Тема 2 право власності на землю. Види права землекористування. (4 год.)

1. Поняття права власності на землю. Земля як об’єкт права власності.

2. Суб’єкти права власності на землю. Форми власності на землю в Україні.

3. Підстави та порядок виникнення і припинення права власності на землю.

4. Право постійного землекористування.

5. Орендне землекористування.

6. Поняття та види земельних сервітутів. Правовий режим земельних сервітутів.

7. Обмеження щодо використання земельних ділянок. Добросусідство в земельному праві.

1. Поняття права власності на землю. Земля як об’єкт права власності.

За своєю природою право власності на землю є одним із основних майнових прав. Виступаючи в якості об’єкта права власності, земля отримує особливі правові ознаки: вона стає “майном”, тобто тим предметом цивільного і земельного права, який відрізняють особливі юридичні ознаки.

Особливістю права власності на землю в Україні є те, що форми прав на землю визначені законодавством “за суб’єктом”. Конституцією України установлено, що земля може перебувати в державній, комунальній і приватній власності. Таким чином, визначено коло суб’єктів, які мають право власності на майно, а також встановлено, що в залежності від суб’єкта, який володіє правами на землю, визначається обсяг прав і обов’язків, що складають зміст того чи іншого виду права власності на землю.

Суб’єкт права власності на землю — це особа, яка здійснює володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою на підставі закону. Права всіх суб'єктів права власності на землю рівні і захищаються способами, встановленими законом. До суб’єктів правових відносин, пов’язаних з виникненням права власності на землю, відносяться також особи, що вступають у відносини з приводу отримання даного права.

Суб’єктами права державної і комунальної власності є державні та комунальні утворення. Участь даних суб’єктів у відносинах щодо власності на землю слід відрізняти від їх ролі в управлінні земельними ресурсами. У першому випадку (через відповідні державні органи) вони виступають в якості сторін у договорах купівлі-продажу чи оренди земельної ділянки, які регулюються цивільним законодавством. У другому випадку такі суб’єкти виконують встановлені законодавством функції щодо контролю за використанням земельних ресурсів, організації землеустрою тощо. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють управління і розпорядження землями, що перебувають у державній і комунальній власності.

Право приватної власності служить для задоволення інтересів власників — громадян і юридичних осіб. Державна і комунальна власність на землю забезпечує інтереси великих груп людей: народу України взагалі; населення, що мешкає на території комунальних утворень.

Об’єктом права власності на землю виступає земельна ділянка, яка згідно з цивільним правом має такі ознаки: а) обігоспроможність (земельна ділянка може вільно відчужуватися або переходити від одної особи до іншої, якщо вона не вилучена чи не обмежена в обігу; б) земельна ділянка як об’єкт цивільного права є нерухомим майном (право власності на земельну ділянку підлягає державній реєстрації в органах Державного комітету по земельних ресурсах України); в) земельна ділянка в залежності від того, чи можливий її переділ без шкоди для її господарського призначення чи ні, може бути визнана ділимим чи неділимим майном (рішення про неподільність земельної ділянки, якщо про це не вказується в законодавстві, приймає суд); г) продукція і доходи, отримані внаслідок використання земельної ділянки, належать особі, що використовує цю ділянку на законних підставах.

Ще однією ознакою можна вважати те, що об’єктом права власності земля виступає в якості обмеженої в просторі земельної ділянки. Межі ділянки і її місцезнаходження встановлюються в порядку, закріпленому законодавством України про землеустрій.

Правомочності володіння дають можливість володіти землею на основі закону, тобто рахувати її на балансі, визначати земельну ділянку як частину свого господарства. Крім того, власник на підставі цього права може вимагати повернення землі із будь-якого незаконного володіння. Користування дає можливість вилучати із землі корисні властивості. Власник може використовувати землю так, як буде вважати за потрібне, але в межах цільового призначення земельної ділянки. Правомочність розпорядження проявляється в тому, що власник на свій вибір може продати, подарувати, обміняти, успадкувати, здати в оренду, закласти земельну ділянку, тобто на основі і в порядку, передбачених законом, визначити її долю. Крім того, власники земельних ділянок можуть створювати спільну дольову (пайову) власність шляхом добровільного об’єднання належних їм земельних ділянок, земельних паїв.

Право власності на землю гарантується Конституцією України і захищається способами, встановленими законодавством. Захист порушених прав власності на землю здійснює система судових та правоохоронних органів України.

Конституція України проголошує землю об’єктом права власності народу України. Так, у ст. 13 Конституції України зазначається, що “від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією”.

Оскільки в Україні існують різні форми права власності на землю, а землі поділяються за цільовим призначенням на категорії, то вони мають різний правовий режим. Так, землі деяких категорій можуть бути об'єктами права приватної власності. Це землі сільськогосподарського призначення і землі населених пунктів. У цьому разі відносини власності регулюються приватним правом.

Землі — як об’єкт земельного права — це природний компонент, який взаємодіє з водами, лісами та іншими природними ресурсами. Проте, на практиці об’єктом права власності виступають земельні угіддя, земельні ділянки чи їхні частини, відмежовані одна від одної.

У земельному законодавстві земля як об’єкт правового регулювання розглядається у кількох значеннях. Коли землю використовують, враховуючи її застосування для різних потреб у життєдіяльності людей (як місце розташування населених пунктів, виробничих і невиробничих об’єктів), то її розглядають як надбання українського народу, національне багатство держави. Коли йдеться про землю як об’єкт права власності чи користування, то визначальною є конкретна частка земної поверхні з встановленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами власності або користування.

Терміном “земельна ділянка” земельне законодавство позначає певну частину земної поверхні, яку схематично відтворено на мапі, відокремлено територіально на місцевості від інших частин відповідною межею та межовими знаками.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК України земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування та визначеними щодо неї правами. Згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК України право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на ґрунтовий (поверхневий) шар і на водні об'єкти, ліси й багаторічні насадження, які на ній містяться, а також на простір над і під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.