33

Найвідомішими теоретичними конструктами, що характеризують перехід до нової якості економічного розвитку, є постіндустріальна, інформаційна, інноваційна, знанієва, цифрова, мережева економіки. Розмежування цих концепцій ґрунтується на виділенні ключових сфер та ресурсів економічного розвитку, що відображено у самому терміні:

– «постіндустріальна економіка» відображує радикальне зростання сфери послуг при значному скороченні індустріального сектору;

– «інформаційна економіка» підкреслює високий ступінь залежності економіки від інформації: широке застосування ІТ у бізнес-практиці; збільшення інформаційної складової у собівартості продукції; перетворення інформаційних продуктів на один з основних об’єктів купівлі-продажу;

– «інноваційна економіка» відбиває стабільне зростання частки наукомісткого сектору у структурі доданої вартості та зайнятості; підвищення економічної ефективності за рахунок інноваційних чинників;

– «знаннєва економіка» обґрунтовує вирішальну роль процесу створення і використання знань як джерела зростання, фактора конкурентоспроможності;

– «цифрова» або «Інтернет-економіка» акцентує увагу на ключових засобах комунікації; феномені «високотехнологічних компаній», що використовують Інтернет як основний економічний ресурс; появі електронних практик, що створюють нові моделі господарювання;

– «мережева економіка» відображує зміну «правил» організації, управління, трансакцій, заміну автоматизованих ринкових і вертикально-організованих корпоративних структур на мережеві структури.

Усі ці теорії взаємопов’язані і є різними напрямами формування парадигми нової економіки, заснованої на знаннях. Кожна з них визначає особливості та напрямки її становлення. Серед них особливо слід виокремити постіндустріальну економіку, яка має такі ознаки: переважний розвиток сфери виробництва духовних цінностей та послуг порівняно із сферою матеріального виробництва; перехід від капіталомісткого до переважно наукомісткого типу економічного зростання; зростання витрат на придбання інформації та інформаційних технологій порівняно з витратами на основні фонди; упровадження новітніх технологій, інноваційних процесів, продуктів, засобів, форм управління; реалізація здібностей людей, пріоритетний розвиток соціальної сфери. Рушійною силою нової економіки є інновації, а джерелом і ресурсом суспільного розвитку, збільшення національного багатства – знання, освіта, професіоналізм, наука.

Термін «економіка знань», запропонований у 1962 р. американським економістом Ф. Махлупом, використовується у двох варіантах: вузькому – як економіка сектору високих технологій, насамперед, інформації, телекомунікацій; і широкому – як економіка, що створює, розповсюджує і використовує знання для прискорення власного зростання і підвищення конкурентоспроможності. Відмінною рисою нової економіки, основу якої складають виробництво, розподіл і використання знань, є прискорений розвиток нематеріальної сфери і нематеріального середовища господарської діяльності. Як система господарювання це нематеріальна економіка (нематеріальне виробництво) – виробництво нематеріальних продуктів та послуг, що спирається на нематеріальні ресурси – знання та інформацію.

Економіка знань має такі характеристики:

– джерелом багатства суспільства стають знання, інтелект;

– прискорення темпів створення, нагромадження і використання знань, що, зокрема, виражається у розширенні системи освіти і обсягу наукових досліджень;

– новий тип конкурентоспроможності, що базується на використанні переваг лідерства у певних сегментах і володінні певними елементами інтелектуального капіталу;

– зростання у складі виготовленої продукції частки вартості, доданої за рахунок інтелектуальної складової;

– зміна характеру людської праці на користь творчої і інтелектуальної діяльності;

– мережевий характер продуктів нової економіки, підприємництва та всієї структури;

– виникнення нових протиріч у соціальній структурі: з одного боку – необхідність збільшувати обсяги людського капіталу спонукає приділяти велику увагу можливостям доступу кожного індивіда до знань, з другого – неможливість усереднення прибутку на людський капітал призводить до появи нової форми соціальної нерівності, робить нерівним доступ до суспільних благ.

