Література

1. Антофійчук В. Євангельські мотиви в українській літературі кінця ХІХ–ХХ ст. / В. Антофійчук, А. Нямцу. – Чернівці : Рута, 1996. – 208 с.

2. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії XIX – початку XX століття : [монографічне дослідження] / І. Бетко. – K., 1999. – 160 с.

3. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії кінця ХІХ – початку ХХ ст. / І. Бетко // Українська мова і література в школі. – 1991. – № 10.

4. Василишин І. Апокаліптичні візії О. Стефановича як екзистенційно-філософське трактування смерті епохи й людини / Ігор Василишин // Сучасний погляд на літературу : [збірник наукових праць]. – Вип. 10. – К., 2006. – С. 290–304.

5. Дрозд Леся. Смислове наповнення образу Ісуса Христа в поетів „Празької школи” / Леся Дрозд // Дивослово. – 2005. – № 8. – С. 64–69.

6. Крупач М. Апокаліптика О. Стефановича / М. Крупач // Українська філософія: школи, постаті, проблеми : [збірник наукових праць міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів, 23–25 жовтня 1998 р.)]. – Львів : Світ. – 1999. – С. 638–645.

7. Крупач М. „Під камінням важкого неба...”. До проблеми художньої інтерпретації апокаліптичних текстів / М. Крупач // Дзвін. –1997. – Ч. 4. – С. 128–134.

8. Лазебник С. Зарубіжні українці / С. Лазебник, Л. Лещенко ; упор. Л. Лещенко. – К. : Україна, 1991. – 252 с.

9. Неврлий М. Співець Волині й апокаліпсисів / М. Неврлий // Україна. – 1992. – № 31. – С. 16–17.

10. Орел Майя. Свято сонця [Електронний ресурс] / Майя Орел. – Режим доступу : http://community.livejournal.com/ukrainoznavstvo/17480.html.

11. Рязанцева Т. Деякі особливості релігійної поезії Олекси Стефановича / Т. Рязанцева // Рідна школа – 1999. – № 124 (листопад). – С. 3–6.

12. Стефанович О. Зібрані твори / Олекса Стефанович. – Торонто, 1975. – 304 с.

13. Сулима Віра. Біблія і українська література : [навч. посібник] / Віра Сулима. – К. : Освіта, 1998. – 399 с.

14. Топоров В. „Світове дерево”: універсальний образ міфопоетичної свідомості / В. Топоров // Всесвіт. – 1977. – № 6. – С. 178–186.

15. Фізер І. Вступна стаття / І. Фізер // Стефанович О. Зібрані твори / Олекса Стефанович. – Торонто, 1975. – С. 7–12.

Кузьмінчук Марія

Науковий керівник – Криловець А. О., кандидат філологічних наук, доцент

Український химерно-гротескний роман у літературному контексті другої половини хх століття

У статті розглядаються жанрово-стильові риси химерно-гротескних романів другої половини ХХ ст., зроблені спроби аналізу проблеми розвитку химерної прози та її місця в контексті розвитку української літератури.

Ключові слова: жанрово-стильові риси, позитивний герой, фольклорний жанр, химерно-гротескний роман.

The article deals with stylistic and genre characteristics of chimerical and grotesque novels of the 2^nd half of the ХХ^th century. The author attempts to analyze the problems in the development of chimerical prose and its place in the broader context of development of the Ukrainian literature.

Key words: stylistic and genre characteristics, positive character, folklore genre, chimerical and grotesque novel.

Химерна проза стала помітним явищем української літератури 70–80-х рр. ХХ ст. Саме тоді почали повертатися до неї забуті імена репресованих письменників, їхні твори. Можна окреслити умовно певні „крайні точки” цього явища: від роману О. Ільченка „Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця” до творів В. Шевчука „Дім на горі”, включаючи широкий простір справді неординарних спалахів – В. Земляка „Лебедину зграю”, „Зелені млини”, трилогію Є. Гуцала „Позичений чоловік”, „Приватне життя феномена”, „Парад планет”. Уже тоді майбутній літературознавчий термін виступив у підназві до першого роману – „український химерний роман з народних уст”. Основними рисами такого роману є заперечення традиційного поняття позитивного героя, відкидання панівного сюжету, використання гумористичних прийомів, фантастичних рис, фольклорних жанрів.

