Для обраних

1. Державний устрій та політичка система Албанії

Албанія- парламентська республіка. Діє конституція схвалена на референдумі 22 листопада 1998р.. Набрала чинності 28 листопада 1998 р. З наступними змінами від 13 січня 2007. 21 квітня 2008 р. І 18.09. 2012 р.

-головою держави є президент ( з квітня 1991 р. Обирається Народними зборами на 5 років). Президент Албанії- Буяр НІШАНІ, обраний 11 червня 2012 р..)

-законодавча влада належить Народним Зборам із 140 депутатів (обираються за партійними списками)

-вищим органом виконавчої влади є Рада Міністрів на чолі з головою Ради міністрів (призначається президентом) склад уряду затверджується Нродними зборами. Уряд сформований 31 липня 2013 р. Керівник уряду Еді РАМА.

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ:

- Албанська республаканстка партія

• Албанська соціалістична партія

• Демократична партія Албанії

• Демократичний альянс

• Ліберально- демократичний союз

• Партія за справедливість, інтеграцію та єдність.

• Партія соціальної демократії

• Соціалістичний рух за інтеграцію

• Союз за права людини

• Християнсько- демократична партія Албанії

• Екологічна аграрна партія.

2. Дайте характеристику географічного положення Албанії. До якого моря має вихід Албанія.

Знаходиться на заході Балканського півострова.

На південному сході і півдні межує з Грецією.

На сході- з Македонією

На півночі і північному заході — з Косово і Чорногорією.

Омивається водами Адріатичного та Іонічного морів.

Протока Отранто, завширшки 75 км, відділяє Албанію від Італії.

Албанія переважно гірська країна,

на півночі- Північно-Албанські Альпи, на півдні- Південні Альпи.

Має вихід до Адріатичного та Іонічного моря.

3. Ким і коли був приголошений в Албанії Ахмет Зогу : його роль у розвитку країни.

Албанський державний діяч.

В 1928-1939- король

Мав звання полковника австрійської армії

У січні- листопаді 1920, грудні 1921, грудні 1922 — міністр внутрішніх справ Албанії.

У грудні 1922- лютому 1924- прем*єр міністр ( став за підтримки найбільшого землевласника Албанії.

Дотримуючись авторитарних позицій, Зогу як і повалений ним Фан Нулі, хотів здійснити модернізацію Албанії.

• домігся успіхів у боротьбі з бандитизмом, у викоріненні традицій кровної помсти,

• сприяв об*єднанню роз*єднаних племен шляхом будівництва доріг, лакарень і шкіл,

• направляв студентів до європейських універститетів,

• створив систему адміністративного поділу,

• ввів відповідальність чиновників перед міністерством внутрішніх справ,

• використав європейські зразки при розробці кодексів кримінального, цивільного і торгового права.

4. Яким чином Албанія реагувала на дії США в регіоні колишньої Югославії.

5. Особливості державного устрою та політичних системи Боснії та Герцовини.

• представники етнічних меншин не мають права балотуватися ні на посаду президента, ні до парламенту. Така можливість дається лише представникам однієї з трьох основних етнічних груп: малусьман- боснійців, хорватів і сербів.

• Правляча партія- мусульманська, партія демократичної дії ( перемогла вибори в 2005 році)

Голова держави- президент, посада переходить до одного з членів Президії за принципом ротації на строк 8 місяців (президія має повноваження терміном 4 роки)

6. Характеристика географічного положення Боснії і Герцовини. До якого моря має вихід Боснія і Герцовина.

• 2/3 території Боснії і Герцовини займають гірські хребти (Боснійські Рудні гори (найвища точка Враниця 2107 м) та Динарське нагір*я до 1913 м)

• в західних районах поширений карст

• на півночі вузька смуга низовини річки Сави.

• Головні ріки- Дріна, Босна, Врбас, Неретва.

• Має невеликій вихід до однієї із заток Адріатичного моря (проте прибережні води належать Хорватії).

7. Кого називали “ баном ” в XII ст. у Боснії. Хто такі “бошняки”.

Бан- правитель землі, області. Розуміли його як “господар”

Бошняки ( босняки, боснійці)- південнослов*янський народ, мешкає переважно в Боснії і Герцовині та Санджаці (прикордоння між Сербією й Чорногорією).

8. Питання Боснії і Герцовини на Берлінському Конгресі 1878 р.

За рішенням Берлінського конгресу 1878р. Який переглянув Сан- Стефанський мирний договір 1878 року, Австро- Угорщина одержала право тимчасово окупувати Боснію і Герцовину. Ця окупація затягнулася на 30 років і закінчилася анексією австро-угорськими імперіалістами (1918 р).

9.В якому місті сталося вбивство австрійського ерцгерцога Ф.Фердинанда : причини І світової війни.

м. Сараєво. 28 червня 1914р. Вбитий разом зі своєю дружиною Софією Хотек у місті Сараєво (Боснія і Герцовина) членами таємної сербської оргвнізації “ Чорна рука”. Вбивство стало безпосереднім приводом до початку Першої світової війни 1914- 1918.

Причини війни полягали між провідними європейськими країнами.

• поява на політичній карті світу внаслідок франко- пруської війни об*єднаної Німецької імперії,

• порушення рівноваги сил на континенті поставили на чільне місцу у Європі- Німеччину. Через боротьбу за ринки збуту загострилися її відносини насамперед економічні з Англією, Росією і Францією. При цьому найглибша прірва у взаєминах пролягла саме між Британією та Німеччиною.

• Вбивство Ф. Фердинанда.

10)Греція протестує проти назви Македонія, оскільки таке ж ім'я носить одна з грецьких областей. Натомість пропонує країні отримати назву Славомакедонія, Північна Македонія, Верхня Македонія або Нова Македонія. компромісними вважаючи назви, на кшталт, «Республіка Скоп'є» або «Вардарська Республіка»[17]. Натомість і Республіка Македонія очікує на більш прийнятні пропозиції від ООН[25]. Поки триває суперечка, Греція блокує міжнародну діяльність Республіки Македонії. З кінця 2005 року Македонія — офіційний кандидат на вступ до ЄС, але її прийом відкладений. У 2008 році Греція наклала вето і на включення країни в НАТО. У свою чергу Республіка Македонія поскаржилася на Грецію в Гаазький Міжнародний суд за порушення угоди 1995 року[26], за якою не можна перешкоджати її членству в міжнародних організаціях, якщо Республіка Македонія використовує назву Колишньої Югославської Республіки Македонії. Суперечка про приналежність наз­ви «Македонія» почалася після розвалу Югославії. КЮРМ претендує на цю наз­ву за етнічною та історичною ознаками. Греція, у свою чергу, наполягає на тому, що Македонією вже давно називається провінція на півночі країни. Грецька провінція займає трохи більше половини історичної області Македонії, решта території належить КЮРМ. 11)Родоначальником сербської династії був Чорний Георгій — Георгій Петрович Карагеоргій, який народився в 1768 році в простій селянській родині. Існує дві версії походження його прозвища «Карагеоргій» (тур. Kara — чорний): за однією з них під час повстання 1787 року, в якому брав участь молодий Георгій, він вбив свого батька за те, що той відмовився примкнути до повсталих і погрожував видати сина туркам; за іншою версією, маючи невгамовний характер Георгій в приступі гніву повісив власного брата. Стефа́н У́рош IV Ду́шан Не́манич цар сербів і греків У результаті ряду воєн із Візантією та Угорщиною Стефану Душану вдалося створити величезну державу, в межі якої входили Македонія, Епір, Фессалія, частина Фракії. Відображенням цього стала у 1346 році його коронація в якості «Царя сербів і греків» при одночасному встановленні в Сербській православній церкві патріархату. У 1349 році видав, так званий, «Законник Стефана Душана» — збірку законів Сербії. жупан (титул рангу принца) Неманичі — династія володарів Сербії у 1170—1371 роках, які носили титули жупанів, великих жупанів, королів. Засновником династії став жупан (потім великий жупан) Стефан Неманя. 12) Данило I Петрович-Негош поклав початок династії Петровичів Петро I Петрович-Негош при ньому Чорногорія домоглася фактичної самостійності (1796). Боровся з племінним сепаратизмом, зміцнював державну владу, видав «Законник» (1798). Зарахований до лику святих під ім'ям Петра Цетінського. 14)- угода, укладена 21.XII 1867 урядом Австр. імперії з панівною верхівкою Угорщини, яка ще 1526 опинилася під Австрією. У результаті угоди утв. двоєдина держава: Австрія (Ціслейтанія), до якої входили Чехія, Моравія, Силезія, Гарц, Істрія, Трієст, Далмація, Крайна, Буковина і Галичина, та Угорщина (Транслейтанія), у складі якої були Трансільванія, Хорватія, Славонія, Словаччина, Банат, Карпатська Україна (сучасна Закарп. обл. України), порт Фідме (Рієка). У кожній з двох держав імперії діяв свій уряд і двопалатний парламент (рейхсрат в Австрії, сейм — в Угорщині). Назва нової д-ви (Австро-Угорщина) не відбивала її обома парламентами.

