3. Адвокатура Нового Часу

У Нові Часи (XVI-XIX ст.ст ) адвокатура набирає іншого вигляду: стає самостійною і виробляє станову організацію, яка існує по сьогоднішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану - общини адвокатів - відбулося в результаті розпаду «общини адвокатів і повірених». Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду: вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і відали усіма справами общини. У Німеччині за статутом 1878 p. адвокати об'єднувалися у адвокатську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У США за законом 1871 p. адвокати Нью-Йорка об'єдналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді усі адвокати та повірені об'єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст країни.

Тоді ж твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії - наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирічного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 p. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Англії). Але і клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення. У Німеччині за законом 1879 p. визначення гонорару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред'явити до клієнта судовий позов.

Шлях адвокатури до загального визнання в Росії, до якої належала в тому числі і більша частина України був нелегким. В умовах монархічної імперії швидше східного типу влада дуже негативно відносилась до цієї професії. Та й взагалі, всі, без виключення, диктатори розглядали представників цієї професії майже як особистих ворогів. Катерина II в писала: "Адвокати і прокуратори у мене не законочинять і ніколи не будуть, поки я жива, а після мене будуть діяти згідно моїх начал". Микола I, наставляючи князя Голіцина, сказав: "А хто погубив Францію, якщо не адвокати. Ні, князь, поки я буду царювати, Росія не буде потребувати адвокатів, проживемо без них". "Я бажаю, заявляв Наполеон Бонапарт, - щоб можна було відрізати язика адвокату, який користувався ним проти уряду". Ленін ображав колег, називаючи "буржуазною сволотою". Сталін характеризував адвокатів нецензурно.

Та не зважаючи на негативне особисте відношення до адвокатури, більшість правителів були змушені піти на визнання інституту, покликаного захищати права обвинуваченого чи підсудного. І робили вони так не з власної волі. Прогресивно налаштовані державні та політичні діячі розуміли, що судочинство без незалежної і сильної адвокатури несумісне з створенням вільної демократичної держави, а тому тиснули на правителів.

Існування справді справедливого судочинства можливе лише при наявності незалежної адвокатури - інституту захисту від звинувачення.

У XX столітті адвокатура домоглася незалежності і солідарності, перетворившись на силу, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

Визначаючись з питаннями, в чому сутність адвокатури і якими потребами викликано її існування, відомий науковець, юрист Є.В.Васьковський пише у 1893 році в праці «Организация адвокатуры»: «На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є настільки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та складнішими, а разом з тим ускладнюються і відповідні юридичні норми. Знання і застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або іншу підтримку або здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти — правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами - юридичну допомогу, що надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами-правознавцями»

Адвокатура - важливий інструмент демократії, оскільки за своєю природою вона є самостійною організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію - захист прав і законних інтересів громадян та організацій. Головна соціальна місія, призначення адвокатури - захист прав людини. А звідси реальна надійна захищеність прав людини - найвищий критерій гуманізму, прогресивності, «якості» адвокатури. Отже, поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати таким чином: адвокатура - недержавна самостійна організація професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію - захист прав і законних інтересів громадян і організацій.

Тож, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людської культури, проходячи через різні фази розвитку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинна її форма - родинна або сусідська адвокатура. Її можна знайти у всіх народів. Поступово перетворюється у професію. Такий перехід розпочався, але не встиг закінчитися в Греції, відбувся у Римі, в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишалася неорганізованою, доступною для всіх сферою діяльності. Але з економічним і соціальним розвитком, ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки допуску до адвокатури та питання винагороди римських юристів. Організація республіканської адвокатури грунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відносної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося становище адвокатури. Принципи стали діаметрально протилежними: правозаступництво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судово-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертвування перетворився на винагороду, що одержувалась через суд. У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсутність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тісний зв'язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У наступні часи (XVI—XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах.

Запитання для самоконтролю

1. Як була організована правова допомога на нижчих ступенях розвитку людського суспільства?

2. З адвокатури якої держави почався розвиток сучасної адвокатури? Дайте характеристику.

3. Яких змін зазнала адвокатура в період середньовіччя?

4. Якої форми набула адвокатура у Нові Часи у різних країнах?

Лекція 2. Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні.

План.

1. Зародження та розвиток адвокатури в Україні (IX-XIII ст.- Київська Русь, XIV-XVI ст. польсько-литовський період.) та періоду гетьманщини (XVIІ- XVIІІ ст)

2. Організація адвокатури на західноєвропейських землях

3. Адвокатура в Україні у дореволюційний період (1864—1917 pp.)

4. Адвокатура в Україні у післяреволюційний період (1917 – грудень 1992 pp.)

5. Адвокатура України після 1992 року.