1. Зародження та розвиток адвокатури в Україні (IX-XIII ст.- Київська Русь, XIV-XVI ст. Польсько-литовський період.)

За часів Київської Русі (IX-XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту). В цей період українське судочинство характеризувалося пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, праця захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.

Існування інституту адвокатури на території України, незалежно від належності і політичної орієнтації, не  могло бути відірваним від системи судочинства і судоустрою метрополії. Розвиток судочинства, судоустрою, адвокатури в правобережній і в лівобережній Україні йде дуже повільно.

Наприклад (далі про це йтиме докладніше), в правобережній  Україні виходить в 1743 р. Проект кодексу "Правил, по которым судиться малорусский народ", але він не став юридичним актом, а застосовувався лише як  звичайний (від звичай) документ. "Правила" вперше в Україні звернулись до терміну "адвокат". Кодекс  імплементував такі положення, як прийняття присяги, необхідність дотримання етичних норм відносно конфіденційності, передбачалася безвідплатна допомога для неспроможних. У лівобережній частині України розвиток подій складався не найкраще через недотримання Росією угоди про українську автономію. Фактично імперія ігнорувала угоду між нею і Україною про збереження на її території автономного устрою. Діяло імперське законодавство і судова система з її "заступниками" і "стряпчими", які мали хибне уявлення про справжні цілі і задачі адвокатури.

Професійна адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби (XIV-XVI ст.). Те, що землі України в останній чверті XIV ст. підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569 p. Люблінської унії між Польщею та Литвою і утворення Речі Посполитої, приєднані до Польщі, мало негативні суспільно-політичні наслідки для країни, але справило позитивний вплив, зокрема, на формування основ правової системи країни. Особливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і магдебурзьке право.

Привнесення на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке (німецьке) право (XIV-XV ст.), а пізніше - і у загальнодержавних судах (XV ст.). Вперше станова професійна адвокатура з'явилася у міських судах, а згодом - у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Правах, по которым судится малороссийский народ» - пам'ятці козацького права (1743 p.), в період гетьманщини в Україні. Доти ж перший Литовський статут 1529 p. вживає термін «прокуратор». Вживаються слова «адвокат» — «адвокатує», та стосуються вони адміністративних урядовців - (війтів). За часів панування звичаєвого права, коли праця захисника носила громадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який намагався захистити «право звичаю для добра ж сторони», про «професійну адвокатуру» говорити зарано. Однак в міру того, як право писане - закон витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, добре обізнана з писаним правом - професійний юрист. Цей час можна вважати часом народження професійної адвокатури, хоча до її організаційного оформлення ще далеко. Т. ч., коли в українських містах було запроваджено магдебурзьке право, в міських судах вперше у XV ст. з'являється захисник як професійний юрист. Ще відсутні норми, які б встановлювали умови, на підставі яких особа могла б виступати у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожний повноправний мешканець міста. В XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих - господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста - «прокуратора, або речника». Литовський статут, який діяв на українських землях аж до 1842 р. в усіх трьох редакціях (1529, 1566 і 1588 pp.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах. Зокрема, у ст. 10 VI розділу першого Литовського статуту наводиться умова, за якою прокуратором у судах не міг бути іноземець, а лише чоловік «у Великом княжестве оселый». Докладніше регулює порядок судового захисту третій Литовський статут. Зокрема, встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.

Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це. У Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати.

Окремі норми Статуту передбачали санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, намагався відкрити їх, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клієнтові. Зокрема, якщо прокуратор, маючи справу, без поважних причин не з'явився в судове засідання й не довів через присягу причину своєї відсутності перед судом, «такие прокураторы горлом карани быти мають» (тобто передбачалася смертна кара). Отже, на основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію. Норми Литовського статуту й магдебурзького права залишалися діючим правом у період гетьманщини (1648 - кінець XVIII ст.). Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного застосування. У першій пол. XVIII ст. розпочалася кодифікація українського права, яка закінчилася в 1743 р. В результаті був вироблений проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которым судится малороссийский народ». Законопроект не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці. Глава VIII цієї кодифікації присвячує п'ять (7—11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул7 намагається дати дефініцію адвоката: «Адвокат, пленипотент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется». «Права» також передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов'язок приносити присягу такого змісту: «Я (имя) присягаю Господу Богу всемогущему, что хощу быть суду послушным в тех делах, в которих по правам должен есм, и что должность мою повереническую верно, тщателно, совершенно, безволокитно, не с умишлением о размножении споров, править, и дело, мне от челобитчика или от вступка повереное, по силе ума моего, по совести и по найлутшому размишлению защищать буду. Уведав же правый умысл, совесть и всякие доводы своея стороны, ничего того противной стороне, ани ея повереному и помощникам, словом, письмом, показанием, ни чрез сєбє самого, ни чрез иного, ко вреду своєя стороны объявлять не допущуся, и к оной противной не приклоняяся, при своей первой стороне до окончания того дела стоять, и все то, что доброму, верному и правдивому поверенному принадлежит, исправлять, и то не опушать для милости, приязни, даров и для всякого прибытка своего имею. Так, Господи Боже, помози мне». Передбачений порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний, самоврядний характер юридичної природи адвокатури. Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін). До адвокатів пред'являлися певні вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумове і фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні - лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

В українському кодексі наголошується «...от чего понеже явствует, что повереным быть не что другое ест, токмо пособствовать ближнему в его нужди и служить справедливости, того ради, яко дело и звание повереного честное есть, только б оного не употреблял на зло...» Тобто головним обов'язком адвокатів є допомога ближнім і служіння справедливості. З огляду на це адвокатові заборонялося брати справу, яка суперечила праву та справедливості і якої «без повреждения совести производить невозможно».

Праця адвоката оплачувалася, та передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безоплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ. Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта. Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У виняткових справах за умисне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося навіть відрізання язика (Литовський статут узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що завдає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Адвокатура України періоду гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку. На той час Україна (її лівобережна територія) перебувала у складі Російської імперії, приєднаної до Росії за рішеннями Земського Собору від 1.10 1653 p.1, Переяславської Ради від 18.01.1654 p. і Березневими статтями 1654 р. Ними Україні була надана широка автономія, яка, правда, як вже зазначалось, грубо порушувалася царизмом, а в кінці XVIII ст. була взагалі ліквідована. Тож при характеристиці процесу заснування дореволюційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським урядом Росії.