15) Албанці імігрували в Грецію причини іміграції :В кінці 1980-х років стали налагоджуватися відносини з країнами Західної Європи, але дефіцит капіталовкладень, неефективне управління і політична нестабільність призвели до різкого економічного спаду в 1990-1991. Наявність тіньового сектору економіки в Греції, робота в якому добре оплачується, також сприяла припливу іммігрантів. Наприклад, албанським працівникам в Албанії виплачували в середньому $3 за годину, у той час в Греції за ту саму роботу вони отримували від $6  Греція — країна зі старіючим населенням, отримала іммігрантів з країн з молодшими трудовими резервами. У поєднанні із потребою Греції у дешевій робочій силі (особливо в малих сімейних підприємствах, які як і раніше поширені в Греції — ресторани, таверни, вілли, крамниці тощо) це призвело до неможливості грекам працевлаштуватись у власній країні. В Греції Албанські іммігранти становлять близько 70% від загального числа іммігрантів.

16) 10 принципів в Заключному акті НБСЄ Заключний етап Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі відбувся 30 липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держава а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного. Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені такі принципи: Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, со­ціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила». Незастосування сили або погрози силою. Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися утри­муватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на мо­мент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів було вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосто­ронній основі Територіальна цілісність держав. Мирне врегулювання суперечок. Невтручання у внутрішні справи. Відповідно до цього принципу країни— учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повален­ня режиму іншої країни-учасниці. Поважання прав людини та основних свободу включа­ючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобовяза­лися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний ста­тус без втручання ззовні та здійснювати на власний роз­суд свій політичний, економічний, соціальний та куль­турний розвиток. Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов'язання держав—учасниць НБСЄ спів­працювати в усіх сферах у відповідності з цілями й принципами Статуту 00Н. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним пра­вом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зо­бов'язання, які випливають як із загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є. Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН, Францією, Великобританією, Канадою, Іта­лією — договорів та угод. Досягнуті й закріплені у відповідних документах ре­зультати Наради створювали досить сприятливі переду­мови для розширення й активізації міждержавного спів­робітництва в економічній, науково-технічній, природо­охоронній галузях. Останній розділ Заключного Акта «Подальші кроки після Наради» відображав намір учасників продовжувати розпочатий процес багатосторонніх дискусій і перего­ворів з актуальних проблем європейської безпеки, який згодом дістав назву «гельсінського». Було досягнуто до­мовленості про організацію після завершення Наради зустрічей між представниками 35 країн, починаючи із зустрічі на рівні повноважних представників міністрів за­кордонних справ, яка мала пройти в Белграді в 1977р.

17) ініціатива Східного партнерства була представлена Польщею за підтримки Швеції у травні 2008 року на Раді ЄС. Ця ініціатива передбачала участь 6 країн Східної Європи — України, Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану.

18) Центральноєвропейська ініціатива була створена в листопаді 1989 року в м. Будапешт під назвою «Квадрагонале» групою країн Центральної і Східної Європи (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою налагодження багатобічного співробітництва в політичній і соціально-економічній сферах і сприяння на цій основі зміцнення стабільності і безпеки в регіоні. Одночасно, створення цього об'єднання мало на меті забезпечити підготовку держав-учасників до їхнього майбутнього членства в Європейському Союзі. У рамках ЦЄІ регулярно проводяться зустрічі на рівні глав урядів (щорічно восени), міністрів закордонних справ (щорічно навесні), Комітету національних координаторів ЦЄІ (КНК, кілька разів на рік) країн — учасниць ЦЄІ. Предметом їхніх консультацій є як актуальні політичні питання, так і широке коло питань співробітництва в економічній сфері. Спеціально для їхньої поглибленої обробки й обговорення сьогодні функціонує 16 робочих груп ЦЄІ, а саме з питань: Сільського господарства Громадянського захисту Боротьби з організованою злочинністю Культури Енергетики Охорони навколишнього середовища Розвитку людських ресурсів і навчання Молодіжної політики Інформації і засобів масової інформації Міграції Національних меншостей Відновлення Боснії і Герцеговини і Хорватії Науки і технологій Малих і середніх підприємств Туризму Транспорту За результатами роботи цих груп підготовлено понад 100 проектів, що складають основу для міждержавного співробітництва. У лютому 1996 р. у рамках ЦЄІ був створен постійно діючий інформаційно-документаційний центр (ІДЦ) з місцем розташування в м. Трієст (Італія). Центр надає інформаційні послуги державам-членам ЦЄІ з питань діяльності Ініціативи, а також соціально-економічного розвитку країн цього регіону. 28-29 листопада 1997 року на зустрічі глав урядів країн-учасниць ЦЄІ було прийняте рішення про перейменування Центру інформації і документації ЦЄІ на Виконавчий секретаріат ЦЄІ без зміни його юридичного статусу. У ЦЄІ передбачене річне головування країн-учасниць (із січня щороку). Міністр закордонних справ головуючої країни одночасно є діючим Головою ЦЄІ. З 1996 р. у рамках ЦЄІ заснована Трійка цього об'єднання як керівний орган ЦЄІ (нинішня, майбутня і колишня головуючі країни).

19. У відносинах Росії та країн Балтії Калінінградська область ( КО ) займає особливе місце. Проблема КО стоїть досить гостро і найчастіше є джерелом суперечок і конфронтації , а в силу її географічного розташування будь-які події , що відбуваються там , здатні зробити серйозний вплив на політичний баланс в регіоні. Політичне і географічне положення Калінінградської області особливу . Вона була утворена 7 квітня 1946 і в результаті рішень Потсдамської конференції , ця адміністративна одиниця відокремлена від Росії територією Литви і Білорусії. На початку 90 -х років після розвалу Радянського Союзу статус Калінінградської області опинився під питанням. Говорилося про можливу « регерманізаціі » території , переміщенні області частково або повністю до складу Польщі. У Литві стосовно Калінінградській області використовувалася назва «Мала Литва », що відображає литовські претензії на ці території Досить скоро однак публічні суперечки та обговорення питання приналежності Калінінградській області практично зійшли нанівець , оскільки стало очевидним , що домагання , що ставлять під питання статус КО , можуть бути чреваті серйозними наслідками , а саме призвести до виникнення подібних територіальних претензій з боку різних країн регіону друг до одного. Так , право на належали їй в минулому землі могла пред'явити Німеччина , Росія могла б тоді підняти питання Клайпеди , а Польща претендувати на Вільнюс і так далі. Безпосередньо для Литви стало також незабаром ясно , що поява нових територіальних розбіжностей тільки ускладнить процес інтеграції країни в євроатлантичні структури, насамперед НАТО і Європейський союз . Позиція Росії в цьому питанні чітко визначена і незмінна. Вона полягає в тому , що « ДО не має міжнародну правосуб'єктність , а її органи влади зобов'язані погоджувати свої дії у сфері зовнішніх зв'язків з федеральним центром ». Життєздатність Калінінградській області залежить від транзиту через територію Литви. Навесні 2001 р. під час візиту в Калінінград президента Литовської республіки В. Адамкуса , обговорювалися питання зниження тарифів на перевезення вантажів і громадян в Росію через Литву. Дестабілізуючим елементом у російсько- балтійських відносинах Калінінградська область є і з точки зору питань державної безпеки. Як і будь-яка прикордонна територія , КО завжди була дуже мілітаризованим районом. Область фактично була базою Балтійського флоту і 11th Guards Army , на її території розташовувалися prepositioned озброєння ( зброя) - включаючи ядерну зброю nuclear weapon - і вона , таким чином , була повністю підготовлена ​​до того , щоб у разі війни прийняти великі військові контингенти. У результаті на Заході стали чутні думки про те , що район Калінінградської області надто мілітаризований . Припущення про масштаби російської військової присутності в області варіювалися і доходили до цифри в декілька сотень тисяч. Найбільшу цифру в 1993 р. назвав президент Литви В. Ландсбергіс , припустивши що вона досягає 500 000. При цьому німецький дослідник Крістіан Вельман зауважує , що такі заяви не можна розглядати інакше як політично упереджене перебільшення або навіть « повну некомпетентність » в даному питанні , так як елементарне звернення до демографічних даними ясно дає зрозуміти , що присутність на даній території військових контингентів в кілька сотень тисяч мало сказати далеко від реальності. 13 листопада 1994 Балтійська Асамблея - міжпарламентський орган держав Балтії - прийняла резолюцію про демілітаризацію Калінінградської області та подальшому її розвитку » , в якій висловила « стурбованість високою концентрацією російських військових у регіоні » , а також запропонувала « прискорити процес відновлення історичних назв калінінградських міст » , маючи на увазі повернення німецьких назв - Тільзіт , Кенігсберг і т.д. Заклик провести міжнародну нараду з проблем демілітаризації регіону був розцінений МЗС РФ як провокація , що має на меті ускладнити відносини Росії з країнами Балтії. Динаміка розвитку дебатів по цій темі призвела до появи взаємних підозр і звинувачень у ворожих намірах сторін . У цьому зв'язку країни Балтії використовували Калінінград як приклад ще одного фактора , загрозливого їх безпеки , в їх діалозі про інтеграцію в НАТО; тоді як Росія в цей же час боялася , що область виявиться оточеної недружнім військовим альянсом. В результаті однак саме розширення НАТО - хоча у зв'язку з ним і було акцентовано увагу на Калінінградській області в світлі проблеми озброєння і кількісного військової присутності на її території - допомогло вирішити цю суперечливу ситуацію. НАТО дав ясно зрозуміти , що не надасть членства країнам з неврегульованими територіальними проблемами з їх сусідами. У результаті були практично зведені нанівець всі дебати з приводу кордонів області , пропозицій про її перейменування , демілітаризації та інтернаціоналізації . Москва мовчазно погодилася з розширенням альянсу, а підписана в Парижі в травні 1997 р. Хартія легітимізувала розширення НАТО і підтвердила право Росії на територіальну оборону Калінінградській області. Якщо після здобуття незалежності Балтійськими державами Калінінградська область виявилася фактично ізольованою від інших російських територій , то після включення Естонії , Латвії та Литви в ЄС вона стала своєрідним російським острівцем всередині території Євросоюзу. У зв'язку з цим значно посилилося проявляемое їм увагу до КО . Причини і мотиви цього цілком ясні, і продиктовані вони багато в чому небажанням держав ЄС , що знаходяться в безпосередній близькості від Калінінградської області , відчути на собі величезний розрив у рівні життя країн Заходу та Росії. Джерелом занепокоєння є також розглянута Євросоюзом можливість перетворення Калінінграда в регіональний центр злочинності , наркомафії , незаконної торгівлі зброєю. Одне з центральних місць у діяльності ЄС в Калінінградській області займають проблеми навколишнього середовища.. Як видно , Калінінградська область займає важливе місце у відносинах між Росією і країнами Балтії. КО - область безпосереднього зіткнення інтересів країн Балтії та Росії , вона є вузлом багатьох проблем (проблеми транзиту) , проте одночасно і яскравим прикладом регіону з широкими можливостями для економічного співробітництва , гуманітарного та культурного , наукового та інформаційного обміну (програма « Еврофакультет » по лінії Євросоюзу і СГБМ ) , які можуть сприяти встановленню більшої довіри та взаєморозуміння між Балтійськими республіками і Росією.

