Література

1. Білецький О. Міжнародне значення української літератури / О. Білецький. – К., 1946.

2. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин / П. Голубенко. – Нью-Йорк – Париж – Торонто : Українське слово, 1987.

3. Дзюба І. Україна і Росія / І. Дзюба // Наука і суспільство. – 1991. – № 7.

4. Дорошенко Д. Нариси історії України / Д. Дорошенко. – К., 1991.

5. Дорошенко Д. Огляд української історіографії / Д. Дорошенко. – Прага, 1923.

6. Дорошкевич О. Українська культура в двох столицях Росії / О. Дорошкевич. – К., 1945.

7. Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. – Т. І.

8. Єфремов С. На переломі двох епох / С. Єфремов. – ДВУ, 1926.

9. Історія українсько-російських літературних зв’язків : [у 2 т.]. – К., 1987.

10. Їжакевич І. Питання російсько-українських мовних зв’язків / І. Їжакевич. – К., 1954.

11. Огієнко І. Українська культура / І. Огієнко. – К., 1991.

12. Сергійчук В. Українці в імперії / В. Сергійчук // Культура і життя. – 1992.

13. Українська культура: історія і сучасність : [навч. посібник] / за ред. Черепанової С. О. – Львів : Світ, 1994. – 456 с.

Прокопюк Мальвіна

Науковий керівник – Шевчук Д. М., кандидат філософських наук, старший викладач

Проблема насилля у візуальній культурі

У статті розглядається проблема насилля у візуальній репрезентації. Звертається увага на типи подання насильства на екрані, його вплив на особистість та суспільство в цілому. Також йдеться про телебачення як засіб маніпуляції, за допомогою якого можна створити спотворене уявлення про реальність, впливаючи тим самим на поведінку суспільства.

Ключові слова: візуальна культура, насильство, телебачення.

In the article is examination the problem of violence in visual representation. We paid attention to the types of representation violence on the television, its influence on personality and society at all. Also refers to television as a means of manipulation, because what can create a distorted picture of reality.

Keywords: visual culture, violence, television.

Упродовж останніх десятиліть наша культура все більше стає візуальною. Ми живемо в середовищі, яке насичується візуальними образами з різними цілями та задуманими ефектами. Насилля стало невід’ємною частиною візуальної культури та пронизує усі її прояви. При цьому зважимо, що тема насилля далеко не нова – навпаки, це один із „класичних” об’єктів філософського та культурологічного аналізу. Хоча тема, яка нас цікавить – насилля у візуальних репрезентаціях – стала актуальною відносно недавно. Перш за все, це пов’язано з тим, що досвід візуальної культури ХХ століття радикально відрізняється від досвіду попередніх епох.

Сучасні загальносуспільні засоби поширення інформації та культури як телебачення та кіно відіграють важливу роль у формуванні поведінки та схильності до насильства у суспільстві. Історія ж людства довела, що агресія є невід’ємною частиною життя особистості та суспільства. Більше того, агресія наділена могутньою силою, що притягує та здатна „заражати” маси. Візуальне насилля є однією з основних форм примусу, а оскільки людина не може жити поза суспільством, то всі ми певною мірою беремо участь у владних стосунках, чинимо примус та піддаємося примусу, застосовуємо насильство і зазнаємо насильства.

З одного боку візуальне насилля розглядається як фізичне насилля на екрані, тобто як воно репрезентоване. З іншого, – візуальне насилля є поняттям більш субтильним, ніж показ крові, сцен вбивств чи зґвалтування. Цей бік насилля полягає у застосування технік примусу і пригнічення, які задіяні у будь-якому виді мистецтва, що, як правило, усвідомлюється автором і є надмірно ефективним у дії на глядача – ефективність його обумовлена саме несвідомим характером такого впливу [3].

Одне з найчастіше вживаних визначень насильства таке: насильство – це дія, якою один персонаж цілеспрямовано і свідомо робить чи намагається зробити фізичну шкоду іншому персонажеві. Згідно з Національним дослідженням насильства на телебаченні, проведеним у США в 1997 році, вирізняють 4 основні типи представлення насильства на телебаченні, котрі, як уважається, сприяють недооцінці дітьми серйозності справжнього людського насильства: безкарне, безболісне, життєрадісне та героїчне насильство.

