
Природні заповідники України — це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, покликані зберігати в природному стані типові або виняткові для даної ландшафтної зони природні комплекси з усією сукупністю їх компонентів, вивчати природні процеси і явища, що відбуваються в них, розробляти наукові засади охорони навколишнього середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки. Ділянки землі та водного простору, що належать до заповідників, вилучаються з господарського користування. Заповідник — вища форма охорони природних територій, природна лабораторія, де ведуться комплексні наукові дослідження. Заповідники є в кожному великому природному комплексі.
Дніпровсько-Орільський природний заповідник
Дніпро́всько-Орі́льський приро́дний запові́дник — природний заповідник в Україні, в межах Дніпропетровська району Дніпропетровської області. Розташований у долині Дніпра і плавнів Протовчі (сучасне русло Орелі).
Площа 3 766 гектарів. Створений постановою Ради Міністрів УРСР від 15 вересня 1990 року №262 на базі загальнозоологічного та орнітологічного заказників «Таромський уступ» та «Обухівські плавні».
Охороняються плавневі ліси, гаї, луки, ділянки автохтонної рослинності: ковила, сон-трава (Pulsatilla), тюльпан, шелюга, чорноклен. Росте 9 рослин, занесених у Червону книгу України, і 50 рідких для Дніпропетровщини видів. Фауна налічує 31 вид ссавців: лось, сарна, олень, свиня дика, заєць сірий, ондатра, єнот уссурійський, бобер, куниця, горностай, борсук. Птахів 184 види (станом на 2006 рік), риб — понад 30 видів.
Загальна характеристика
Дніпровсько-Орільський природний заповідник створено[2] на базі загальнозоологічного та орнітологічного заказників «Таромський уступ» та «Обухівські плавні».
Заповідник створено з метою збереження унікального ландшафту долини середнього Дніпра і річки Оріль з комплексом характерної флори і фауни. Він є природоохоронною науково-дослідною установою загальнодержавного значення. В установі працюють 71 чоловік, з них у науковому підрозділі — 5, у службі охорони — 15 осіб. Заповідник репрезентує ландшафт і біорозмаїття долини Дніпра та заплави його притоки — річки Орілі, а також їхніх акваторій.
Суходільна межа заповідника проходить паралельно береговій лінії Дніпра (Дніпровське, або Запорізьке водосховище), в околицях села Миколаївка Петриківського району. Від озела Велика Хатка вона круто повертає на північ і збігається з контурами лісового масиву (штучні лісові насадження). Крайня північна точка території утворює вершину трикутника, від якої межа продовжується на схід, переходить на лівий берег річки Оріль (нове русло) і проходить вздовж нього до місця впадіння у Дніпро. Водна межа заповідника проходить по акваторії водосховища від гирла Орілі до Таромського уступу включно з островами Кам'янистим (квартал 45), Крячиним (квартал 44) і частково Корчуватим (квартал 61). Далі межа заповідника йде вздовж берегової лінії Дніпровського водосховища до Миколаївського уступу. Вздовж межі заповідника по акваторії Дніпровського водосховища встановлена 50-метрова охоронна зона, а всього площа його охоронної зони становить 3125 га.
Ця унікальна територія природно-заповідного фонду України розташована в центрі сучасного індустріального регіону, серед промислового ландшафту, садово-городніх кооперативів тощо. Будівництво Дніпрогесу, освоєння природних ландшафтів, перетворення Дніпра в каскад водосховищ призвели до значної деградації природних екосистем цього регіону.
Фізико-географічна характеристика
Карто-схема Дніпровсько-Орільського заповідника
За фізико-географічним районуванням територія заповідника відноситься до Лівобережно-Дніпровсько-Приазовського північно-степового краю Північно-степової підзони Степової зони. Рослинність, згідно з геоботанічним районуванням, належить до Павлоградського (Дніпровсько-Донецького) округу Приазовсько-Чорноморської степової підпровінції Причорноморської (Понтичної) степової провінції Європейсько-Азіатської степової області. Заповідник розташовується здебільшого на двох терасах Дніпра: на добре розвинутій заплавній терасі завширшки до 2 км, яка тягнеться смугою вздовж Дніпра на 16 км, і другій терасі, яка займає центральну та північну частини території заповідника. Рельєф заповідника, крім заплави, в центральній та північній частинах горбисто-гривисто-рівнинний і переходить у піщаний степ. Піщані відклади терас під впливом вітрових процесів, особливо на підвищеннях, прийняли вигляд кучугур. Найвищі абсолютні відмітки поверхні в центральній частині заповідника на кучугурах досягають 65—70 м, переважають відмітки 52—54 м. Зниження відміток спостерігається в заплавах до рівня води в річках, тобто до 51,0—51,5 м, рівень берегової смуги становить 51,4 м.
Найінтенсивніші зміни рельєфу на території сучасного заповідника відбувалися після побудови греблі Дніпрогесу у 1932 році. У 1933—1934 рр. рівень води тут було піднято на 1,5—2 м, що відповідає середньому рівню 49,7 м над рівнем моря. Під час війни 1941—1945 років гребля була зруйнована, що повернуло рівень води до попереднього стану. Після відновлення греблі у 1950 році відновився і рівень води, а після пуску другого блоку Дніпрогесу в 1960-х роках та будівництва Дніпродзержинскої ГЕС рівень води був піднятий до 51,4 м н. р. м. Отже після будівництва каскаду Дніпровських водосховищ загальний підйом рівня Дніпра в районі заповідника, в порівнянні з природним, склав 3,0—3,5 м, що призвело до затоплення частини заплави, зміни конфігурації берегів і площі водойм.
Клімат тут сухий і жаркий. Середня температура січня становить -5,5°С, а липня +21,5°С, річна кількість опадів — 430 мм.
На території заповідника відмічено 34 різновиди ґрунтів, серед яких переважають дернові, заплавно-лучні, лучно-болотні та болотні ґрунти.