Виховання почуттів

У галузі експериментальної педагогіки одне з найголовніших місць, безперечно, належить вихованню почуттів. Що ж до експериментальної психології, то вона спирається, головним чином, на естезіометрію (вимірювання чутливості).

Педагогіка хоча й користується психометрією, однак ставить своїм завданням не вимірювання почуттів, а виховання почуттів, і це очевидне положення часто випадає з уваги педагогів.

Тимчасом як прийоми естезіометрії здебільшого незастосовні до маленьких дітей, виховання їхніх почуттів – річ цілком можлива.

Ми не виходимо тут з висновків експериментальної психології, тобто не знання середньої сприйнятливості почуттів у зв'язку з віком дитини визначає наші виховні прийоми. Ми базуємося, головним чином, на методі, і можливо навіть, що саме психологія згодом здобуватиме свої висновки з усвідомлюваної таким чином педагогіки.

Мій метод полягає в тому, що я проводжу експеримент з яким-небудь дидактичним предметом і чекаю безпосередньої мимовільної реакції дитини. Цей метод на перший погляд цілком повторює прийоми експериментальної психології.

Мій дидактичний матеріал також легко переплутати з матеріалом психометричним. Міланські вчительки, які прослухали курс Піццолі, побачивши мій дидактичний матеріал, вирішили, що все це прилади для вимірювання чутливості до світла, рельєфу, тиску і що я, по суті, нічого нового не внесла у педагогіку, оскільки всі ці прилади були вже давно відомі їм.

Але між естезіометричними приладами і моїм дидактичним матеріалом велика різниця: естезіометри вимірюють напруженість почуттів, а мій матеріал часто не дає можливості щось виміряти, а тільки виховує почуття і тренує їх.

Це вправляння, почуттів, щоб досягти своєї мети, повинне не втомлювати, а, навпаки, зацікавлювати дитину; в цьому й полягає головна трудність у виборі дидактичного матеріалу. Як відомо, психометричні інструменти дуже виснажують енергію, і тому, коли Піццолі пробував деякі з них застосувати до виховання почуттів йому це не вдалося: дитина швидко втомлювалася і починала нудьгувати.

* * *

Нижче я описуватиму дидактичний матеріал, паралельно пояснюючи його виховні завдання; тут обмежусь лише деякими загальними міркуваннями.

1. Різниця в реакції відсталих і нормальних дітей на дидактичний матеріал, складений з градуйованих стимулів.

Різниця ця визначається тим, що той самий дидактичний матеріал в застосуванні до відсталих дітей робить можливим виховання, а нормальним дітям дає поштовх до самовиховання.

Це один з найцікавіших фактів з усіх, які тільки траплялися в моєму досліді. Він вселив думку про можливість методу, спостереження і свободи....

Дидактичний матеріал контролює кожну помилку. Дитина сама весь час виправляє свої помилки, здебільшого вона обмацує циліндри, зважує їх, щоб встановити, який з них більший. Іноді вона відразу помічає в чому її помилка, витягує циліндр з чужого гнізда, ставить на його місце відповідний і под., і щоразу таки ці вправи вона повторює з дедалі більшим інтересом. В цих помилках і полягає велике виховне значення дидактичного матеріалу; якщо дитина з явною впевненістю ставить кожен циліндрик на своє місце, це означає, що вона вже переросла цю вправу і такий матеріал їй уже непотрібний.

Дитина весь час сама бачить і виправляє свої помилки, і це змушує її, порівнюючи циліндри між собою, зосереджувати увагу на різниці в розмірах. В цьому порівнянні і полягає психосенсорна вправа.

Тут, отже, справа не в тому, щоб показати дитині предмети різної величини, і не в тому, щоб навчити її безпомилково користуватися матеріалом і добре виконувати вправи.

Усе це поставило б наш дидактичний матеріал на один рівень з багатьма іншими, наприклад фребелівськими, і тоді потрібна була б активна робота вчительки, яка намагається повідомити якомога більше знань, поспішає виправити кожну помилку так, щоб дитина могла вивчити призначення предметів.

Тут же, навпаки, важлива, головним чином, робота дитини: важливе те, що вона вчиться сама, сама виправляє свої помилки, вчителька зовсім не повинна в це втручатися. Жодна вчителька не навчить дитину вправності, яка виробляється шляхом гімнастичних вправ; необхідно, щоб дитина сама вправлялася в цьому, сама вчилася цьому. Це ж саме стосується і виховання почуттів.

Ми могли б сказати, що це положення справедливе взагалі відносно будь-яких форм виховання. Цінність людини не в тому, як її виховали і навчили вчителі, а в тому, як вона сама себе виховала...

Педагог, який свідомо ставиться до своєї роботи, міг би робити тут важливі спостереження над індивідуальною психологією і навіть вимірювати тривалість опору уваги різним стимулам.

І справді, коли дитина сама виховує себе, а дидактичний матеріал лише контролює і виправляє її помилки, то педагогу залишається тільки спостерігати і він уже перетворюється на психолога. Тому така важлива наукова підготовка викладача.

2. Мета виховання почуттів – загострити розпізнавальне сприймання предметів за допомогою повторних вправ.

Існує «сенсорна культура», яку ми не беремо до уваги, але яка є важливим і необхідним фактором в естезіометрії.

Так, наприклад, серед приладів для вимірювання розумових здібностей, які застосовуються у Франції, чи серед приладів, встановлених де Санктісом для діагнозу розумового рівня, мені часто доводилося бачити куби різної величини, які ставилися на різних відстанях. Дитина повинна була відібрати найменший і найбільший куби, а хронометром вимірювався час реакції – відстань між наказом і його виконанням, відзначалися і помилки.

Але я повторюю, що у всіх вправах нехтується фактор сенсорної культури. У наших дітей в дидактичному матеріалі для виховання почуттів є серія з десяти кубів. Перший куб має в основі десять сантиметрів, а в решти кубів основа поступово зменшується на один сантиметр, так що основа останнього, найменшого куба дорівнює одному сантиметру. На зелений килим кидають ці кубики, пофарбовані у рожевий колір, і діти будують башту: основу ставлять великий куб, потім наступний за величиною, а зверху кубик з один сантиметр. В цьому й полягає вся вправа. З кубиків, розкиданих на зеленому килимі, дитина повинна взяти кожного разу найбільший. Ця гра дуже захоплює найменших дітей: збудувавши башту, вони руйнують її ударом ручки і довго милуються рожевими предметами, розкиданими по зеленому килиму; потім знову невтомно беруться будувати.

Якщо перед цим «приладом» посадити когось із дітей моєї школи від 3 до 4 років і 6-7-річну дитину першого підготовчого класу, то мій вихованець, безперечно, покаже коротший період реакції не зробить помилки; те ж саме можна сказати і відносно вимірювань хроматичних почуттів тощо.

Виходить, що цей виховний метод можна й потрібно застосовувати в експериментальній психології.

Отже, наш дидактичний матеріал, роблячи можливим самовиховання, вимагає методичного виховання почуттів. Таке виховання почуттів побудоване не на мистецтві вчительки, а на виховній системі, яка демонструє предмети так, що по-перше, вони привертають увагу дитини, а по-друге, містять у собі раціональну поступовість стимулів.

* * *

Завідуюча «будинком дитини» повинна мати чітке уявлення про дві сторони своєї роботи: а) загальне керівництво, б) індивідуальні вправи.

Тільки чітко усвідомивши це, можна братися до керівництва довільним вихованням дитини і до повідомлення їй необхідних загальних понять…