Безкарне насильство складає близько третини американських телепрограм, де воно фігурує. Тут зображують злочинців та негідників, котрі не зазнають покарання зовсім або зазнають лише наприкінці історії. Уважається, що така форма подання насильства не сприяє усвідомленню молодої аудиторії того, що чинити насильство неправильно і що нам не треба до нього вдаватись. У безболісному насильстві жодним чином не показують, що їм боляче. Уважається, що це сприяє уявленню про те, що насильство не спричиняє болю, травм, пошкоджень чи смерті. Життєрадісне насильство найчастіше зустрічається у дитячих мультфільмах, де предметом жартів та сміху стає нанесення фізичної шкоди комусь із героїв. Уважається, що внаслідок цього діти втрачають чутливість до серйозності насильства і гадають, що робити комусь боляче – це смішно (тут можна згадати Тома і Джері, де вони б’ють один одного всіма можливими предметами, підпалюють і вправляються у розмаїтих методах нанесення шкоди). Героїчне насильство складає близько 40 відсотків усіх насильницьких дій в американських телепрограмах, їх вчиняють герої, котрі зображуються як позитивні рольові моделі. Уважається, що це спонукає дітей відтворювати насильницьку поведінку. Насильство, до якого вдається позитивний герой заради доброго діла (скажімо, щоб захистити когось чи щоб врятувати світ), проте, може бути ще проблемнішим, ніж насильство, що його чинить негативний персонаж, котрий від своїх дій не отримує жодної користі [14].

Сьогодні телебачення – це основний засіб передачі інформації, воно є одним з провідних інструментів сучасної цивілізації. Однак воно є і засобом маніпулювання та залякування людей, що призводить до зниження морально-етичного рівня населення, розширення кримінальної субкультури, руйнування культурних цінностей, пропагування засобами масової інформації, аморальних, агресивних стереотипів поведінки.

У культурі існує безліч способів впливу на людину, проте інструменти цього є обмеженими. Телебачення є порівняно молодим засобом маніпуляції, за допомогою якого можна створити спотворене уявлення про реальність, впливаючи тим самим на поведінку суспільства [5].

Виокремлюють декілька способів представлення насилля на екрані.

а) Теорія смислових рядів.

Смисловий ряд – це група новин, об’єднаних одним емоційним фоном. Тобто інформація, яка на думку редактора, буде оцінена глядачем як „позитивна” так і „негативна”, подається окремим блоком. Повідомлення про війни, аварії і природні лиха часто йдуть підряд, не перемішуючись з „хорошими” новинами і навпаки. Негативні смислові ряди – це, як правило, два, три репортажі, що випливають один за одним, і розповідають про хвороби, терористичні акти і т. д. Відомості, які оцінюються як нейтральні або позитивні, навпаки, утворюють „позитивні смислові ряди”. Секрет впливу смислових рядів простий. Глядач, звиклий до чергування блоків „поганої” і „хорошої” інформації, при першому ж негативному репортажі, буде готовий до продовження смислового ряду. Це означає: йому відомо, що якщо показали одну „погану” новину, за нею піде ще кілька таких же. Як правило, такий ряд новин людина сприймає як небажаний і неприємний. І це не дивно, кого ж можуть порадувати загиблі діти або вигляд зруйнованих будинків? Цей прийом маніпуляції полягає в тому, щоб включити в блок негативних новин нейтральну інформацію з метою надання їй негативного підтексту за рахунок загального негативного відтінку смислового ряду.

б) Спотворення інформації.

Цей прийом уважається найефективнішим способом впливу та має два основних зразки. Перший має назву „створення подій” та полягає у тому, що при описі відносно безпечної події використовуються перебільшення, зловживання медичними, військовими термінами тощо. Другий прийом називається „приховування подій”. Він полягає в подачі негативної інформації за допомогою її позитивної інтерпретації. Це своєрідний спосіб „пом’якшення” новин. Також використовується певне визначене розташування повідомлень, за допомогою якого справляється на глядача найбільше враження. Інші повідомлення уже не досягають такого ефекту і менше запам’ятовуються.

в) Теорія „особистісних асоціацій”.

