2. Особливості розвитку нотаріату на західноукраїнських землях. Досвід зунр.

Розвиток нотаріату на західноукраїнських землях мав свою специфіку, оскільки ці землі належали до різних держав. Так, наприклад, розвиток нотаріату на території нинішньої Львівщини в основному (аж до 1939 року – «визволення» частини західноукраїнських земель радянськими військами) тісно пов’язаний з розвитком нотаріату Польщі. Землі Закарпаття за період свого існування встигли побувати у у складі) різних держав: то у складі Угорщини (частково Румунії), то Австро-Угорщини, то знов Угорщини, то Чехословаччини. Так само землі Івано-Франківщини, Тернопольщини тощо.

У польській історіографії судовий нотаріат потрапив у поле зору істориків ще з першої половини XX ст. Явище публічного нотаріату було відоме на землях Польського Королівства ще з XIV ст. Публічний нотаріат цих часів на території Галичини – це правовий інститут, носії якого – нотаріуси – були уповноважені державою здійснювати і посвідчувати юридичні акти, надаючи їм публічної сили. Видавець документу (публічний нотарій) засвідчував, що в його присутності обидві сторони або виконали певну юридичну дію, або визнали, що така дія між ними вже відбулася. Першого відомого польського публічного нотарія призначив архієпископ Якуб Свінка у Гнєзно в 1284–1287 рр., а в XIV ст. у Польщі вже відомо близько 180 нотаріїв. Поширювався публічний нотаріат насамперед через церкву (латинського обряду), котра намагалась закріпити не просто свій вплив, але і свою владу за допомогою подібних організаційних структур, тому її практична діяльність потребувала нотаріального інституту, який діяв згідно з канонічним правом. Нотаріальний інструмент документував різні стадії судового процесу перед духовною владою, починаючи від постанови прокуратора і закінчуючи вироком, у цій формі також писалися апеляції та трансумувалися перекладні документи. У Львові вперше з публічним нотарієм можна зустрітись наприкінці XIV ст. - це Лаврентій, син Дідка з Сандомира. Він суміщав обов’язки публічного нотарія і міського писаря упродовж 1391-1399 рр. На польських землях у середньовіччі нотарії номінувались двома владами: або папою, або імператором Священної Римської імперії.

Спочатку нотаріїв призначали єпископи, зазвичай ті, котрі паралельно виконували функції папських колекторів. Згодом, з припиненням функціонування уряду колектора, – папські легати. Ще одними папськими делегатами, котрі мали право призначати публічних нотаріїв, були комеси (начальники Латеранського палацу а також делеговані ними віцекомеси (заступники). На землях Польського Королівства вони з’являються досить пізно, в 1480-х рр. Натомість на землях Руського воєводства у XVI ст. Можна побачити продовження існування публічного нотаріату в традиційних формах – завірення заповітів, праця в церковних канцеляріях тощо.

Нотарію надавалася повна свобода і можливість “без права і мандату в усіх містах, землях, містечках, замках, селах, передмістях та інших місцях по всьому світу” створювати різного типу документи, такі як декрети, контракти, заповіти та ін. Далі йшла сама формула присяги, яка була однаковою для публічних нотаріїв будь-якого призначення. Після номінації та присяги нотарія йому вручали ознаки його уряду – перо, каламар та папір. Подальша історія нотаріату (починаючи з ХVІ ст., а якщо точніше – від 1594р і аж до 1939 року) була тісно пов’язаною з історією Польського нотаріату. Щодо розвитку нотаріату в Польщі (а значить, і території західноукраїнських земель, що належали до неї) цього періоду можна зробити головний висновок: незважаючи на багаторазові поділи Польщі (а значить і взаємовпливи, та функціонування різних систем нотаріату, в тому числі і дожовтневої російської, хоча і з певними поправками), нотаріат впевнено розвивався європейським шляхом: від канонічного права до системи римського нотаріату.

Історія нотаріату Закарпаття тісно пов’язана з історією цієї землі, що перебувала у віданні то угорських правителів, то у складі Австро-Угорщини, то (за Сен-Жерменським договором) недовгий час (майже 20 років) у складі Чехословацької республіки, то у складі УРСР – і нарешті незалежної України розвивається як і нотаріат інших західноукраїнських земель (Буковина, Львівщина), хоча і з деякими відмінностями (оскільки до складу Радянської України Закарпаття (тоді Підкарпатська Русь) увійшла лише у 1944 році, європейським шляхом. Можливо, саме тому, в Закарпатті дуже швидкими темпами розвивається приватний нотаріат.

