

3.1. Визначення загальних принципів діяльності адвокатів

3.2. Принцип верховенства права

3.3 Незалежність адвокатів у процесі виконання ними своїх функцій

3.4. Принцип гуманізму

3.5. Додержання адвокатами норм професійної етики

3.6. Наявність спеціального дисциплінарного провадження щодо адвокатів

3.7. Принцип оплатності роботи адвокатів