Економіці знань притаманні дискретність знань як продукту та їх доступність для кожної фізичної і юридичної особи; інформаційна природа продукту; формування у більшості працівників специфічної економічної поведінки, яка спонукає до безперервного підвищення здібностей і кваліфікації. В ієрархії трудових відносин перше місце поступово займає інтелектуальна і творча праця, яка змінює і робітників, і менеджерів, і власників великого і малого бізнесу. Економіка знань складається з чотирьох основних елементів:

• освіта та навчання (освічене та професійно підготовлене населення, здатне до продукування, розподілу та використання знань);

• динамічна інноваційна інфраструктура (інформаційні та комунікаційні технології, здатні забезпечити поширення та обробку інформації);

• економічні стимули та інституційний режим, що сприяють вільному руху знань, їх впровадженню та розвитку підприємництва, а також соціальній трансформації, що породжується революцією знань;

• інноваційна система (мережа дослідних центрів, вищих навчальних закладів, приватних фірм та організацій, що займаються продукуванням нових знань та їх застосуванням).

Ядром постіндустріальної економіки є сектор послуг, який визначає її основні макроекономічні параметри. Послуги дуже різнорідні: за формою – матеріальні, нематеріальні; за споживачами – особисті, колективні, суспільні, фізичним і юридичним особам, ділові та ін. Достатньо поширеним у наукових джерелах є запропонований у 70-х роках XX ст. американським ученим Даніелом Беллом поділ сектора послуг на суто третинний сектор – послуги матеріального характеру (транспорт, зв'язок, комунальні послуги, послуги складського господарства); четверинний (трансакційний) – (торгівля, фінанси, страхування, операції з нерухомістю); п’ятеринний – послуги особисті, професійні (освіта, охорона здоров'я), ділові і державного управління (рис. 1.1).

1.2.Знання та інформація як пріоритетні ресурси економічного розвитку

Знання і інформація в умовах формування засад та розвитку нематеріальної економіки перетворюються на головні ресурси соціально-економічного прогресу, а створення ефективної системи їх продукування, передачі, отримання, використання – на найважливішу умову людського розвитку.

Поняття «інформація» та «знання» часто використовуються як синоніми. Але треба пам’ятати, що розбіжності між змістом цих понять дуже суттєві.

Інформація – це структуровані відомості про предмети, явища, відносини, події, діяльність. Основними видами інформації в Законі України «Про інформацію» названі статистична, адміністративна, масова, про діяльність державних органів влади й органів місцевого і регіонального самоврядування, правова, про особистості, інформація довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна.

Інформація може бути стратегічною, тактичною, оперативною, прогнозною, нормативною, довідковою тощо. Відносно господарюючого суб’єкта – інформація розділяється на внутрішню (наприклад, внутрішньофірмова інформація) і зовнішню.

Знання є продуктом засвоєння і осмислення інформації. Головними формами знань є:

– суб’єктивні знання як система понять, що відображають відношення людини (групи людей) до дійсності та виступають продуктом її пізнавальної діяльності. Це невідокремлені від людини знання, які можуть бути персональними і колективними. Суб’єктивні знання передаються в процесі навчання, обміну досвідом тощо, тобто від вчителя до учня;

– кодифіковані знання, які є відокремленими від людини, представленими в знаковій формі чи у формі символів;

– об’єктивовані знання – інтелектуальні моделі, які знайшли втілення у об’єктивній формі процесів діяльності, її інструментів та результатів.

Знання розділяються на теоретичні і практичні; спеціалізовані і універсальні; загальні і спеціальні; абстракті і конкретні; буденні і спеціалізовані. За рівнем системності розрізняють інтуїтивні, понятійні, систематизовані знання .

Залежно від сфери діяльності людини знання можуть бути технічними, економічними, соціальними, політичними, юридичними (правовими) та ін.