Досвід державного будівництва ЗУНР як вияв прагнення до соборності українських земель. Нотаріат цього періоду.

Послідовність кроків утворення та існування західноукраїнської державності в 1918-1919 рр., детально викладається в законах та конституційних засадах ЗУНР, яка прийняла "Тимчасовий основний закон". Крім того, згадуються такі закони, як "Про тимчасову адміністрацію областей ЗУНР" та "Про тимчасову організацію судів і судової влади". Досить широко розкривається проблема судової системи: створення трибуналів, склад цих трибуналів, найвищий державний суд, діяльність адвокатів, нотаріальна служба, органи цивільної юстиції тощо. Висновки містять спробу пояснити, чому, намагання створити ЗУНР закінчилися невдачею.

У 1918 році Україна вийшла на шлях національно-державного будівництва. Ця ситуація була обумовлена об'єднанням західноукраїнських земель. Незважаючи на загрозу з боку радянської Росії, Австро-угорської монархії та військ Денікіна, український народ утворює Західно-Українську Народну Республіку та починає формувати органи влади, законодавчу систему та національну армію (УГА).

Проблема утворення та існування Західноукраїнської державності в 1918-1919 рр. викликає особливий інтерес з точки зору досвіду для сучасного державного будівництва в Україні. Слідом за Російською багатонаціональною імперією почала розпадатися Австро-угорська монархія. Політичні кола поневолених народів готувалися до захоплення влади. Здійснюючи відчайдушні спроби врятувати монархію 16 жовтня 1918 р. імператор Карл І Габсбург видав маніфест, який передбачав перетворення напівабсолютистської Австро-Угорщини на федеральну державу. Союзні "коронні землі" дістали право створити свої представницькі органи - "національні ради". У зв'язку з цим, 18 жовтня 1918 р. у Львові за ініціативою Української парламентарної репрезентації (парламентської фракції українських депутатів в австрійському парламенті) був скликаний з'їзд усіх українських депутатів від Галичини та Буковини обох палат австрійського парламенту, галицького й буковинського крайових сеймів, по три представники від кожної з основних політичних партій краю (національно-демократичної, християнсько-соціальної, радикальної та соціал-демократичної), а також від духовенства і студентства. З'їзд зі свого складу утворив Українську Національну Раду (УН Раду) як вищий представник національно-політичних інтересів українського народу в Австро-Угорщині. Її главою (президентом) був обраний голова Української парламентарної репрезентації Євген Петрушевич.

На з'їзді було піднято й обговорено питання про майбутню державну належність західноукраїнських земель. Думка була одна: у майбутньому вони повинні возз'єднатися з усією Україною.

Українська Національна Рада 19 жовтня видала Маніфест, у якому було записано: 1) усі українські землі в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина, Північно-Західна Буковина й українські повіти Закарпаття, утворюють єдину українську територію; 2) ця територія конституюється як Українська держава; 3) усім національним меншинам пропонується обрати своїх представників до складу Української Національної Ради; 4) Українська Національна Рада найближчим часом розробить конституцію нової держави, побудованої на демократичних засадах шляхом установлення загального рівного таємного прямого виборчого права з пропорційним представництвом, з правом національно-культурної автономії національних меншин; 5) на майбутній мирній конференції український народ повинен мати своїх власних представників, тому австрійська влада не має права говорити від його імені.

19 жовтня 1918 р. слід вважати початком процесу утворення на західноукраїнських землях незалежної української держави. Цей процес був завершений у листопаді. Спочатку західноукраїнські землі ще продовжували входити до складу Австро-угорської монархії, оскільки остаточно порвати з нею місцеві політичні діячі не наважувалися. Не було визначено й назву держави, її точні межі.

Представників закарпатських українців у складі УНР, її виконавчих органах не було, оскільки події розвивалися стрімко, без попередньої підготовки. Група закарпатських політичних і національних діячів надіслала тільки до Львова повідомлення, що Закарпатська Україна повністю солідарна з Галичиною й бажає приєднатися до Української держави.

У неділю 20 жовтня на площі Св. Юрія у Львові відбувся багатотисячний мітинг, на якому К. Левицький повідомив народові про утворення української держави, рішення УНР, що було сприйнято з великою радістю.

Австро-угорський уряд обіцяв українській делегації "рівне з поляками право на утворення самостійного державного організму", але це були пусті слова.

