2. Результат дії.

Будь-яку дію можна тлумачити як певну подію. Агент може приписувати собі як результат дії певну подію і навпа­ки — може заперечувати результат своєї дії, тобто певну подію. В зв'язку з цим під час аналізу дії виникає дуже важ­лива проблема — проблема приписування результату дії агентові. У праві ця проблема зводиться до вирішення пи­тання: чи потрібно карати людину? Чи є в її діях склад злочину?

Наприклад: «На вулиці х збиває у автомобілем». Після цього у вмирає. Медична експертиза констатує смерть від поранення. Виникає питання: що є результатом дії наїзду х на у. те, що у потрапляє під колеса автомобіля, або те, що він гине? Предметом судової справи може стати тільки останнє. Якщо результат дії х кваліфікується саме таким чином, тоді можна стверджувати, що х вбив у.

Як же вирішити проблему приписування результату дії її агенту? Із структури практичного міркування, за допомогою якого можна пояснити певну дію, випливає, що вирішення цього питання залежить від визначення для кожної конкре­тної ситуації таких двох основних чинників: знання і ба­жання агента дії. Людина може не очікувати певного резуль­тату (відповідно до своїх знань і бажань), тоді цей результат дії може бути і не приписаний її.

Таким чином, оцінювати дії іншої людини за їх результа­том завжди необхідно з урахуванням її знань і бажань.

Із вищенаведеного тепер можна визначити, що таке ре­зультат дії. Це певна зміна, яка фіксується в деякому кон­тексті і приписується деякому агенту. Схематично це можна зобразити таким чином:

3. Контекст.

Результат дії — це зміна, яка фіксується в певному кон­тексті. Контекст — це орієнтовний простір, у якому людина діє. При цьому необхідно враховувати, що контекст — це не просто зовнішня ситуація (місце, час, умови тощо), але й деякі фактори, що пов'язані з внутрішнім світом людини: її різні інтенціональні стани.

Так, людина може сумніватися в своїх діях, вірити в їхню правоту, турбуватися про їхні результати і т. ін. Взагалі інте­нціональні стани — це певні модуси, які можуть бути при­писані суб'єкту. їх загальну схему можна записати таким чином:

М(х_1;...,х_п, А₁,..., А_т), де М — це певний інтенціональний стан;

х₁, ..., х_п — суб'єкти, яким він може бути приписаний;

А₁, ..., А_т — висловлювання, які фіксують певний стан справ або якусь дію.

4. Інтенціональність.

Із усіх можливих інтенціональних станів, які можуть бути приписані людині, виділяють два найбільш важливих для характеристики дії. Це модуси «хоче» і «може».

Перший виражає мотивування дії суб'єкта. В природній мові він може виражатися також за допомогою інших слів: «бажаю», «вимагаю», «благаю» і т. ін. Формально його мож­на записати таким чином: Wх («х хоче»).

Другий модус виражає свободу дії суб'єкта. Причому цей модус фіксує факт можливості певної дії тільки з точки зору самого суб'єкта. Суб'єкт вважає, що може щось зробити сам тільки тоді, коли у нього є свобода вибору, тобто він може як діяти, так і не діяти. Схематично це можна зобразити так:

(1) х може залишити все так, як було.

(2) х може ~ С змінити на С.

Тепер можна точніше визначити, що означає такий модус як «можу».

Тобто: «х може С тоді і тільки тоді, коли він вірить, що він може залишити все як було або змінити ~ С на С».

Можлива й така ситуація, коли людина не має свободи вибору. Це трапляється тоді, коли:

1. Є відсутнім варіант бездіяльності:

У цьому випадку людину примушують діяти певним чи­ном (самозахист, дія під дулом пістолета і т. ін.).