За рівнем формалізації знання можуть бути формалізовані (явні) і неформалізовані (неявні), які розділяють на такі групи ( М. Мариничева):

– знання, яких немає сенсу висловлювати, оскільки це наочно;

• знання, які людина не може сформулювати, але може продемонструвати, як це треба робити;

– знання, які людина, у принципі, може сформулювати словами, якщо це буде необхідно

Особливими видами знань є знання з створення нових знань – когнітивні знання та знання, як вчитися і вчити, тобто оволодівати знаннями (В. Дресвянніков); інноваційні знання – нові знання (суб’єктивні, кодифіковані, об’єктивовані), що є головним ресурсом та основою інноваційної діяльності.

В умовах формування економіки знань факторами виробництва виступають не тільки об’єктивовані знання, які втілюються у матеріальних ресурсах, а і знання суб’єктивні, які перетворюються на безпосередній чинник економічного розвитку. Знанням як ресурсам притаманні специфічні ознаки: вони невідчужувані; не є рідкісними та вичерпними, оскільки їх використання не обмежено у часі і просторі та приводить до зростання знань; створення знань є суто індивідуальним процесом, незважаючи на можливість їх тиражування та багатоманітність форм втілення.

Використання знаннєвих ресурсів здійснюється як процес інтеграції знань. Інтеграція знань – це комплексний багатостадійний процес руху знань як ресурсу виробництва, результатом якого є їх втілення у продукти, послуги, технології. Цей процес не є лінійним, але можливо виокремити певний ланцюжок інтеграції знань: створення, залучення, оволодіння знаннями, перетворення(комбінація, інтеріоризація, екстеріоризація, соціалізація знань), обмін, збереження, використання знань як їх об’єктивізація у продуктах та ін. (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Процес інтеграції забезпечують учасники ланцюжка знань – інтегратори знань, діяльність яких може охоплювати як його окремі стадії, так і їх сукупність. Учасники ланцюжка, без діяльності яких неможливо досягнення синергетичного результату інтеграції знань у виробничому процесі – є інституціональними інтеграторами знань, до яких належать індивідууми (вчені, винахідники, раціоналізатори, інноватори, підприємці), фірми, спеціалізовані організації інноваційної сфери ( технопарки, інноваційні центри, інноваційні бізнес-інкубатори), організації наукової сфери та ті, що надають інтелектуальні послуги (освітні, науково-технічні, консалтингові, тощо). Інституціональним інтегратором знань макроекономічного рівня є національна інноваційна система (НІС), яка об’єднує діяльність всіх учасників ланцюжка знань, спрямовує її на забезпечення інноваційного розвитку економіки. Головні функції інтеграторів знань Накопичення знань, Забезпечення інтелектуального ефекту масштабу, Комерціалізація знань, Економія трансакційних витрат, пов’язаних з рухом знань, Управління знаннями

інформаційний сектор

Фундамент сектору послуг складає інформаційний сектор – діяльність з виробництва, обробки та розповсюдження інформації, яку японський соціолог і футуролог, один з засновників концепції інформаційного суспільства Йонезі Масуда розділяє на групи: безпосередньо інформаційна, знання, мистецтво, етика. Діяльність з виробництва, обробки та розповсюдження інформації спирається на нематеріальні ресурси (знання і інформацію) та продукує нематеріальні продукті і послуги – інформаційні, інтелектуальні

Інформаційний сектор складається з науково-освітньої системи, технологій збору, переробки і передачі інформації (інформаційних технологій), включаючи рекламу, довідкового і бібліотечного обслуговування, консультаційних послуг та ін. У його складі виокремлюють:

– первинний сектор: виробництво продукції і послуг, пов’язаних з обробкою, розподілом і передачею інформації;

– вторинний сектор: науково-інформаційна діяльність, підпорядкована наданню різноманітних (освітніх, дозвільних, комунікаційних і т. ін.) продуктів і послуг.

Інформаційний сектор представлений:

– творцями нових знань і інформації (вчені, викладачі, діячі культури, наукові, освітні та ін. організації);

– організаціями, які тиражують інформацію та надають послуги з її знаходження, відбору, визначення (телебачення, Інтернет, засоби масової комунікації, консалтинг, науково-технічні послуги та ін.);

– розробниками відповідного обладнання, що забезпечує науково-інформаційну діяльність (творці нових комп'ютерів, телекомунікаційних приладів, електроніки різного призначення).