2.2. Поняття асиметрії в сучасних регіональних теоріях

Дослідження асиметрії в сучасних регіональних теоріях базується на вивченні диспропорційності між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, яка виражається через широкий спектр наукових підходів до пояснення взаємовідносин між ними.

Суперечності другої половини ХХ століття по лінії Захід-Схід (мається на увазі економічне протистояння капіталістичного і соціалістичного таборів) поступово замінюються на відносин Північ-Південь між розвиненими державами Європи, Північної Америки та Японії, з одного боку, і рештою світу, з іншого. Таку модель взаємовідносин Півночі і Півдня французький економіст і політолог Ж.-К. Рюфен визначає наступним чином: до держав Півночі відносяться різні країни з подібною демографічною структурою, однаковими духовними та культурними цінностями. Саме вони сформували суспільство споживання, де поважаються закони, існують демократичні принципи, висока відкритість економіки та чітко визначена тенденція інтеграції в систему світогосподарських відносин. Потенційно до цієї спільноти тяжіють розвинені країни.

Держави Півдня представлені переважно країнами, що розвиваються, для яких характерною є досить строката палітра інтересів і цінностей, також вони є неоднорідними за соціально-економічними показниками. З одного боку виділяють відносно багаті нафтовидобувні держави – Кувейт, ОАЕ, Саудівську Аравію, Бразилію, Таїланд, з іншого, найбідніші – Анголу, Афганістан, Бангладеш. У країнах цього регіону мешкає більша частина населення планети (приблизно 5/6), яка сконцентрована переважно у Китаї, Індії, Індонезії, Бразилії, Пакистані та Нігерії.

Відтак, термін «Північ-Південь» не тільки зайняв міцне місце у політичному лексиконі, а й почав фігурувати як синонім протиріч між «багатими» і «бідними» країнами, як вектор глобальної конфронтації XXI століття.

Згідно іншої теорії, світова система включає ядро – індустріальні країни Заходу, напівпериферію – держави на півдні Європи, наприклад, Португалія, Іспанія та периферію – країни Східної Європи, а також зовнішню арену – держави Азії й Африки, задіяні у світове господарство лише як сировинні придатки. При цьому країни, які входять у ядро, так організовують світову економічну систему, щоб вона, насамперед, відповідала їхнім інтересам.

У першій половині 50-х років XX століття американський економіст Волтер Айзард розробив моделі оптимального розміщення виробництва регіонів, які були покладені в основу створення регіональних програм економічного розвитку у Великій Британії та інших країнах. Проте значення досліджень В. Айзарда не обмежується тільки створенням регіональних економетричних моделей. Його вважають засновником регіоналістики (Regional Science) – комплексної міждисциплінарної науки, яка досліджує розвиток регіону з економічних, соціальних, політичних, історичних, екологічних та інших позицій. На думку вченого, більшість наук має свій регіональний, або територіальний, аспект дослідження, тому регіоналістика є, відповідно, системою будь-яких знань регіонального характеру. Заслуга В. Айзарда у тому, що вони вперше змогли істотно впровадити досягнення теорії розміщення у реальне життя (розроблення регіональних програм розвитку).

У 1966 р. Дж. Фрідман у своїй науковій праці «Політика регіонального розвитку: досвід Венесуели» запропонував модель «центру-периферії», яка, на його думку, діє на будь-якому ієрархічному рівні від локального до міжнародного. Центр домінує за рахунок постійних інновацій, агломераційного ефекту, а периферія є антиподом центру. Найближча до центру периферія перебуває під його впливом і поступово сприймає нововведення; віддалена периферія є більш консервативна і самостійна.

Дж. Фрідман виокремив чотири типи регіонів:

1) регіони-ядра – райони концентрації передового виробництва із найліпшим інноваційним потенціалом;

2) регіони, що зростають («коридори розвитку»), – території – сусіди ядер, які швидко розвиваються завдяки індустріалізації, розвитку інфраструктури, що обслуговує центр;

3) регіони нового освоєння – ареали, в яких розвиваються переважно сільське господарство, лісозаготівля і видобуток корисних копалин;

4) депресивні, периферійні регіони зі старою системою розселення, стагнацією всіх галузей господарства, в яких спостерігається загострення соціально-економічних проблемі міграції населення в більш розвинені регіони.