20. Це Угорщина.

21. Конфлікт між албанцями та сербським урядом (тому що конфліктом із сербами його назвати не можна було, оскільки сер¬би складали лише 9-10 % населення) почався в 1989 році. Страй¬кували шахтарі, які спочатку висували економічні вимоги, а по¬тім і політичні. Серед політичних вимог однією з головних було створення окремої албанської держави чи автономної республіки на території Косово.

У відповідь на це Сербська Національна Ассамблея прийн¬яла рішення про введення прямого президентського правління в Косово, куди було введено понад 10 000 солдат та 100 танків, які придушили страйк.

У 1990 році був розпущений парламент автономної провін¬ції Косово. У відповідь на розпуск парламент оголосив про неза¬лежність провінції. Однак за допомогою військ Мілошевичу вда¬лося встановити порядок.

Всі албанці, які займали будь-які .пости в поліції, судах та інших державних органах, були звільнені з роботи. Всього в про¬вінції звільнили більше двох десятків тисяч осіб.

Вся влада в провінції переходила до військових. Промисло¬ві підприємства поступово закривалися, зростало безробіття.

У 1992 році етнічні албанці обрали колишнього першого секретаря Союзу комуністів Косово Ібрагіма Ругову президентом самовизиаченої республіки Косово.

Сербія у той час вела війну в Хорватії та Боснії і тому армія повністю контролювала ситуацію в Косово. Найменший вияв на¬ціоналізму придушувався, а винні могли бути й розстріляні за за¬конами військового часу.

Перші виступи УЧК так званої "Армії Визволення Косово" (KLA) почалися в 1996 році, коли закінчилася війна в Хорватії і Боснії і була підписана Дейтонська угода. "Учекісти" нападали на сербську поліцію та військові з'єднання, вбивали сербів, які проживали в селах та містах, знищували та розкрадали їх майно.

Почалася справжня партизанська війна, під час якої парти¬зани підтримувалися всіма західними країнами та країнами мусу¬льманського світу. Основні бази УЧК знаходилися на території великої Албанії, центральний уряд якої був ліквідований і прак¬тично в провінціях керували і керують нині ватажки бандитських угруповань.

Зброю, що надходила до складів на території Албанії, неле¬гально переправляли у Косово. У так званих "повстанців" був дуже великий досвід у контрабандних справах. Адже всі ватажки K.LA (УЧК) були в минулому або контрабандистами, або перевоз¬чиками наркотиків.

У 1998 році в лютому почалися великі сутички між Юго¬славською армією та партизанськими загонами албанців.

У відповідь на це центральний уряд Югославії ввів декілька тисяч військ та спеціальної поліції на територію Косово. Плану¬валося провести етнічні чистки, як це було раніше зроблено на території Боснії та Герцеговини (наприклад, у Вишеграді, Зворнику та в інших містах).

У березні 1998 року Радою Безпеки ООН була прийнята ре¬золюція, яка забороняла продаж зброї Югославії, але це не спи¬нило сербів. У квітні та травні 1998 року спеціалізовані загони сербських військ та військової поліції провели рейди по території Косово. Були вбиті тисячі албанців, спалено багато сіл. Сотні ти¬сяч албанців, рятуючись від геноциду, втекли до Албанії та Ма¬кедонії. Партизани УЧК частково були перебиті, частково втекли до Албанії. Однак рейди продовжувались і серед сербів також були вбиті і поранені.

У червні була сформована контактна група ООН без участі Росії. Ця група запропонувала введення нових економічних санк¬цій. На випадок відмови Мілопіевича припинити репресії НАТО та США попередили його про повітряні удари по головним війсь¬ковим та промисловим об'єктам на території Югославії.

У жовтні 1998 року в Косово була розвернута місія ОБСЄ з метою проведення заходів щодо припинення військових дій та нормалізації обстановки. Однак її робота не дала бажа¬них результатів. Сербські війська продовжували рейди по те¬риторії Косово, виловлюючи всіх, хто був зв'язаний з УЧК, та знищуючи їх. Іноді сербські спеціалізовані загони знищували цілі села, а партизани УЧК вбивали сербів та нападали на заго¬ни армії та поліції.

Місія ОБСС переважно тільки константувала факти пору¬шень прав людини та виявляла місця масових захоронень албан¬ців, вбитих сербами. Сербів, вбитих албанцями членами УЧК, не рахували і поступово у світової громадськості складалась думка, що серби винищують албанців. Для припинення кровопролиття в лютому 1999 року були організовані мирні переговори в Рам-буйє під Парижем з участю представників ООН та ОБСЄ. Але се¬рби відмовилися підписати угоду і після цього НАТО та США в березні місяці 1999 року почали бомбити військові об'єкти в Сербії та Косово.

Бомбардування та обстріли продовжувалися до червня 1999 року. Після цього була підписана мирна угода між Сербією та НАТО і в Косово були введені натовські війська. Провінція була розділена на п'ять секторів: Митровиця - французький, Приштина - англійський, Гніляни - американський, Призрень-німець¬кий і Печ - італійський. У всі ці регіони були введені війська країн, іменем яких названі регіони.

22. Офіційна назва - Республіка Грузія (Republic of Georgia - англ. мова). Географічне положення - розташована в центральній і західній частині Закавказзя, її сусідами з півночі є Російська Федерація, зі сходу Республіка Азербайджан, з півдня Республіка Вірменія, на південному заході Туреччина. На заході територія Грузії омивається водами Чорного моря. Територія країни - 69,7 тис. кв. км. Чисельність населення - 4,5 млн. осіб (дані на 2009 р., без Абхазії і Південної Осетії.). З них грузини - 70%, 30% - представники 80 національностей.

Столиця - м.Тбілісі - близько 1,173 млн. осіб (2011 р.).

Адміністративно-територіальний поділ. Країна поділяється на 9 областей, 65 районів і 5 міст республіканського підпорядкування (без Абхазії і Цхінвалі), Аджарська Автономна Республіка.

Офіційна мова - грузинська.

Релігія - основна частина віруючих - православні християни (83% населення країни), мусульмани - 9%, католики - 1,5%, і прихильники інших віросподівань - 5,5%.

Грошова одиниця - ларі=100 тетри

Державне свято - 26 травня - День вiдновлення державної незалежностi Грузії (1991) Державний прапор - прийнятий 14 січня 2004 року. Має назву "Прапор п’яти хрестів", являєflag собою біле полотнище з п’ятьма червоними хрестами – один великий в центрі, який ділить прапор на чотири поля, в центрі кожного поля маленький хрест.

Державний герб - прийнятий 1 жовтня 2004 р., являє собою щит червоного кольору з зображенням на ньому срібних фігур заступника Грузії Святого Георгія на коні, що уражає змія. Щит увінчаний золотою короною, тримають щит два золотих леви, під щитом стрічка з написом на грузинській мові: «Сила у єдності».

Членство в міжнародних організаціях - Грузія активно працює з багатьма міжнародними організаціями. У 1999 р. стала повноправним членом Ради Європи і СОТ. Грузія була ініціатором розширення ГУУАМ (за рахунок Узбекистану). Вона тісно співпрацює з ООН та ОБСЄ, активно розвиває стосунки з НАТО. Грузія була членом СНД, але 17 серпня 2009 року добровільно вийшла з нього.

23.Офіційна назва - Республіка Вірменія (Republic of Armenia - англ. мова).

Географічне положення - країна розташована на півдні Закавказзя, на стиці з Передньою Азією, і охоплює північно-східну частину Вірменського нагір'я. На півночі і сході вона межує з Грузією (довжина кордону 164 км) та Азербайджаном (777 км), на півдні та заході - з Іраном (35 км) та Туреччиною (268 км). Загальна довжина кордонів - 1254 км. Площа території - 29,8 тис. кв. км.

Населення - 3,2 млн. осіб. (2008).

Столиця - Єреван (Yerevan) - 1,102 млн. осіб.