В оновленій літературній атмосфері кінця 50–60-х років виникла потреба знайти нові стильові напрями, жанри, тому погляди українських письменників звернулися до жанру, який традиційно вважався специфічно національним, українським. Ця тема привертала увагу багатьох літературознавців.

Мета роботи − дослідити поетику романів другої половини ХХ ст., дати визначення поняттю химерно-гротескний роман та його місцю в літературі.

Теоретичною основою дослідження слугують праці таких дослідників: М. Жулинського, М. Ільницького, А. Кравченка, П. Майданченка, М. Павлишина, І. Семенчука, М. Слабошпицького та ін.

Термін химерний з’явився 1958 р. разом із романом з народних уст О. Ільченка „Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця”. „Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчувається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає у розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і безліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами” [8]. „У той же час уже у „Заспіві” чітко окреслені перспективні лінії сюжету і жанру „химерного роману”. Його автор, наслідуючи досвід народних митців слова, у своєму творі… зумів переплавити у єдине ціле елементи лірики, пригодницької оповіді, фарсу, ярмаркової дії” [6, с. 48]. Дивовижним трансформаціям підлягає впродовж усього роману образ центрального героя – Козака Мамая, що втілює в собі кращі риси народу-трудівника, народу-воїна. Письменник у своїх трансформаціях довільний стільки, скільки це визначено фольклором, народними легендами, казками, проте він, звичайно, іде й далі, бо ж Козак Мамай у нього вже герой не просто міфічний, а герой літературного твору, до того ж незвичайного, химерного.

Образ Мамая, що виведений у химерному романі, – багатоплановий, не вичерпується одним мотивом, однією ідеєю. О. Ільченко пише про те, що Козак Мамай воював і в війську Богдана Хмельницького, а також боровся з ворогами батьківщини у першу імперіалістичну війну [5, с. 16]. Розвиваючи образ улюбленого народного героя, О. Ільченко висловлює припущення, що „вічно молодий” Мамай – натура діяльна, щира, правдива, не міг оминути своєю увагою і дні нинішні, які так само обертаються на історію, як і колишні [5, с. 17], а тому-то, можливо, він нині допомагає „будувати електростанції на Дніпрі, на Волзі чи на Ангарі, а то, може, десь і кордони нашої Батьківщини береже, а то, може, книги пише чи кінокартини ставить, а то, гляди, садки розводить, сіє хліб чи варить сталь, цей майстер на всі руки й митець на всі штуки?” [5, с. 123]

Із народнопоетичних джерел автори химерних творів запозичують насамперед мовностилістичні прийоми сміхового фольклору, як, наприклад, використання стилістики народних небилиць у романах О. Ільченка і Є. Гуцала.

Трилогія „Позичений чоловік”, „Приватне життя феномена” та „Парад планет” Є. Гуцала немає однозначної оцінки. Як зазначає М. Жулинський щодо стильової манери трилогії, то „по суті письменник поставив собі за мету оживити усне народне мовлення, ввести його в сучасну літературу як вкрай необхідний чинник у створенні національного характеру: він спромігся відкрити перед читачем багатющі поклади словникових надр української мови як повноправного домінуючого засобу вираження сучасною людиною своїх поглядів на людину і світ”.

Химерний роман слід розглядати передусім як спробу відображення в сучасній літературі тієї стильової лінії, що відіграла велику роль на початковому етапі формування нової української літератури і літературної мови, а саме лінії комічно-сміхової, фантастичної.

Після роману О. Ільченка була перерва у 13 років, а 1971 р. В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію „Лебедина зграя” та „Зелені Млини” він не називає, це уже критики активно використовують цей термін. Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори у химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції [8].