На основі наукових досягнень вищезгаданих учених виник новий науково-практичний напрям досліджень – регіоналізм (у 1995 р. була організована Міжнародна академія регіонального розвитку і співробітництва – МАРРС). Суть регіоналізму полягає у створенні єдиного інтеграційного (економічного, соціального, деякою мірою і політичного) простору на демократичній основі. Це новий шлях побудови громадянського суспільства на рівноправних засадах зі збереженням самобутності народів і націй. Регіоналізм можна вважати складовою сучасної концепції глобалізації. Найбільшого розвитку він набув саме в Європі, де переважає об'єднання не національних держав, а громадянських суспільств, поетапний перехід від європейського наднаціонального економічного, митного і валютного Союзу до Європи регіонів. У 1985 р. була створена Асамблея регіонів Європи (АРЄ), в яку тепер входить понад 300 регіонів Західної, Центральної та Східної Європи.

З огляду на активні трансформаційні зміни в ЄС, широкої популярності зазнала концепція єврорегіонів (організаційної юридично закріпленої форми транскордонного регіонального співробітництва між територіальними громадами та/або органами державної влади прикордонних регіонів кількох держав зі спільним кордоном), яка ґрунтується на трьох основних принципах ідеології європейської інтеграції – партнерстві, субсидіарності, доповнюваності. Партнерство зумовлює тісну координацію дій між Євросоюзом, національними, регіональними і місцевими органами влади. Субсидіарність – одна з основ федералізму – визначає, що проблеми мають вирішуватися там, де вони виникають, а «вгору» передаються лише ті повноваження, які не можуть бути виконані (або виконуються неефективно) «знизу». Принцип доповнюваності використовується з метою акумулювання ресурсів для підтримки регіонів.

Оскільки сучасні процеси світового розвитку додали новий вимір міжнародним відносинам, то гіперконцентрація ділової активності у найбільших містах світу та столицях та створення локалізованих інноваційно-інвестиційних центрів швидкого зростання зумовили посилення асиметрії у соціально-економічному розвиткові територій, як на міжкраїновому, так і на внутрішньорегіональному рівні. До числа депресивних наприкінці ХХ ст. стали відносити ті регіони, які ще донедавна вважалися локомотивами національної економіки. На зламі тисячоліть практично всі старопромислові регіони країн-лідерів виявилися неспроможними конкурувати з локальними інноваційними моделями і стрімко занепадали. Процес поляризації регіонів за рівнем соціально-економічного розвитку в межах певної країни почали називати регіональною асиметрією, яка у багатьох випадках загрожувала територіальній цілісності держави.

Назрілою стала проблема регулювання диспропорцій в постіндустріальних державах світу через відбір та використання найбільш ефективних механізмів та інструментів регіонального розвитку з метою створення такого гомогенного економічного простору, в якому існуючі зараз асиметрії не будуть призводити до руйнації регіональної структури господарства та гіпертрофованого руху капіталу і робочої сили. Беззаперечним лідером регулювання регіональних асиметрій в глобальній економіці став Європейський Союз.

В умовах посилення глобалізації світового господарства регіони будь-якої країни перестали бути закритими економічними системами, а увійшли до складу більш ємких поліструктурних таксонів, що характеризуються високим ступенем самоорганізації, який пов’язаний з дією екзогенних та ендогенних факторів розвитку та високою динамікою руху капіталу. Таким чином, з позиції нового глобально-локального тлумачення поняття «регіон» можна розглядати як окрему дефініцію, якій притаманні такі властивості, як ієрархічність, динамічність, системність, відкритість, циклічність.

Регіональна асиметрія являє собою процес диференціації локальних та глобальних територіальних таксономічних одиниць, який відбувається під впливом посилення нерівномірності руху факторів виробництва, конкуренції локальних фірм і ТНК, а також реалізації комплементарної різнорівневої (локальної, регіональної, національної, наднаціональної) політики зниження диспропорційності соціально-економічного розвитку та забезпечення його сталості.

Основними чинниками посилення регіональних асиметрій в глобальній економіці, які призвели до виникнення наднаціональних систем регулювання диспропорцій, виступають:

– активний вплив ендогенних факторів на структуру господарства регіонів;

– збільшення обсягів та динаміки руху капіталу;

– скорочення тривалості економічного циклу з 70-75 років до 10-15 років;

– виникнення та стрімкий розвиток локалізованих інноваційно-інвестиційних форм економічного зростання (кластерів, локальних виробничих систем, технопарків, технополісів).

Якість системи управління економічним розвитком регіону забезпечується ефективністю ухвалення управлінських рішень, що враховують систему взаємних економічних інтересів, як господарюючих суб’єктів, так і регіональних органів управління. Функцію управління з боку держави більшою мірою визначає регулювання, що розглядається як цілеспрямований вплив органів влади на основні економічні параметри для досягнення балансу – стійкого розвитку економіки й інтересів суб’єктів господарювання та суспільства, а також комплекс управлінських дій щодо нейтралізації виявлених загроз і виходу із зони небезпеки. Регулюючі заходи та механізми розробляються одночасно з прогнозами соціально-економічного розвитку.