Адміністративний поділ - 10 областей (марзів): Арагацотн, Арарат, Армавір, Вайоц Дзор, Гетаркуник, Котайк, Лорі, Сюник, Тавуш, Ширак, які поділяються на міські і сільські общини, а також Єреван, який має статус марза.

Державна мова - вірменська.

Релігія основна частина віруючих - християни (монофізити). Є також незначні локальні та етнічні групи, які сповідують іслам (переважно суннізм шафіїтського напряму), іудаїзм, бехаїзм, анамізм і зороастризм.

Грошова одиниця - драм = 100 лумів.

Національне свято - 21 вересня - День незалежності (1991).

Державний прапор - прямокутний триколор з горизонтальними рівномірними смугами червоного, синього і оранжевого кольорів (зверху - вниз).

Державний герб -був прийнятий 23 серпня 1990 року Верховною Вірменською Радою. У основу був встановлений герб першої Республіки Вірменії (1918-1920), який був розроблений архітектором Олександром Таманьяном і художником Хагопом Коджояном.

Герб складають наступні елементи. Щит, у центрі якого гора Арарат, яка є символом вірменської нації, на її вершині Ноєв ковчег, оскільки згідно з біблійною легендою ковчег після потопу зупинився саме на цій горі. Щит розділений на 4 секції, які символізують чотири незалежних вірменські королівства в історії Вірменії. Це Аршакоуніати, Арташезіанти, Багратоуніанти і Рубініанти. Лев і Орел, які стоять за щитом, є королями тваринного і пташиного світу і символізують собою мудрість, гордість, терпіння і благородство. Протягом багатьох сторіч вони були символами королівських сімей. Внизу щита знаходяться ще п'ять важливих елементів. Розірваний ланцюг означає свободу і незалежність, меч - влада і сила нації, пшеничне колосся - працелюбну натуру вірмен, пір'яна ручка - інтелектуальна і культурна спадщина вірменського народу. Трикольорова стрічка означає прапор Республіки Вірменії.

Державний гімн - пісня "Наша Родина".

Членство у міжнародних організаціях - МБРР, МВФ, МФЧХ, ОБСЄ, ООН, РЄ(2001), СНД, ГУАМ.

24. Офіційна назва - Азербайджанська Республіка (Republic of Azerbaijan - англ.).

Географічне розташування - країна знаходиться у східній частині Закавказзя. Зі сходу омивається Каспійським морем. Межує з Грузією (кордон 480 км), Росією (390 км), Іраном (765 км), Вірменією (1007 км) і Туреччиною (15 км). Загальна довжина кордонів - 2849 км.

Площа території - 86,6 тис. кв. км.

Чисельність населення - 9, 235 млн осіб (на початок 2012 р.), національний склад населення (2009 р.):91,6% - азербайджанці; 2,0% - лезгини;1,3% - росіяни, 1,3% -вірмени та ін.

Столиця - Баку - 2, 092 млн осіб (2012 р.).

Адміністративний поділ - країна поділяється на 78 районів (65 сільських, 13 міських), Нахічеванська Автономна Республіка.

Інші великі міста - Гянджа - 316,3 тис.осіб (2012 р.), Сумгаїт - 314,8 тис. осіб (2012 р.).

Державна мова - азербайджанська, що належить до тюркської мовної групи.

Релігія - 90 % населення сповідують іслам (з них - 60 % - шиїти, 40% - сунніти); є також православна і іудейська конфесії.

Грошова одиниця - манат = 100 гяпиків.

Державне свято - 28 травня - День Республіки ( 1918 р.).

Державний прапор - верхня смуга прапора - блакитна (означає славу, честь, вірність, щирість, а також це колір древнього Хазара (Каспійського моря)); середня смуга - червона (право, сила, мужність, любов, хоробрість, крім того, це пам'ять про героїчну боротьбу народу під проводом Бабека проти гніту загарбників; колір революції, звитяжної війни; колір вогню і пшеничних зерен); внизу прапора - зелена смуга (свобода, радість (тріумф), надія, здоров'я). У середині червоної смуги зображений півмісяць, праворуч від нього - восьмикутна зірка.

azerb - gerbДержавний герб - на щиті у формі кола синя окружність символізує тюркство, червона - сучасність, зелена - ідеологію ісламу. Поверх окружностей зображений символ райської сфери - восьмикутна зірка. В середині зірки вміщений символ Країни Вогнів - полум'я, символ героїчної боротьби азербайджанського народу. Щит знизу обрамлений колоссям і гілкою лавра, які перев'язані стрічкою.

Членство в міжнародних організаціях - ООН (2 березня 1992 р.), Рада Європи (17 січня 2001 р.), ОБСЄ (30 січня 1992 р.), СНД (вересень 1993 р.), Організація Ісламська Конференція (з 1992 р.), Організація економічного співробітництва (з 1996 р.), Організація Чорноморського економічного співробітництва (з 1992 р.), ЄБРР (з 1992 р.), Світовий банк (з 1992 р.), ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, ВООЗ, Міжнародна федерація Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (МФЧХіЧП), Інтерпол, Міжнародний олімпійський комітет тощо. Крім того, існує Угода про партнерство і співробітництво Азербайджану з Європейським Союзом від 1996 р.

25. Нагірно-Карабахська Республіка (НКР) - держава, що не визнана світовим співтовариством, утворилася в процесі розпаду СРСР на базі Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО) - національно-державного утворення в державному устрої СРСР, та вірменозаселенного Шаумянського району. Столицею Нагірного Карабаху є місто Степанакерт. Нагірно-Карабахська Республіка була проголошена 2 вересня 1991 р.

Нагірний Карабах (вірменська самоназва - Арцах), розташований на північному сході Вірменського нагір'я, з давніх-давен був однією з провінцій історичної Вірменії, північно-східним кордоном якої, згідно всім античним джерелам, була Кура. Арцах згадується у творах Страбона, Плінія Старшого, Клавдія Птолемея, Плутарха, Діона Кассія та інших авторів, зокрема ними вказувалося, що по Курі проходив кордон Вірменії із сусідньою Албанією - стародавньою державою, що являла собою конгломерат різномовних кавказьких гірських племен.

Після поділу Вірменії між Візантією та Персією (387 р.) територія Східного Закавказзя (включаючи Нагірний Карабах) перейшла до Персії, що, однак, до пізнього середньовіччя не вплинуло на етнічні кордони в регіоні: правобережжя Кури разом з Карабахом залишалося вірменозаселеним. І тільки в середині XVІІІ століття в північні райони Карабаху почалося проникнення тюркських кочових племен, що поклало початок багаторічним війнам з вірменськими князівствами. Князівства Нагірного Карабаху, незважаючи на це, зуміли зберегти фактичний суверенітет, будучи змушеними сторіччями відбивати навали військ Османської імперії, набіги кочових племен і часто вороже настроєних сусідніх ханів, а то і військ самих шахів. З метою позбутися цих нападів вірменські лідери почали звертатися за допомогою у ХVІІ-XVІІІ століттях до російських царів, у тому числі до імператорів Петра І, Катерини ІІ і Павла І.

У 1805 році територія історичного Нагірного Карабаху, що фактично одержала назву Карабаського ханства, разом з великими районами Східного Закавказзя “на віка вічні” перейшла до Російської імперії, що було закріплено Гюлістанським (1813 р.) та Туркменчайським (1828 р.) договорами між Росією і Персією.

Почався період мирного життя, який продовжувався до 1917 року. Після розвалу Російської імперії, у процесі формування на Кавказі держав, Нагірний Карабах у 1918-1920 р. перетворився в арену жорстокої війни між Вірменією, що відновила свою незалежність і новоутвореною в умовах турецької інтервенції Азербайджанською Демократичною Республікою, яка з моменту свого утворення висунула територіальні претензії на значні вірменські території Закавказзя. 11 Пахомов Е.А. Краткий курс истории Азербайджана. Изд. Бак-го отдела народного образования. Баку 1991.

Регулярні турецькі війська та азербайджанські збройні формування, скориставшись смутою, викликаною світовою війною і розпадом Російської імперії, у продовження геноциду вірмен у Туреччині в 1915 році, у 1918-1920 році знищили сотні вірменських сіл, влаштували різанину вірменів у Баку, Гяндже. І тільки у Нагірному Карабаху ці азербайджанські формування наштовхнулися на серйозний збройний опір, організований Національною Радою НК, хоча Шуша - столиця краю, 23 березня 1920 року була спалена і розграбована, а вірменське населення міста знищене. Саме тоді міжнародне співтовариство визнало за необхідне втрутитися у конфлікт, що набував більш трагічного характеру. 1 грудня 1920 року на основі доповіді свого третього підкомітету П'ятий Комітет Ліги Націй, реагуючи на територіальні домагання Азербайджану і масові антивірменські погроми, одноголосно висловився проти прийняття Азербайджанської Демократичної Республіки в Лігу Націй. Тоді ж Ліга Націй, до остаточного врегулювання конфлікту, визнала Нагірний Карабах спірною територією, і з цим погодилися усі задіяні в конфлікті сторони, у тому числі й Азербайджан. Таким чином, у період виникнення в 1918-1920 роках Азербайджанської Демократичної Республіки її суверенітет не поширювався на Нагірний Карабах (так само як і на Нахічевань).

Встановлення радянської влади у Закавказзі супроводжувалося утвердженням нових політичних порядків. Після проголошення в 1920 р. Радянського Азербайджану частина Червоної Армії, до мирного вирішення питання, відповідно до Договору між Радянською Росією і Республікою Вірменія, тимчасово окупували Нагірний Карабах.