Тележурналісти, особливо провідні випусків новин, поступово стають нашими надійними друзями, і тут немає нічого незвичайного, якщо люди вголос відповідають на привітання, яке звучить з екрана. Диктори стають сурогатом реальних друзів у свого роду „надсоціальної взаємодії”, яка може виражатися в різних формах. Наприклад, у репрезентативній формі „спілкування” ведучого з глядачем. Це означає, що диктор стає „сурогатом іншої людини”, асоційований із ним, і представляє цю людину на екрані. Ідея „особистісних асоціацій” полягає в тому, щоб, до прикладу, „зв’язати” диктора з президентом, і зробити так, щоб диктор висловлювався ніби від імені глави держави, представляв і сполучав його образ із мільйонами телеглядачів, був його обличчям. Досягти цього можна різними способами, але використання згаданого вище стереотипу – найпростіший шлях. Досить було кілька разів показати телеведучого в компанії з президентом. Особистісні асоціації потрібні для повідомлення інформації, для засвоєння якої необхідний вплив авторитету.

г) Ігрові маніпуляції або сурогати фактів.

У теорії пропаганди існує термін під назвою „фактографічна пропаганда”. Вона полягає в дозованій передачі достовірних даних, точність яких наперед відома глядачам і може бути легко ними перевірена. До категорії такої „переконливої інформації” належать, зокрема, фактичні дані. Наприклад, імена, назви вулиць, номери будинків, величезна кількість деталей, які є достовірними і у які якби „запаковуються” пропагандистські повідомлення. Ігрові маніпуляції нагадують таку пропаганду, але відрізняються тим, що факт не констатується, а створюється штучно.

ґ) Теорія супроводжуючих репортажів.

Супроводжуючий репортаж – це новинний ролик, що йде „в зв’язці” з іншим репортажем, який є ключовим. Перший і останній можуть бути тематично не пов’язані, не обов’язково слідують один за одним, однак здатні вплинути на глядача. Перший вид супроводжуючих репортажів називаються репортажами-підтвердженнями і їхня ціль – навести додаткові аргументи до того, що вже було сказано в ключовому репортажі. Ще один вид цього прийому – „терапевтичний” репортаж. Спочатку глядачеві пропонується інформація явно негативного змісту – терористичні акти, катастрофи, аварії, пізніше показується спосіб, як від цього уберегтися. Мета такого прийому – викликати у глядача тривогу, а потім показати людину, що символізує спокій і безпеку.

д) Теорія штучної актуалізації новин.

Існує думка про те, що, якщо в засобах масової інформації подіям приділяється мало уваги, то аудиторії нав’язується думка, що вони не мають важливого значення. Але чи завжди велика кількість повторюваних репортажів свідчить про актуальність теми? Швидше за все, ні. Навпаки, повторення притуплює увагу, знижує реакцію людини на новину. Повторення новин теж може бути знаряддям впливу. Цей простий прийом використовується для зниження уваги людини на інформацію, яка вже перестала бути новиною, але подається як така.

е) Мовні маркери

Мовні маркери – інтонації, паузи, що використовуються телеведучим при інформуванні глядача. Таке визначення не означає, що об’єктивний ведучий – це той, хто монотонно й одноманітно читає з аркуша. „Маркери” можуть бути розцінені як знаряддя впливу тільки у випадках навмисного використання.

є) Псевдопроблеми

Псевдопроблеми – це віртуальні, уявні проблеми, про які стверджується як про реальні. Створення проблеми – це цілеспрямований відбір інформації і надання високої значимості тих чи інших подій. Ці події, насправді, несуттєві і відволікають людину від осмислення більш нагальних питань. У репортажах, що висвітлюють такі проблеми, як правило, ідеться про загрозу чого-небудь. Це може бути загроза снігопаду, сходження лавини – того, що ще не сталося, але ось-ось нібито станеться. При цьому глядачеві пропонується відеоряд вже вируючого снігопаду або наслідків сходження лавини [6].

Сьогодні на вітчизняного глядача хлинув потік усілякої багатопланової інформації і не завжди якісного ґатунку. Свобода слова та злам стереотипів старого телебачення відчинили двері впровадженню на телебаченні як іноземних, так і (наслідуючи їх) вітчизняних фільмів, серіалів, передач та мультфільмів з елементами насильства, громадського безладу, сцен погроз та знущань. Елементи агресії містить ціла низка популярних серед дітей мультиплікаційних фільмів, таких як „Том і Джері”, „Рокове життя”, „Справжні монстри”, „Кіт-пес” та інші. Здебільшого, ці фільми досить безглуздого змісту, не пояснюють дитині справжніх реалій життя, руйнують дитячу свідомість, заводять у світ вигаданих законів життя.

