Влада і панування

метод «розуміючої соціології» дав змогу мислителю по-новому оцінити зміст і механізми влади одних людей над іншими. Легальне, тобто ненасильницьке панування людини над людиною можливе, за Вебером, лише тоді, коли підлеглі бачать якісь розумні підстави того, що ними повелівають інші люди — володарі, керівники, взагалі «старші». Такі підстави можуть бути просто освячені традицією — традиційне панування. Однак можуть бути задані у формі певних положень (законів, статутів, інструкцій), — тоді йтиметься про панування бюрократичне.Нарешті, підставою для покори може бути захоплення особистістю лідера, віра в його особливі якості. У такому випадку панування буде харизматичним. Якщо два перші різновиди панування консервативні, рутинні, то харизматичне панування інноваційне за своєю природою. Лідер-харизматик прагне зламати встановлені порядки й звичаї. Та з часом таке панування теж набирає традиційних і бюрократичних ознак. М. Вебер глибоко проаналізував також етичні засади політичної діяльності. Він показав, що в політиці не можна керуватися однією лише «етикою переконання» (коли власну правоту обстоюють будь-якою ціною). Тут — за умови, що це нормальна політика — діє швидше «етика відповідальності» (коли вираховують, які реальні наслідки може мати обстоювання власної правоти, і тому йдуть на компроміси).

Внесок веберівських праць в оновлення й розвиток соціологічної думки вельми вагомий. Він обгрунтував ті базові поняття, якими й сьогодні керуються фахівці-соціологи при вивченні соціальної структури і процесів соціальних змін, а також при вивченні соціальних диспозицій особистості, мотивів і ціннісних орієнтацій її поведінки у виробничій, політичній, культурній сферах. Вебер дав також нове обгрунтування методологічних засад емпіричного соціологічного дослідження, загостривши, зокрема, увагу на специфіці ціннісного підходу в соціології та проблемах розуміння змісту соціальної взаємодії. Не менш важливий також внесок ученого в розвиток так званих галузевих соціологій, зокрема соціології релігії, політики і права, науки та культури.

4.

Еміль Дюркгейм соціолог, який обґрунтував теоретичні, методичні й методологічні при­нципи структурно-функціоналістської теорії, вніс особливий вклад в інституалізацію со­ціології як науки, її перетворення у навчаль­ну дисципліну.

Як відомо, термін «соціологія» був ви­користаний ще О. Контом. Однак аж до кінця XIX ст. соціологія не була інституалізована — не було соціологічних кафедр і факультетів, не велося її викладання як дисципліни. Щоб інституалізувати соціологію, необхідно було виділити для неї свою, особливу предметну й методичну «нішу». Е. Дюркгейм обґрунтував необхідність і можливість соціології як самостійної науки. Він показав, «що є предме­том соціології» і «як він повинен досліджуватися». Предмет соціології, згідно з Е. Дюркгеймом, — це соціальні факти, які характеризуються двома основними ознаками — вони існують поза індивідом і вони активно впливають на людину. На дум­ку вченого, соціологія повинна спиратися на емпіричний збір і систематизацію даних. Завдання соціолога зводиться до того, щоб досліджувати й знаходити причинно-наслідкові зв'язки між соціальними фактами в контексті взаємовідносин між су­спільством, його структурою і індивідами, що дозволяє обґрун­товувати суспільні закони й на цій основі формувати загальні уявлення («норму») про соціальні й політичні реалії, а також аналізувати відхилення від норми, виявляти соціальну пато­логію як у розвитку суспільства, його соціальних структурах, так і поведінці індивідів. На відміну від О. Конта та Г. Спенсера, Дюркгейм не просто декларував емпіризм, але провів кон­кретне емпіричне дослідження, присвячене дослідженню само­губств, і на цій основі зробив певні теоретичні висновки.

Вчений вважав, що суспільство — це надіндивідуальне буття, існування й закономірності якого не залежать від дій окремих індивідів. Людина — це подвійна реальність, у якій співіснують, взаємодіють і протистоять один одному дві сутності — соціаль­на та індивідуальна. Особистість і суспільство, вважав учений, перебувають у відносинах взаємозв'язку, коли кожна сторона зацікавлена в розвитку та процвітанні іншої. Суспільство існує завдяки тому, що люди певним чином солідарні — вони мають спільні уявлення, розмовляють зрозумілою мовою, дотриму­ються певних норм. Солідарність — це основа гармонії, поряд­ку, організованості. Відсутність солідарності — це конфлікти, революції, війни. Е. Дюркгейм розрізняв два види солідарності — механічну та органічну. У примітивних суспільствах, засно­ваних на механічній солідарності, особистість не належить собі й поглинається колективом: в усьому панує колективна свідо­мість як сукупність загальних вірувань і почуттів, які розділя­ють всі члени суспільства. Чим примітивніше суспільство, тим більше люди схожі один на одного, тим вище рівень примусу й насильства, нижче ступінь поділу праці. Розвинене суспільс­тво засноване на органічній солідарності, в основі якої лежить поділ праці. Чим глибше поділ праці, тим більше люди залежать один від одного, тим більше в суспільстві розмаїтості, тим вище взаємна терпимість людей між собою, ширше базис демократії. Солідарність, заснована на подібності переконань, слабше солі­дарності, заснованої на розмаїтості поглядів і занять, оскільки однобічний зв'язок завжди слабкіше від багатобічного.

Як вважав Е. Дюркгейм, будь-яке суспільство, залежно від стану функціонування своїх структур, може перебувати в нормальному або патологічному стані. Основна причина па­тології — анормальний поділ праці, що, у свою чергу, веде до аномії. Аномія — неузгодженість ціннісного світу,розхитуван­ня базових цінностей, моральних норм та ідеалів, змішання за­конного й незаконного. Аномія проявляє себе у функціональній неузгодженості елементів соціальної структури, у конфліктах між поколіннями та соціальними групами, у девіантній по­ведінці, втраті волі до життя, прагненні втекти від реальності.

Введений Е. Дюркгеймом у науковий обіг термін «аномія» дозволяє пояснити причини ненормативної поведінки, дефек­тів соціальних норм і докладно класифікувати типи такої по­ведінки.

Вчення про суспільство Е. Дюркгейма було покладене в ос­нову багатьох сучасних соціологічних теорій і, насамперед, структурного функціоналізму. З його ініціативи Е. Дюркгейма в Сорбонні було створено кафедру соціології, яку він очолив, а соціологію як навчальну дисципліну стали викладати в уні­верситетах Франції. Завдяки зусиллям вченого соціологія пе­ретворилася в науку, що має свій предмет, свою теорію й мож­ливості для емпіричних доказів різних аспектів цієї теорії.