У Львові стало відомо, що на 1 листопада 1918 р. Польська ліквідаційна комісія призначила перехід влади в Галичині до Польщі. Були призначені воєнні коменданти Галичини та Львова, які дістали наказ придушити опір "непольського населення", учасників суворо покарати.

Українцям треба було діяти негайно. Ініціативу взяла на себе Українська військова організація, що виникла у вересні 1918 р. у Львові. Вона утворила Центральний військовий комітет на чолі із сотником Українських січових стрільців Д. Витовським.

У ніч на 1 листопада 1918 р. українські частини захопили всі стратегічно важливі об'єкти міста. На ратуші було піднято блакитно-жовтий прапор. Д. Витовський доповів Українській Національній Раді, що влада у місті перебуває в руках українців. Після Львова українці взяли владу у свої руки в усій Східній Галичині, теж мирним, безкровним шляхом. Вперше з часів Галицько-волинського князівства корінне населення західноукраїнських земель знову стало господарем на своїй землі, вільним вершителем своєї долі.

9 листопада 1918 р. на засіданні УН Ради була визначена офіційна назва держави - Західно-Українська Народна Республіка (скорочено ЗУНР). До її складу, крім Східної Галичини, увійшли Північна Буковина та українські комітати (повіти) Закарпаття, тобто землі колишньої Австро-угорської монархії, де компактно проживало корінне українське населення. Держава ЗУНР охоплювала територію із шістьма міліонами населення.

Північну Буковину незабаром захопила Румунія. У вересні 1919 р. Паризька мирна конференція санкціонувала цю анексію. Закарпаття так і не визволилося з-під влади Угорщини. У січні 1919 р. західну частину краю, а у квітні всю його територію захопила Чехословаччина. Паризька конференція юридично "узаконила" і цю анексію (Сен-Жерменський договір). Отже, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини.

9 листопада 1918 р. УН Рада сформувала уряд - Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а 10 листопада, коли Державний секретаріат присягав на відданість українському народу та державі, УН Рада визначила йому основну лінію національно-державного будівництва: робити все необхідне для возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі, тобто не ізолюватися від уже існуючої на сході української держави, шукати можливості створення єдиної соборної незалежної України.

13 листопада 1918 р. УН Рада визначила конституційні засади ЗУНР, прийнявши "Тимчасовий основний закон". У ньому закріплювалися назва держави, її територія та кордони; проголошувалося верховенство і суверенітет народу, який здійснює їх через свої представницькі органи, що обираються на основі загального рівного прямого виборчого права при таємному голосуванні, за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни держави без будь-яких обмежень, у тому числі незалежно від їх національності, віросповідання або статі. Вищим органом влади мали стати Установчі збори (або Сейм). До їх утворення ця влада буде належати Українській Національній Раді, а виконавча - Державному секретаріату. Гербом ЗУНР було затверджено золотого лева на блакитному тлі щита, прапором - блакитно-жовтий.

1 листопада 1918 р. УН Рада видала розпорядження, згідно з яким на території Галичини належало ліквідувати всі колишні органи влади й управління, зберігши, однак, попередній адміністративно-територіальний поділ: повіт, місто, містечкові та сільські общини (громади). Замість австрійських органів у містах, містечках і селах передбачалося обрати відповідно міських, общинних (громадських) комісарів і колективні органи при них, які представляли б усі верстви населення, - так звані "прибічні ради". У повітах належало обрати повітових комісарів і повітові національні ради. Усі названі органи населення повинне було обрати шляхом загальних прямих виборів. У першій половині листопада вибори відбулися.

15 листопада 1918 р. було прийнято закон "Про поповнення складу Української Національної Ради делегатами від повітів і міст краю". 16 листопада - закон "Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки". У ньому зазначалося, що тимчасово на території ЗУНР залишається чинним австрійське законодавство, якщо воно не суперечить інтересам, суті та цілям Української держави.

22 листопада 1918 р. українські частини після боїв з поляками були вимушені залишити Львів. Українські установи й організації переїхали до Тернополя, де в грудні 1918 р. були переобрані старі й новостворені постійні комісії Ради: зовнішніх зносин, військових справ, фінансова, земельної реформи, освіти та ін. Подав у відставку уряд, і було сформовано новий на чолі з С. Голубовичем.