Однак відразу після встановлення радянської влади у Вірменії Ревком (революційний комітет - головний орган влади більшовиків у той час) Азербайджану декларує визнання “спірних територій” - Нагірного Карабаху, Зангезура і Нахічевані - невід'ємними частинами Вірменії. У момент декларування відмови від домагань на Нагірний Карабах, Зангезур і Нахічевань ці території не входили в Азербайджанську Республіку..

На основі відмови Радянського Азербайджану від домагань на “спірні території” і на основі угоди між урядами Вірменії та Азербайджану Вірменія в червні 1921 р. оголосила Нагірний Карабах своєю невід'ємною частиною. Текст декрету уряду Вірменії був опублікований у пресі як у Вірменії, так і в Азербайджані (“Бакинский рабочий” (орган ЦК Компартії Азербайджану), 22 червня 1921р.). Таким чином це виявився останній у міжнародно-правовому контексті законний акт по Нагірному Карабаху за час комуністичного режиму в Закавказзя. Декрет вітали як міжнародне співтовариство, так і Росія, що зафіксовано в резолюції Асамблеї Ліги Націй (18.XІІ.1920 р.).

Незабаром, однак, більшовицьке керівництво Росії в контексті політики сприяння “світової комуністичної революції”, у якій Туреччині надавалася роль “смолоскипа революції на Сході”, змінює своє ставлення до етнічно їй рідного Азербайджану і до проблеми “спірних” територій, у тому числі до Нагірного Карабаху.

Керівництво Азербайджану за вказівкою Москви відновлює свої претензії на Нагірний Карабах. Пленум Кавбюро РКП(б), нехтуючи рішення Ліги Націй і відкидаючи плебісцит як демократичний механізм встановлення кордонів між Вірменією й Азербайджаном, у 1921 році під безпосереднім тиском Сталіна і всупереч акту, що відбувся, із процедурними порушеннями приймає рішення про відторгнення Нагірного Карабаху від Вірменії з умовою формування на цих вірменських територіях національної автономії із широкими правами у складі Азербайджанської РСР.

Азербайджан багатьма шляхами відтягував виконання вимоги про надання автономії Нагірному Карабаху. Але після дворічної збройної боротьби карабахців і на настійну вимогу РКП(б) у 1923 р. колишній спірній території був наданий статус автономної області - однієї з конституційних форм національно-державного утворення в державному устрої СРСР. Більш того, Нагірний Карабах, очевидно, з далеким прицілом, був роздроблений - на одній частині сформували автономію, а іншу “розчинили” в адміністративних районах радянського Азербайджану, причому таким чином, щоб ліквідувати фізичний і географічний зв'язок між вірменською автономією і Вірменією.

Таким чином, значна частина території, визнана Лігою Націй як спірна, була прямо анексована, і за межами автономії залишилася велика частина Нагірного Карабаху (Гюлістан, Кельбаджар, Карахат (Дашкесан), Лачін, Шамхор та ін.). Тим самим, карабахська проблема була не вирішена, а заморожена майже на 70 років, хоча і вірменська більшість Нагірного Карабаху неодноразово зверталося з листами та петиціями до центральної влади в Москві, вимагаючи анулювати антиконституційне та неправове рішення 1921 року і розглянути можливість передачі Нагірного Карабаху до складу Вірменії. Навіть у роки сталінських репресій під загрозою висилки усього вірменського народу зі своєї історичної батьківщини не припинялася боротьба вірмен Нагірного Карабаху та Вірменії за вихід краю зі складу Азербайджанської РСР.

У 1988 році розпочався сучасний етап Карабахського руху (руху за возз'єднання Нагірно-Карабахської Автономної Області (НКАО) з Вірменією і відновлення прав автономії). Позиція азербайджанської влади наполягає на розгляді цього Руху як спроби захоплення Нагірного Карабаху вірменською владою. Відзначимо, що новий етап руху й у Нагірному Карабаху, й у Вірменії почався з мирних демонстрацій у столиці та районних центрах Нагірно-Карабахської Республіки, зборів підписів під петицією населення республіки союзному керівництву про викорінювання історичної несправедливості щодо вірменського народу, яке стало результатом волюнтаристичного рішення Й. Сталіна про передачу вірменського краю в адміністративне підпорядкування Радянського Азербайджану. На момент ухвалення даного рішення вірмени складали 94,4% населення Нагірного Карабаху.

Отже, 1988 рік став поворотним в історії Карабаху. Карабахські вірмени піднялися на захист власних прав і свобод. Дотримуючи всі діючі правові норми і використовуючи винятково демократичні форми вираження своєї волі, вірменське населення Нагірного Карабаху виступило з вимогою возз'єднання з Вірменією. Ці події стали переломними не тільки в житті карабахців; вони, фактично, визначили наступну долю усього вірменського народу.

Що ж до причин конфлікту, то, звичайно, бачимо два погляди на цю проблему, відповідно - Азербайджану та Вірменії. Азербайджан, у свою чергу, істинною причиною вірмено-азербайджанського конфлікту бачить у анексіоністській політиці Вірменії з метою насильницького приєднання до себе Нагірного Карабаху, яка за адміністративно-територіальним поділом СРСР є азербайджанською територією. Вірменія та Нагірний Карабах, у свою чергу, бачать причину в політиці етнічного виживання корінного вірменського населення з Нагірного Карабаху та всього Східного Закавказзя, а також у ліквідації вірменської автономії, самобутності, культури, економіки, освіти, мови і т.п., що проводиться Азербайджаном.

Позиція Вірменії та Нагірно-Карабахської Республіки полягала у тому, що конфлікт розпочався в 1917-1918 роках, коли мусаватистський режим прагнув створити в Закавказзі мусульманську суперімперію; цей режим з'явився (квітень-травень 1918 р.) для того, щоб силою приєднати Нагірний-Карабах, а також деякі інші території до складу Азербайджанської Республіки.

26. Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ — регіональне об'єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова. В основі утворення цієї форми співробітництва лежить єдність позицій країн із подібними політичними й економічними зовнішніми орієнтаціями. Організація була створена 1997 року для протистояння впливу Росії в регіоні й отримала підтримку Сполучених Штатів. У 1999 організація була перейменована у ГУУАМ завдяки вступу Республіки Узбекистан до неї, яка, однак, вийшла з організації 5 травня 2005, викликавши повернення початкової назви. Штаб-квартира розташована у Києві на Майдані Незалежності. Історія утворення

Заснування політико-консультативного форуму ГУАМ у складі 4 країн (України, Азербайджанської Республіки, Грузії й Республіки Молдова) відбулося 10 жовтня 1997 року в Страсбурзі під час Саміту Ради Європи, під час якого було схвалено Спільне Комюніке глав України, Грузії, Азербайджану й Молдови. У цьому документі було зафіксовано рівень політичного зближення й практичного співробітництва між країнами цієї групи, спільність позицій з ключових міжнародних проблем й процесів у пострадянському просторі.

24 квітня 1999 року під час Вашингтонського саміту президентів країн-членів до ГУАМ приєднався Узбекистан[1]. Розширене таким чином об'єднання держав отримало назву ГУУАМ. Мета, принципи та напрямки співробітництва а також організаційна структура ГУУАМ були закріплені у Ялтинській Хартії ГУУАМ, ухваленій 7 червня 2001 року[2] та Кишинівській декларації глав держав ГУУАМ "В ім'я демократії, стабільності та розвитку" від 22 квітня 2005 року[3].

5 травня 2005 року президент Республіки Узбекистан оголосив про вихід з ГУУАМ, у зв'язку з чим 23 травня 2006 року главами держав України, Азербайджану, Грузії й Молдови ухвалена Київська декларація про створення "Організації за демократію та економічний розвиток - ГУАМ" з секретаріатом у м. Києві[4]. Співробітництво

Спільні економічні інтереси держав ГУАМ найбільше сконцентровані навколо питань транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон.

Ефективним напрямком економічного співтовариства є розвиток інвестиційної діяльності між державами ГУАМ, створення спільних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, в галузі машинобудування, енергетики і транспорту.

Іншим важливим напрямком співпраці в межах ГУАМ — є проблеми безпеки й стабільності в регіоні. Співпраця делегацій країн ГУАМ в рамках міжнародних організацій, в першу чергу ООН та ОБСЄ, реалізується на постійній основі, що включає регулярні консультації з метою обговорення тих чи інших питань, які виникають під час роботи та торкаються інтересів країн ГУАМ, та вироблення спільних позицій. Започатковано механізм головування національних делегацій країн ГУАМ у рамках міжнародних організацій.

Зміцнення і поглиблення цієї форми співробітництва країн ГУАМ допомагає ефективнішій координації індивідуальних позицій та зусиль країн об'єднання, реалізації їхніх національних інтересів у діяльності міжнародних організацій.

Учасники об'єднання зацікавлені у всебічному розвитку співробітництва з третіми країнами та міжнародними організаціями, які виявляють інтерес до діяльності ГУАМ та можуть сприяти досягненню цілей та принципів, викладених у Ялтинській Хартії ГУАМ. З цією метою в рамках об'єднання за ініціативою України створюється інститут спостерігачів. До порядку денного 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН включено питання про надання ГУАМ статусу спостерігача в ГА ООН.

Структура

Найвищим органом об'єднання ГУАМ є щорічна зустріч глав держав країн-учасниць ГУАМ. Виконавчим органом ГУАМ є Рада міністрів закордонних справ країн ГУАМ.