„Уже на першій сторінці „Лебединої зграї” відчувається та оповідна інтонація, на якій звучатимуть спогади-враження юного Валаха – хлопчика з дитинства письменника. Саме він жив у свідомості художника, нагадував про себе і врешті-решт змусив пригадати спочатку дядька Андріана і його дружину Мальву Кожушну, братів Соколюків, філософа Фабіяна і його цапа, комунара із Семивод Клима Синицю, Інокентія Сосніна, Явтушка Головатого… Пригадати той велелюдний світ дитинства, у якому реальне і фантастичне, земне і казкове, радісне і трагічне так химерно переплелися, що вже ніхто не зможе визначити міру автобіографічного у витвореній письменницькою уявою художній реальності” [4, с. 13–14]. „Письменник досягає загострення тривог сучасної йому дійсності включенням у художній текст образу оповідача, який вступає в безпосередню взаємодію з читачем, „змушуючи” його сприймати твір не як белетризовану розповідь-ілюстрацію проблеми, а як своєрідну поліфонію голосів героїв, кожен з яких підсилюється емоційною енергією їх творця” [4, с. 19–20].

„Василь Земляк постійно повертався до свого образного сприйняття людини і природи, до тих настроїв, почуттів і асоціацій, які народжувалися спонтанно, формувалися в свідомості, переростаючи в образи-метафори, до тих життєвих вражень, які міцно вростали в пам’ять, непокоїли і спонукали до впокорення в художньому слові. Тому головною формою вираження думок і почуттів є в творчості Земляка ліричний монолог, тому більшість його творів наскрізь ліричні, і ліризм цей пов’язаний з філософськими роздумами про народну пам’ять, про духовні і моральні основи народу, про життя і смерть, про смисл буття на землі” [4, с. 22].

Оповідач В. Земляка теж живе одночасно ніби у двох часових площинах. В одній розповідається про події, а в другій – оповідач постає своєрідним істориком і коментатором, який ці події осмислює. Зв’язок таких двох планів називають іще діалектичним ототожненням протилежностей: кінечного, яке вимірюється малою календарною міркою, і безконечного. Своєрідний хроносинтез є і в інших творах.

М. Павлишин називає роман Є. Гуцала „Позичений чоловік” типовим прикладом химерного роману, адже „у романі виражаються химерні думки, виведено ексцентричних персонажів, помітні елементи сатири, він ставить (або прикидається, неначе ставить) питання серйозніші, ніж на основі його поверхневої сміховинности можна сподіватись, і позначений своєрідним, дуже індивідуальним, іронічним стилем” [7, с. 83]. Щоб зацікавити читача, Є. Гуцало використовує усну народну поетичну творчість, а саме: прислів’я, приказки, загадки. Цей стилістичний прийом найбільше впливає на характер роману, адже надмірне вживання таких засобів призводить до виникнення комічних ситуацій: родинні стосунки Хоми Прищепи та його дружини Мартохи, позички чоловіка Одарці Дармограїсі на шестимісячний термін за телицю, продовження роду, смерть, побут, мова, споживання їжі, відношення між життям і смертю та багато іншого. „Одарка Дармограїха набралася всяких медичних довідок, як собака бліх… Ті довідки казали, що поможуть Одарці хіба що чотири дошки і васильків трошки” [2, с. 52].

„Та навіть стандартна мудрість фольклорних загальних місць де активізується внаслідок незмірного нагромадження таких виразів. Індивідуальна приказка діє в романі не як носій значення, а як знак стилістичного ефекту. Крім цього, тому що загадки і прислів’я формулюють свої узагальнення, користуючись образами матеріальних предметів (найчастіше таких, що зустрічаються в сільському середовищі, де вони виникли – тварини, рослини, знаряддя праці), роман Гуцала теж представляє світ за допомогою реалій, взятих з цієї сфери” [7, с. 87–88]. „Стоять два стовпи. На стовпах діжа, коло діжі ручка, на діжі макітра, на макітрі ліс, а у лісі є кувіка, що кусає чоловіка” [2, с. 177].

Персонажі Є. Гуцала більше говорять, ніж думають, і це не дає змоги розвинути психологію персонажів, але їхня мова є однотипною, тому це не відрізняє їх один від одного.

Загалом поява в український літературі такого жанру як химерний роман відіграла важливу роль у формуванні нової літератури, хоча він не набув великої популярності, але проіснував у різних трансформаціях жанрів літератури, зокрема сучасної.