Внутрішня політика регіонів повинна реалізовуватися через використання регіональних умов і можливостей та оптимізацію процесів з метою підвищення економічного рівня означеної території. Така політика повинна передбачати:

– створення належної регіональної інфраструктури та раціональне розміщення виробництва;

– сприяння розвитку підприємництва;

– створення доступу до ресурсів,  їх раціональне використання та відтворення. 

Інколи кризовий стан ресурсного потенціалу більшості регіонів вказує на неспроможність надання гарантованої державної підтримки в повному обсязі, а тому сферою застосування регулюючих заходів і механізмів є:

1) розвиток регіонального ринку товарів і послуг, міжрегіональних зв’язків;

2) забезпечення ефективного функціонування регіонального ринку праці;

3) проведення ефективної бюджетної політики в регіоні;

4) розвиток виробничої та соціальної інфраструктури;

5) використання природних ресурсів і природоохоронна діяльність;

6) енергетичне забезпечення регіону;

7) інформаційне забезпечення управлінської діяльності органів влади та суб’єктів  господарювання.

Історія формування регіональної теорії тісно пов'язана з розвитком економічної науки. Дослідження регіональної асиметрії завжди в світовій економіці базувалася на тому припущенні, що в умовах функціонування кейнсіанської (неокейнсіанської) моделі розвитку держава має всі можливості знайти ефективні механізми та інструменти для подолання регіональних диспропорцій, які неминуче виникають в процесі швидкого руху факторів виробництва і передусім – капіталу.

Перехід більшості постіндустріальних країн до неоліберальної моделі розвитку, посилення впливу ТНК та ТНБ суттєво обмежили можливості урядів вплинути на ситуацію в регіонах, а механізми та інструменти, що використовувалися у попередні роки втратили сенс з огляду на стихійність руху капіталу. Зазнала змін також концепція «пропорційного розвитку регіонів», адже в умовах посилення глобалізації світового господарства «бунт» багатих регіонів проти бідних є неминучим, а відтак про пропорційне зростання в сучасних умовах не може бути й мови. Натомість загроза розвалу національних держав підштовхує постіндустріальні країни та їх інтеграційні угруповання до більш рішучих дій через створення нових механізмів та інструментів регулювання регіональної конвергенції. Виявлення асиметрії економічного розвитку при цьому є найважливішою основою модернізації регіональної політики.

Оскільки Європейський Союз на зламі тисячоліть мав найвищі в світі досягнення в галузі регіональної конвергенції, то теоретичні підвалини цього процесу були закладені саме там вкінці ХХ ст. – початку ХХІ ст. (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Нові теорії регіональної асиметрії

Назва	Автори	Рік	Основна ідея	Асиметрична складова
Регіонального планування (Regional Planning)	У. Ванноп	1995	Внутрішнє та зовнішнє регулювання розвитку регіонів є необхідним з метою усунення екстремальних ситуацій	Посилення асиметрії регіонального розвитку призводить до загрози розвалу територіальної єдності країни та інтеграційного угруповання в цілому
Нового регіоналізму (The New Regionalism in Western Europe)	М. Кітінг	1998	Фундаментальна теорія, яка передбачає відхід від політики нівелювання регіонального розвитку і перехід до підтримки слабкорозвинутих регіонів; обґрунтовується створення нової моделі «Європа регіонів»	Асиметрія регіонів є закономірним явищем, виникаючи внаслідок глобального руху капіталу; головним завданням урядів є уникнення протистояння регіонів-донорів та регіонів-реципієнтів
Конкуренції європейських міст (European Cities in Competition)	К. Дженсен-Батлер, А. Шачер, Дж. Уісеп	1999	Диверсифікація соціально-економічного розвитку провідних європейських міст призводить до виникнення суперактивних центрів	Столичний пік інвестицій та ділової активності посилює диспропорції між столицею країни з іншими центрами та європейською периферією
Локального партнерства (Local Partnership)	М.Геддес	2006	Між активними і депресивними регіонами мають бути встановлені партнерські відносини, які передбачають зменшення суперечностей між ними	Шляхами долання асиметрії можуть бути спільні проекти та «європейський» розподіл фондів у відповідності до політики конвергенції

Слід звернути увагу на те, що особливого значення в Євросоюзі набули: теорія конкуренції європейських міст та регіонального планування.

Розрізняють три типи регіонального розвитку:

1) асиметричний тип спостерігається при посиленні розриву між сильними регіонами, які нарощують відносну перевагу, і слабшими – які посилюють відставання;

2) симетричний тип, при якому розрив у рівні розвитку між регіонами зменшується;

3) нейтральний тип регіонального розвитку спостерігається, коли співвідношення регіональних показників протягом певного періоду залишається незмінним.