Робочим органом ГУАМ є Комітет національних координаторів (КНК ГУАМ), до складу якого входять координатори по одному від кожної країни-учасниці ГУАМ.

Виконання функцій інформаційного центру ГУАМ покладено на Інформаційний офіс ГУАМ у Києві.

Координацію співробітництва між країнами ГУАМ на галузевому рівні покладено на вісім Робочих груп — з питань енергетики, транспорту, з торговельно-економічних питань, з питань інформатики та телекомунікацій, культури, науки та освіти, туризму, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю і розповсюдженням наркотиків.

Міжнародно-правові документи, які були прийняті у 2001 - 2007 роках в рамках ГУУАМ та Організації за демократію та економічний розвиток – ГУА

Ялтинська Хартія ГУУАМ (7.06.2001 р.);

Конвенція держав-учасниць ГУУАМ про взаємне надання допомоги з консульських питань (7.06.2001 р.);

Положення про Раду міністрів закордонних справ країн ГУАМ;

Угода про створення зони вільної торгівлі між країнами-учасницями ГУАМ;

Тимчасове положення про Інформаційний офіс ГУАМ в Києві;

Рішення Глав держав-учасниць ГУАМ про статус спостерігачів у діяльності ГУАМ;

Угода про співробітництво між Урядами держав-учасниць ГУАМ у сфері боротьби з тероризмом, організованою злочинністю і іншими небезпечними видами злочинів;

Бакинська декларація "ГУАМ: Об'єднуючи континенти"[5][6];

Стратегія розвитку галузевого співробітництва ГУАМ;

Угода про мультимодальні транспортні перевезення;

Меморандум про співробітництво та взаємодопомогу з питань ядерної та радіаційної безпеки між Урядами держав-членів Організації за демократію та економічний розвиток – ГУАМ.

Міжвідомчі органи

Робоча група з торговельно-економічних питань.

Робоча група з питань енергетики.

Робоча група з питань боротьби з тероризмом, організованою злочинністю та розповсюдженням наркотиків.

27. Офіційна назва - Республіка Білорусь (Рэспублiка Беларусь, біл., Republic of Belarus, англ., ).

Географічне положення - розташована на північному сході Європи. Межує на заході з Польщею (605 км), на північному заході - з Литвою (502 км) і Латвією (141 км), на сході і північному сході - з Росією (959 км), на півдні - з Україною (891 км). Країна має стратегічне положення щодо сполучення заходу і сходу, півночі і півдня. Відстань від Мінська до Варшави становить 500 км, до Москви - 700 км, до Берліна - 1060 км, до Відня - 1300 км.

Найвища точка - пагорб Дзержинський у Мінській області (345 метрів над рівнем моря).

Найнижча точка - Німанська долина в Гродненській області (80-90 метрів над рівнем моря). Площа території - загальна - 207,6 тис. кв. км. Довжина з півночі на південь - 560 км (350 миль), зі сходу на захід - 650 км (460 миль). Населення - 9,4655 млн. осіб (2013).

Столиця - Мінськ - 1,9 млн. осіб (2011).

Адміністративно-територіальний поділ. Білорусь складається з 6 областей з центрами у Мінську, Бресті, Вітебську, Гомелі, Гродно і Могильові і 118 районів.

Інші великі міста: Гомель (500 тис. осіб), Могильов (370 тис.), Вітебськ (358 тис.), Гродно (304 тис. жителів).

Офіційна мова - білоруська і російська.

Грошова одиниця - білоруський рубль = 100 копійкам.

Релігія - православні - 70%, католики - 20%, уніати - 7%.

Національне свято - 3 липня - День незалежності (1944). Відзначається з 1997 р. в дату звільнення Білорусі від гітлерівських загарбників. З 1991 по 1996 рр. відзначалося 27 липня в день прийняття Декларації про державний суверенітет Білорусі (1990).

belarus gerb Державний герб Республіки Білорусь є символом державного суверенітету Республіки Білорусь. Це зелений контур Білорусі у золотих променях сонця над земною кулею, зверху контура знаходиться червона зірка, герб обрамлює вінок із золотих колосків, переплетених справа квітами конюшини, зліва - льону. Колосся навхрест обвите червоно-зеленою стрічкою з написом "Рэспубліка Беларусь".

Державний прапор Республіки Білорусь є символом державного суверенітету Республіки Білорусь. Це прямокутне полотнище з двох прямокутних горизонтальних кольорових смуг. Верхня смуга червоного кольору займає 2/3 полотна, нижня - зеленого - третину полотна. Біля древка вертикально розміщується білоруський національний орнамент червоного кольору на білому тлі, що займає 1/9 частину полотна. Довжина прапора удвічі більша від його ширини.

Членство в міжнародних організаціях. Білорусь є членом ООН, ЮНЕСКО, ЮНІДО, МОП, ВООЗ, Ради Європи, СНД, ОБСЄ.

28. Придністровський конфлікт та його значення для країн регіону

У 1991 році на політичній карті світу з’явилися нові державно-територіальні утворення - Республіка Молдова й Придністровська Молдавська Республіка (ПМР). Остання опинилася в ізоляції і досі залишається невизнаною. Умовно, причини, які призвели до такої ситуації, можна поділити на історичні, геополітичні, економічні та культурні.

Становище різко змінилося, коли, з одного боку, виник конфлікт у союзному центрі між реформаторами і консерваторами, а з іншого - почав посилюватися процес етнічної політизації республіканської еліти в Молдові¹⁴. Наприкінці 1980-х років процес етнополітизації молдовського суспільства і партійної номенклатури відбувався дуже швидко, причому, як уже було зазначено вище, під гаслами румунізації молдовського суспільства.

У травні 1990 року на річці Прут була проведена широкомасштабна акція „Міст квітів”, яка символізувала встановлення „особливих братерських відносин” між Молдовою і Румунією. Іншими чинниками виникнення придністровського конфлікту та його ескалації стали ті фактори, які дозволяли об’єднати навколо двох еліт широкі верстви населення. Для молдовської національної еліти таким фактором був національний чинник. Проте цей фактор не міг реалізуватися на території Придністров’я, де кількість молдаван не перевищує 40% населення регіону, в той час як по всій Молдові їх більше 65%.

Придністров’я до офіційного Кишинева і стала однією з причин виникнення Придністровського конфлікту¹⁷.

Вступаючи в конфлікт, обидві сторони розраховували, насамперед, на зовнішню підтримку. Офіційний Кишинів чекав на підтримку з боку Румунії, а Придністров’я - із боку союзного центру. Готовність зовнішніх гравців надати таку допомогу посилювала впевненість сторін у перемозі та схильність до розв’язання конфлікту збройним шляхом. Військова допомога офіційному Кишиневу з боку Румунії та готовність 14-ї російської армії виступити на боці Тирасполя створили умови для переходу конфлікту з латентної стадії у стадію збройної експансії. Проте під юрисдикцією Кишинева були лише загони внутрішньої міліції, яка, на відміну від 14-ї російської армії, що мала важке озброєння, зокрема й артилерію, була озброєна автоматами Калашникова та пістолетами. Проаналізувавши причини та передумови конфлікту у Придністров’ї, його можна визначити як національно-політичний, оскільки він має ознаки і політичного, і національного конфліктів.

У грудні 1991 року радянські війська, розташовані на території Молдавської РСР, які складалися переважно з частин

армії, увійшли до складу об’єднаних збройних сил СНД як тимчасової організації до їх розподілу між новоутвореними країнами. Однак Молдова оголосила власну юрисдикцію на ці війська і розпочала переговори зі структурами СНД. Таким чином, у березні 1992 року Молдова отримала юрисдикцію над більшістю військ, але лише тих, що були розміщені на правому березі Дністра. Відповідно до угоди від 1 квітня 1992 року, війська 14 армії на лівому березі Дністра увійшли до складу російської армії¹⁸. Слід відзначити, що розміщення на території Придністров’я цих військ відігравало і досі відіграє виняткову роль у загостренні придністровського конфлікту. Фактично, дані війська відіграють роль каталізатора конфлікту.

Придністровський конфлікт впливає на стан європейської безпеки, оскільки вступ Румунії до ЄС призвів до появи безпосередніх кордонів між Молдовою та Євросоюзом. Проте протягом наступних десяти років інтерес ЄС до конфлікту обмежуватиметься лише сферою безпеки, а не економічних інтересів. Євросоюз зацікавлений у мирному вирішенні цього питання й сприятиме врегулюванню конфлікту, про що свідчать останні заяви постійного представника ЄС в РМ М.Калмана.

Подальша позиція Росії у цьому конфлікті прямо залежатиме від її розвитку. А найближчі роки Росія, швидше за все, прагнутиме до будівництва «централізованої держави» та повернення «споконвічно російських земель». У зовнішньополітичному аспекті Росія, мабуть, у найближчі десять років намагатиметься підтримувати статус наддержави і зберегти свій впливу на формування геополітичної ситуації в Європі.

Придністровський конфлікт безпосередньо торкається інтересів національної безпеки України. Остаточне врегулювання придністровської проблеми важливе для України ще й тим, що створює умови для швидкого просування її на шляху європейської інтеграції. Отже, причинами придністровського конфлікту можна вважати історичний чинник, який дозволив швидко об’єднати населення регіону довкола ідеї відокремлення від правобережної Молдови; потужний економічний потенціал лівобережного регіону порівняно з переважно аграрним правобережжям; прихід до влади в обох частинах республіки діаметрально протилежних за своїми ідеологічними поглядами радикальних політичних сил; різні зовнішні геополітичні орієнтації Тирасполя і Кишинева; прагнення придністровської номенклатури підвищити свій політичний та соціальний статус; „уніоністська загроза” тощо.

