90 Поняття і ознаки кодифікації. Стан кодифікації в Україні.

Кодифікація справедливо вважається вітчизняними вченими найбільш поширеною формою систематизації національного законодавства.

В Україні в 2000 р. була захищена одна з перших кандидатських дисертацій з проблеми кодифікаційної діяльності. Автор останньої - уже згадуваний Погорєлов Є. В. - визначає наступні характерні риси кодифікаційної діяльності:

1. вона здійснюється компетентними правотворчими органами держави, а ­тому має державно-владний, офіційний характер і є різновидом правотворчості;

2. її об'єктом є певна група нормативно-правових приписів, що мають спі­­льний предмет правового регулювання;

3. вона зумовлена, перш за все, потребами суспільного розвитку і такою вла­­стивістю об'єктивного юридичного права як його системність;

4. змістом цієї діяльності є переробка форми і змісту нормативно-правових­ приписів, їх узгодження та об'єднання у єдиний цілісний комплекс;

5. вона виступає процесом, який складається з певних послідовних дій (опе­­рацій), стадій та етапів;

6. це діяльність, яка здійснюється на основі певних принципів, за допомогою ­певних засобів, із застосуванням певних правил кодифікації;

7. її результатом є створення кодифікаційних актів, тобто єдиних, внутрі­­шньо узгоджених за змістом і юридичне цілісних нормативно-правових актів, які ­мають юридичну форму зовнішнього виразу (найменування): "закон", "кодекс­", “основи законодавства”, "положення", "статут" тощо;

8. метою кодифікаційної діяльності є створення якісних нормативно-­правових актів, а в цілому - удосконалення законодавства.

З урахуванням наведеного названим дослідником пропонується визначенні поняття кодифікаційної діяльності - це зумовлений потребами суспільного розви­тку та системністю права, здійснюваний на основі певних принципів правотворчий процес по переробці змісту і форми групи чинних нормативно-правових приписів, їх узгодження та об'єднання в єдиному кодифікованому акті з метою удосконалення законодавства.

­Наведемо ще одне визначення кодифікації, взяте із законопроекту "Про закони і законодавчу діяльність в Україні", - це зведення положень різних законів до узгодженої юридично і логічно системи та створення на цій основі і прийняття єдиного зведеного закону - кодексу чи Основ законодавства.

Наслідком кодифікаційної діяльності на рівні законів виступають, як уже відзначалося, кодекси. Кодексом називається законодавчий акт, який виступає систематизованим узгодженим викладом правових норм певної галузі права. Рівень кодифікації свідчить нині про ступінь досконалості законодавства. Статути і положення є основними формами кодифікації, як правило, підзаконних нормативних актів.

В американській юридичній літературі точиться широка дискусія навколо проблеми доцільності кодифікації та кодексів у системі законодавства. Цікавими є аргументи "за" і "проти", які наводяться при цьому. Наведемо їх.

Аргументація "проти" кодифікації законодавства:

1. Кодекс гальмує і перешкоджає природному розвитку права;

2. Кодекс не може передбачити всі можливі випадки, котрі виникнуть в реальності;

3. Кодекс побудований на логіці і вимагає бездумного підкорення їй, але природній розвиток права залежить від життєвого досвіду, а не від логіки. Тому, за своєю природою кодекс протирічить суті закону;

4. Кодекс перебільшує роль парламенту в законотворчості;

5. Кодекс стримує судову правотворчість і відповідно перетворює суд в слухняного (пасивного) виконавця законодавчих рецептів, що міс­тяться в ньому.

Аргументація "за " кодифікацію законодавства:

1. Кодекс забезпечує доступність закону простому громадянину і цим спри­­яє юридичній грамотності суспільства загалом;

2. Кодекс сприяє організованості, ясності, чіткості і логічності закону;

3. Кодекс надає судам необхідні керівні директиви і цим служить путівни­­ком для суддів;

4. Для практикуючого юриста і студента кодекс спрощує пошук закону.

Торкаючись стану кодифікації законодавства в Україні, відзначимо, що на сьогодні в нашій країні використовуються дві форми цього виду кодифікації на рі­вні закону: у вигляді підготовки і прийняття кодексів та у вигляді підготовки і прийняття Основ законодавства України.

Говорячи про кодекси як джерела права в Україні відзначимо кілька суттєвих Моментів. По-перше, здобуття Україною незалежності, конституювання її правової системи зумовило активізацію процесу кодифікації законодавства. Протягом 1991 ~ 2002 pp. були прийняті такі нові кодекси: Арбітражний процесуальний (6 листо­пада 1991 p.), Митний (12 грудня 1991 p.), Повітряний (4 травня 1993 p.), про надра (27 липня 1994 p.), торговельного мореплавства (23 травня 1995 p.), Водний (6 червня 1995 p.), Кримінальний (5 квітня 2001 р.) Бюджетний (2001 p.), Земельний (жовтня 2001 p.), Сімейний (лютого 2002 p.), Цивільний та Господарський (січень 2003), Цивільний процесуальний (2004). Всього, отже, було схвалено 10 нових кодексів.

­По-друге, в Україні залишаються чинними чимало кодифікованих актів, прийнятих у колишньому Союзі РСР на основі Основ законодавства СРСР та союзні), республік. Назвемо їх: Кримінально-процесуальний (28 грудня 1960 p.), Виправно-трудовий кодекс (грудня 1970 p.), Кодекс законів України про працю (10 грудня 1971 p.), Житловий кодекс України (30 червня 1983 p.), Кодекс України про адміністративні правопорушення (7 грудня 1984 p.). Зрозуміло до них після 1991 р. вносилися численні зміни й доповнення. Наприклад, 26 законами вносилися зміни до 112 статей Кодексу України про працю. Проте їх правові норми не лише не позбулися усіх вад, а й, на думку відомого вченого Опришка В.Ф., набули нових, зокрема вони за цілим рядом ознак вже не відповідають положенням Конституції України.

Друга форма кодифікації в Україні - прийняття Основ законодавства України - за роки незалежності не знайшло широкого застосування. Всього Верховною Радою України схвалено три такі документи: Основи законодавства України про охорону здоров'я, Основи законодавства України про культуру та Основи законо­давства України про обов'язкове державне соціальне страхування.

до іншої галузі і законодавства в цілому.