Сучасні дослідження проблеми екранної агресії свідчать про те, що саме завдяки своїй здатності оперувати водночас і звуком, і зображенням, телебачення вигідно відрізняється від радіо та преси. Тому не дивно, що діти, а особливо підлітки, багато часу приділяють „спілкуванню” з телевізором. Воно все активніше втручається в часовий режим школяра та звужує час спілкування з однолітками, заняття спортом, перебування на свіжому повітрі, сну, а отже, зменшує шанси на повноцінний фізичний та розумовий розвиток. Дослідники різних країн засвідчують закономірність зв’язку між переглядом насильства по телебаченню та наступною поведінкою дитини. Вони також єдині в думці, що вплив телебачення на кожну дитину не однаковий і залежить від віку, рівня вихованості, морального розвитку, популярності серед однолітків, індивідуальної здатності порівнювати себе з героями на екрані. Для підлітків демонстрація агресивної поведінки є елементом сили і мужності, утвердження себе як дорослої людини і прагнення до дорослості. Майже все, що відбувається на екрані, вони вважають еталоном поведінки і широко застосовують у своєму мікросередовищі, тобто, телеекран із його елементами насильства відіграє активізуючу роль у формуванні підліткової агресивності. Дослідженнями В. І. Ролінського встановлено, що рівень злочинності в тій чи іншій країні зростає через 10–15 років після появи в ній телебачення з елементами насильства та агресії [15, с. 251].

У підлітковому віці діти мають схильність до наслідування поведінки, вчинків їхніх кумирів, як реально існуючих, так і екранних. Це пов’язано, передусім, із характером „перехідного” віку. У цей період змінюється фізіологія дитини, її світобачення, світовідчуття, інтереси, духовні цінності, ідеали, відносини з суспільством, рідними та друзями. З’являється психічна нестабільність, під час якої формується своєрідна порожнина в різних сферах розвитку підлітка. Ці прогалини потрібно заповнити різними мотивами та ідеями, джерелами яких успішно можуть бути телебачення та кіно. Підліток заповнює прогалини в сферах розвитку переглядом фільмів і копіюванням поведінки, вчинків його екранного кумира в ідентичній ситуації свого власного життя. Небезпека для дитини полягає ще й у тому, що прагнучи віддалитися від реальності, вона може штучним шляхом змінити свій психічний стан, що дає їй ілюзію безпеки, психічної рівноваги. Таким чином, дитина створює „сприятливі” умови для виникнення різних форм девіантної поведінки.

Отже, можна зробити висновок, що агресія на екрані у будь-якому прояві (фізична, опосередкована чи вербальна) знижує морально-етичний рівень особистості, провокує соціальну дезадаптацію, призводить до втрати духовної (психічної) рівноваги у підлітка та стимулює девіантну поведінку.

Дослідники засвідчують закономірність зв’язку між переглядом насильства по телебаченню та насильством у реальному житті. Справді, ХХІ століття вже охрестили століттям ненависті й агресії. Насильства щораз більшає у нашому щоденному житті, воно стає однією з найважливіших сучасних проблем. Історія людства повна актів насильства і обманів, але саме це століття принесло масові вбивства, маючи на меті вже не тільки грабунок, а вбивства із зовсім інших мотивів, а то й узагалі невмотивовані, про що дізнаємося зі ЗМІ ледь не кожного дня. Ми безсилі проти насильства і тому постійно запитуємо, чим воно є і як з ним боротись. Насильство пронизує чи не всю програму телебачення, але якщо ж заборонити будь-яке зображення насильства на теле- чи кіноекрані, для перегляду лишиться не так вже й багато. Та й наскільки правдивим буде оте, що залишиться? Питання, таким чином, стоїть не про те, щоб викорінити насильство на телеекрані, а про те, яким чином насильство показують і тлумачать і які наслідки це має для конкретної людини і для суспільства в цілому.