В Станіславі 4 січня 1919 р. відбулося чергове засідання УН Ради, на якому були прийняті нові важливі закони, а також відбулися вибори голови (президента) Ради. Ним став Є. Петрушевич.

Важливою ланкою державного механізму ЗУНР були судово-прокурорські органи. 21 листопада 1918 р. УН Рада прийняла закон "Про тимчасову організацію судів і судової влади". Тимчасово судові функції в ЗУНР продовжували виконувати суди колишньої Австро-угорської монархії під керівництвом держсекретарства юстиції. Виходячи з цього, всі старі судді, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і прийняли присягу чесно служити ЗУНР, могли залишатися на своїх місцях.

Продовжуючи реформу судової системи, УН Рада 11 лютого 1919 р. видала закон про утворення в повітах трибуналів першої інстанції - для розгляду кримінальних справ (окружні й повітові суди повинні були розглядати цивільні справи). Суддів цих трибуналів призначало секретарство юстиції, затверджувала призначення УН Рада або її комітет. Трибунали діяли у складі одного або трьох суддів. Другою вищою інстанцією у цивільних і кримінальних справах мав бути Вищий суд у Львові, і третьою -Найвищий державний суд тимчасово (до їх утворення функції) другої та третьої інстанції виконували спеціально створені на цей час сенати - Окремий судовий сенат II інстанції й окремий судовий сенат III інстанції. Вони, згідно з розпорядженням Держсекретаріату від 8 березня, були, утворені у Станіславі.

Поновили в ЗУНР свою діяльність адвокати, об'єднані у палату адвокатів. Вони присягнули, що дотримуватимуться законів країни і служитимуть в ім'я її блага.

Розпорядженням секретарства юстиції від 1 березня була створена нотаріальна служба. Нотаріуси також прийняли присягу на вірність Українській державі та виконували всі нотаріальні дії від її імені.

8 квітня 1919 р. було прийнято закон "Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців". Кожна людина, яка в день проголошення закону мала право належності до якої-небудь міської або селянської общини, вважалася громадянином УНР (ЗУНР на той час уже ввійшла до складу УНР). В інших випадках рішення про надання громадянства або позбавлення його приймав Держсекретаріат.

Важливим напрямом діяльності ЗУНР було розв'язання найгостріших соціально-економічних проблем. Найважливішою з них була земельна. Над розв'язанням цієї проблеми працювали всі політичні партії, спеціальна комісія УН Ради, секретарство земельних справ, багато хто з депутатів. 14 квітня 1919 р. було прийнято закон про земельну реформу.

ЗУНР утворила свої представництва у багатьох країнах світу: Австрії, Чехословаччині, США, Канаді, Франції, Німеччині, навіть Бразилії та Аргентині, інформуючи владу та населення цих країн про свою країну, народ, його історію, домагаючись офіційного визнання своєї держави та, можливо, допомоги. Офіційного визнання вони не домоглися, та Австрія, Чехословаччина, Румунія фактично вступили із ЗУНР у ділові контакти.

У листопаді - грудні 1918 р. відбулися переговори з керівництвом Української Народної Республіки. 1 грудня Директорія та делегація ЗУНР підписали так званий "Вступний (прелімінарний) договір про об'єднання".

Із січня 1919 р. УН Рада одностайно прийняла постанову про об'єднання ЗУНР з УНР.

Однак наприкінці 1920 - на початку 1921 рр. процес національно-державного відродження був перерваний перемогою радянської влади на більшій частині території України й окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

Історія боротьби за державне відродження свідчить про те, що успіх міг бути досягнутий у важкі 1917-1921 рр. тільки за умови згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не сталося. Ясно: тільки опора на власні сили могла забезпечити перемогу. А вона, передусім, потребувала злагоди в Україні. Досягти ідеальної, повної злагоди в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було неможливо. І все ж демократам, прихильникам державного відродження України для забезпечення злагоди слід було докладати більше зусиль, насамперед, у сфері соціально-економічної політики.

Поряд із гіркотою поразки період 1917-1921 рр. для українського народу є періодом певних досягнень. Зросла національна самосвідомість. Значна частина українського народу впевнилась у власних силах. Тому хоча за ці роки і не відбулася переможна соціально-політична революція, однак безперечним є те, що національна революція у свідомості, почуттях народу здійснилася, і це був суттєвий крок уперед - крок до справжньої державності. За аналогією можна згадати 2004 рік, здобутком якого також можна вважати підняття національної самосвідомості та віри у власні сили, переконання, що шлях назад – згубний.