29.Країнознавча характеристика Молдови

Молдова - південно-західний сусід України. Розташування: Східна Європа,

північний схід Румунії. Крайні точки: найнижча точка ріка Дністер -2 м.

найвища точка височина Бэлэнешть +430 м. північна точка 48o 28'

Північної широти (Наславча, Единецкий район) південна точка 45o 28'

Північної широти (Джуржулешть, Кагульский район) західна точка 26o 40'

Східної довготи (Кривий, Единецкий район) східна точка 30o 06' Східної

довготи (Паланка, Тигинский район)

Площа: Усього 38240 км 2,

Населення (на 1.01.1997): усього 4 320 тис.

Найбільші ріки: Дністер 1352 км (657 км у межах Молдови), Прут 989 км

(695 км у межах Молдови)

1991, 8 груд. Перші президентські вибори в Молдові. Обрання президентом М.Снєгура. 1992, 2 березеня. Прийняття Республіки Молдова в ООН. 1995, 14 липня. Приняття Молдови в Раду Європи. 1996, 1груд. Петро Лучинский обраний президентом Республіки Молдова. 2000, 5 липня. Введення в Республіці Молдова парламентської форми правління. 2001, 4 квітня. Володимир Воронін обраний президентом Республіки Молдова.

У 1991 Молдова стала членом СНД, а в 1992 - членом Організації Об'єднаних Націй і повноправним членом ОБСЄ. У 1994 році був підписаний договір про співробітництво між Європейським Союзом і Республікою Молдова, а в липні 1995 Молдова стала членом Європейської ради . З 1996 року Молдова є членом Центрально-Європейської Ініціативи, а з липня 2001 року Молдова - членом ВТО. У червні 1990 була прийнята Декларація про суверенітет республіки. У травні 1991 прийнята назва - Республіка Молдова. Після розпаду СРСР (грудень 1991) Республіка Молдова стала незалежною державою, і в тому ж році - членом СНД. Молдова - парламентська республіка. Її закони базуються на Конституції 1994 року, зміненої в липні 2000 року.

30.Що передбачає дія шенгенської угоди для країн регіону

безвізовий режим для громадян Молдови до країн Євросоюзу може набути чинності вже з 1 липня 2014 року. Безвізовий режим буде діяти для громадян Молдавії з усіма країнами Шенгенської угоди, включно з тими, які не є членом ЄС - Норвегією, Швейцарією та Ліхтенштейном.

Також громадяни Молдови зможуть їздити без віз до Румунії, Болгарії і Кіпру, які є кандидатами на вступ до Шенгену. Водночас, безвізовий режим не буде діяти для країн ЄС, які не входять до шенгенської угоди - Великобританії, Північної Ірландії і Данії.

31. Які чинники у сучасному світі найбільше впливають на зовнішню політику країни

На початку 90-х років ХХ ст. головним зовнішньополітичним завданням Молдови став її вихід на світову арену та утвердження як суверенної держави. Впродовж 90-х років сформувалося декілька напрямків зовнішньої політики РМ, серед яких основними є східно- та західноєвропейський. Молдова будує конструктивні відносини з пострадянськими державами, декларує прагнення приєднатися до економічних та політичних структур ЄС.

Врахування чинників, які впливали на формування сучасної зовнішньої політики Республіки Молдови є актуальним як для оцінки перспектив регіональної співпраці та формування нової системи безпеки у Південно-Східній Європі, так і для вивчення українсько-молдовських двосторонніх відносин. Для забезпечення інтересів національної безпеки нашої держави важливим є врахування спрямованості зовнішньої політики Республіки Молдова, в першу чергу через конфлікт у Придністров’ї. Важливу роль Молдова відіграє у відносинах України з Румунією та іншими країнами Південно-Східної Європи. Процеси, які відбуваються на пострадянському просторі, переконливо свідчать, що ця проблема набуває дедалі більшого політичного і практичного значення.

32. З виступу яких політичних сил розпочалася трансформація політичної системи Чехословаччини. 

Велика кількість політичних партій і організацій призвела до виникнення урядових коаліцій (загальнонаціональна; чесько-словацько-німецька; панівна з участю національних чеських, словацьких, німецьких і угорських партій та ін.), ядром яких, як правило, були Аграрна, Національно-демократична і Народна партії. Правлячі кола створювали також неформальні осередки реального владного впливу, одним з найвпливовіших серед яких було пропрезидентське угруповання “Град”. Поряд з “Градом” значну роль у державному житті країни у 1920 роках відігравали політичні об'єднання “П'ятірка” і “Вісімка”, які складалися з лідерів партій урядової коаліції і офіційно виступали як координатори парламентських партійних клубів. З поч. 1930 років спостерігався процес поляризації суспільних сил, характерною рисою якого була трансформація політичної системи. Національні демократи, зробивши ставку на створення під своєю егідою опозиційного політичного блоку, у 1934 спільно з Національною лігою і Національним фронтом утворили Національне об'єднання. У свою чергу, лідери аграріїв також шукали можливості зміцнення своїх позицій і вели переговори з німецькими та словацькими партійними керівниками. Словацька народна партія почала висувати ідею відокремлення словацьких земель і створення незалежної Словацької держави. У травні 1935 відбулися парламентські вибори, внаслідок яких основні партії урядової коаліції зберегли свої позиції. Аграрії виявилися найсильнішими у правлячій коаліції, хоча і втратили абсолютну першість. У листопаді 1935, зважаючи на домінуюче становище своєї партії у коаліції, аграрії без попереднього узгодження з іншими партнерами замінили главу уряду. Новопризначеним прем'єром став лідер словацького відділення партії М.Годжа (1878-1944). У листопаді 1935 подав у відставку з посади Президента республіки Т.Масарик. Цією ситуацією вирішили скористатися аграрії, щоб провести на посаду глави держави одного із своїх лідерів, або, у випадку невдачі, малопомітну політичну фігуру. Після тривалих міжпартійних дискусій єдиним претендентом на посаду президента виявився Е.Бенеш, міністр закордонних справ в усіх урядах Чехословацької республіки. У грудні 1935 Е.Бенеш, якого підтримала більшість впливових політичних партій, здобув перемогу під час президентських виборів. У Жиліні всі словацькі партії підписали угоду, за якою визнавали платформу Глінківської Словацької народної партії та поставили вимогу негайного надання Словаччині автономії. З такою ж вимогою виступили українські політичні партії. Центральна влада у Празі змушена була змиритися з фактичним створенням автономних урядів у Словаччині на чолі з Й.Тісо і в Закарпатті на чолі з А.Бродієм. 22.1.1938 празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехословаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.

33. Політика та роль С.Мілошевича в Югославії

Член комуністичної партії Югославії з 1959 року. У 1984 р. він очолив партійну організацію столиці, а через два роки став лідером сербських комуністів. У 1986–1989 роках був головою Союзу комуністів Югославії. У 1989 році Милошевича обрано на президента республіки Сербія. У 1999 році ООН і НАТО звинуватило його у військових злочинах, порушенні Женевської конвенції та геноциді. Сербію бомбардувала авіація НАТО. 1 квітня 2001 року Милошевича заарештовано відповідно до югославського законодавства за звинуваченням у скоєнні кримінальних злочинів (зловживання службовим становищем і об'єднання в групи для скоєння кримінальних злочинів).

Злочини, в яких обвинувачено С. Милошевича на основі його особистої відповідальності:

• Боснія і Герцеговина, 29 злочинів з 1 серпня 1991 року по 31 грудня 1995 року. Геноцид: масові вбивства боснійських мусульман і хорватів (страта декількох тисяч мусульман у Сребрениці в липні 1995 року), створення концтаборів (близько 50 на території Боснії), насильницьке переселення більш як 250 тис. осіб;

• 10 злочинів проти людства: переслідування на політичному, національному й релігійному ґрунті, вбивства, тортури, антигуманні дії, незаконне ув'язнення;

• 8 порушень Женевських конвенцій 1949 року: вбивства, спричинення страждань, невиправдані руйнування, псування майна;

• 9 порушень законів і звичаїв ведення війни: варварське руйнування населених пунктів (обстріл Сараєвого), руйнування й завдання збитку історичним пам'яткам, привласнення майна, напад на мирних жителів.

34. Якою була позиція федеральної влади Югославії на проголошення заяв Словенії і Хорватії про вихід з СФРЮ

У кінці липня, вже після того, як війна у Словенії закінчилася, а почав розвиватися конфлікт у Хорватії, міністри закордонних справ країн ЄС обговорили французьку ідею про направлення до кризового регіону військового миротворчого контингенту, ідею, засновану на принципі визнання недоторканності внутрішніх адміністративних кордонів між республіками колишньої Югославії.

Було ухвалено рішення про створення Арбітражної комісії з п’яти членів (два призначаються Президією Югославії, три – ЄС), що мала визначити легітимність виходу республік СФРЮ зі складу федерації. Югославська криза стала важкою проблемою для всього світового співтовариства. Плани мирного врегулювання ситуації розроблялися в межах Міжнародної конференції з колишньої Югославії, яка працювала з серпня 1992р. по березень 1995р., а була заснована 26-28 серпня 1992р. на Лондонській сесії Конференції ЄС із Югославії. Роботою керував Каррінгтон. Проходила вона в Женеві під керівництвом Сайруса Венса (квітень 1993р. замінений Торвальдом Столтенебергом) від ООН та Дейвіда Олена від ЄС. Таким чином, розкривши роль міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту, слід зазначити, що зовнішній фактор у виникненні югославської кризи був істотним, але не визначним у розвитку внутрішньополітичної ситуації в Югославії, де склалися головні передумови конфлікту між народами. Проте безперечним є вплив зовнішнього чинника на зміни в сучасній ситуації чи на її суттєву корекцію. Кожна сторона конфлікту мала свої орієнтири на міжнародній арені. Багато з міжнародних організацій немов чекали підходящого приводу, яким виявилися в черговий раз Балкани, щоби проявити свою ініціативу мирного врегулювання.

35.Внутрішня політика Боснії і Герцеговині спрямована на реалізацію положень Дейтонської угоди в чому полягала її сутність

 договір про встановлення миру в Боснії і Герцеговині, парафований представниками Республіки Боснія і Герцеговина, Республіки Хорватія та Союзної Республіки Югославія. Друга — це угода Республіки Боснія і Герцеговина, Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської щодо лінії тер. розмежування між Федерацією Боснії і Герцеговини та Республікою Сербською й пов'язаних з цим питань, схвалена представниками Хорватії та Союзної Республіки Югославії. За цією угодою Федерації Боснії і Герцеговини належить 51 %, а Республіці Сербській -49 % заг. тер. Боснії і Герцеговини. Третя угода (Республіки Боснія і Герцеговина, Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської) передбачає умови проведення під кер. ОБСЄ виборів, що забезпечать вільне, дем., справедливе волевиявлення населення, обрання представників до представн. органів Боснії і Герцеговини, Федерації Боснії і Герцеговини, Республіки Сербської і місц. органів самоврядування, склад і функції тимчас. виб. комісії, головою якої стає керівник місії ОБСЄ. Четверта — угода Республіки Боснія і Герцеговина, Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської щодо схвалення конституції Боснії і Герцеговини, за якою вона залишається єдиною державою-республікою у тих самих межах, коли була як республіка у складі кол. СФРЮ (тобто у складі Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської). Представники всіх трьох сторін конст. процесу (кожний окремо) зробили письм. заяву, в якій схвалили текст конституції Боснії і Герцеговини.

Зап'ятою угодою представники Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської зобов'язалися розробити систему арбітражу і запровадити її процедуру для вирішення спорів між ними. Шоста угода (Республіки Боснія і Герцеговина, Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської) присвячена правам людини, в ній наведено осн. міжнар. нормат.-правові акти з цих питань і зобов'язання сторін щодо їх виконання, зокрема наголошується на дотриманні прав і свобод людини, необхідності створення комісії із сприяння виконанню зобов'язань сторін, визначено компетенцію її органів та порядок роботи. У сьомій угоді (Республіки Боснія і Герцеговина, Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської) визначено права біженців та переміщених осіб, окреслено співробітництво відповідних установ щодо репатріації та вирішення ін. питань, запровадження Комісії у справах переміщених осіб (її склад: від Федерації Боснії і Герцеговини — 4 чол., Республіки Сербської — 2 чол., Європейського суду з прав людини — З чол., у т. ч. — голова Комісії).

Восьма угода (Республіки Боснія і Герцеговина, Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської) визначила склад Комісії з охорони нац. пам'яток у складі 5 осіб (від Федерації Боснії і Герцеговини — 2 чол., Республіки Сербської — 1 чол.; 2 членів Комісії, у т. ч. голову Комісії, призначає ген. директор ООН з питань освіти, науки і культури).

Дев'ята угода (Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської) присвячена заснуванню публіч. корпорацій Боснії і Герцеговини для сприяння відновленню інфраструктури і роботи транспорту. Десята угода (Республіки Боснія і Герцеговина, Хорватії, Югославії, Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської) висвітлює широке коло заходів щодо здійснення цив. аспектів мирного врегулювання, зокрема призначення Високого представника міжнар. органу для сприяння встановленню миру і порядку в Боснії і Герцеговині, координації діяльності організацій та установ, що беруть участь у мирному врегулюванні цив. та ін. спорів; визначає мандат Високого представника і методи забезпечення координації і зв'язку, питання співробітництва сторін з Високим представником та його персоналом тощо.

Одинадцята угода (Республіки Боснія і Герцеговина, Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської) присвячена спец, міжнар. поліц. силам (СМПС), що вводяться для забезпечення безпечних і надійних умов усім особам Боснії і Герцеговини. СМПС очолює комісар, якого призначає Ген. секретар ООН, проте поліц. діяльність сил повинна спрямовуватися і координуватися Високим представником міжнар. органу. Додатки-угоди, інтегровані Заг. рамковою угодою, — результат більш як трирічних переговорів представників конфліктуючих і воюючих сторін (мусульман, хорватів і сербів) за участю представників Хорватії, Югославії, міжнар. органів і організацій, пошуків та узгоджень рішень з проблем встановлення миру в Боснії і Герцеговині. 

36. Особливості географічного положення Македонії.які країни мажують і мають спільні кордони з Македонією

Країна розташована у центральній частині Балканського півострова. Межує на заході з Албанією (спільний кордон — 151 км), на сході з Болгарією (148 км), на півночі з Сербією (62 км) та невизнаним більшістю світу незалежним колишнім сербським краєм Косово (159 км) і на півдні з Грецією (228 км). Більшу частину території Македонії займають середньовисокі гори (висота до 2764 м у межах хребта Кораби на границі з Албанією) із плоскими вершинами й крутими глибоко розчленованими схилами.

37. Що передбачала Охридська угода 2001 року у Македонії?

Охридськa угодa - документ, підписаний македонським урядом і албанськими політичними силами під тиском міжнародного співтовариства 13 серпня 2001.

Охридська угода призвела до припинення вогню в конфлікті 2001 року.

Охридська угода передбачала виконання наступних принципів:

• неприпустимість використання насильства в політичних цілях;

• збереження суверенітету, територіальної цілісності і унітарного характеру держави;

• неможливість територіальних рішень етнічних протиріч;

• відображення поліетнічності Македонії у суспільному житті;

• демократичний курс держави;

• міжнародні стандарти прав людини;

• розвиток місцевого самоврядування.

38. Основна мета діяльності Албанської Національної армії

Албанська національна армія - албанське незаконне збройне формування , метою якого є створення Великої Албанії (за іншими даними - захист територіальної цілісності Республіки Косово) . За даними Гарі Брехер , під прикриттям партизанської боротьби , Албанська національна армія займається контрабандою , наркоторгівлею , торгівлею людьми , етнічними чистками та іншими злочинами. Сформована в липні 2001 року , вперше заявила про себе 3 серпня 2001.

Головною метою Албанської національної армії є здійснення націоналістичного іредентистського проекту « Велика Албанія ». До складу нової незалежної держави повинні увійти Албанія , Косово , північні і західні райони Македонії , східні райони Чорногорії , північні райони Греції , а також Прешевской долина , яка включає в себе три громади на півдні Сербії - Прешево , Медведжа і Буяновац.

Однак , в 2008 році польовий командир « Арбері » заявив , що Албанська національна армія не прагне створити Велику Албанію , а головною метою є захист територіальної цілісності Республіки Косово.

39. Наслідок конфлікту в Косово для інших Балканських країн

Збройний конфлікт у Косово за короткий час привів до скорочення ВВП не тільки самій Югославії, а й таких Балканських країн, як Албанія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Румунія, Македонія, в цілому на 8 млрд дол. Його наслідки ще довго будуть позначатися на їх розвитку. Якщо до війни передбачалося, що їх економічне зростання складе 1,6% в 1999 р., то реально він знизився на 3,8%. Особливо сильно постраждала СРЮ, ВВП якої в результаті ракетно-бомбових ударів скоротився приблизно на 40% 5.

40. Які галузі економіки є найбільш розвиненими у Словенії?

Словенія є однією з найкраще промислово розвинених республік колишньої Югославії. Колись більшість доходів приносив туризм, зараз — промисловість і сільське господарство.

Структура ВВП за видами діяльності в 2013 році була наступною:

• Землеробство, лісівництво і рибальство — 2 %

• Промисловість та будівництво — 32 %

• Послуги і решта видів діяльності — 66 %

41. Державний устрій і політична система республіки Латвія

Державний устрій — республіка. Глава держави — Президент, який обирається сеймом строком на чотири роки, але не більше двох термінів підряд закритим голосуванням більшістю не менше 51 голосу членів сейму. Президентом  не  може бути обрана особа, яка не досягла сорока років. . Глава уряду — Прем'єр-міністр. Законодавчий орган — однопалатний Сейм, який складається із 100 представників народу, що обираються з числа повноправних громадян Латвії строком на чотири роки шляхом загального рівного прямого таємного голосування на основі пропорційного представництва,  яким на день виборів виповнився 21 рік.

Членство у міжнародних організаціях — ЄС, ООН, НАТО, Рада Європи, ОБСЄ, МБРР, МВФ, Світовий банк, ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, Міжнародна федерація Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (МФЧХіЧП).

Основні політичні партії та блоки — Єдність, Центр злагоди, Союз зелених і селян, Національне об'єднання «Все для Латвії!»—"Батьківщині та Свободі/ЛННК", Партія реформ Затлерса.