6.4. Закон суперечності

Закон суперечності твердить: два протилежні висловлю­вання не є одночасно істинними; у крайньому разі одне з них неодмінно хибне. Наприклад, не можуть бути одночасно істинними судження: "Петренко є співучасником даного зло­чину", "Петренко не є співучасником даного злочину". Одне з цих суджень обов'язково хибне.

Питання про те, яке з двох протилежних суджень є хиб­ним, закон суперечності не розв'язує. Це встановлює конк­ретна наука і практика. Закон суперечності говорить лише про те, що із двох суджень, із яких одне заперечує те, що стверджує в другому, одне неодмінно хибне. Яким буде дру­ге судження, істинним чи хибним, закон суперечності також не розв'язує. Воно може бути як істинним так і хибним. Так, із двох суджень: "Усі обвинувачувані мають право на захист", "Деякі обвинувачувані не мають права на захист" — друге судження хибне, а перше істинне. А якщо візьмемо такі два судження, як "Іваненко під час здійснення злочину перебував на місці здійснення злочину", "Іваненко під час здійснення злочину був на роботі" — то хибним може бути не тільки одне з них, а й обидва, а істинним буде третє су­дження, наприклад: "Іваненко під час здійснення злочину був у Петренка".

Отже, істинність одного із протилежних суджень зобов'я­зує нас визначити друге судження хибним, оскільки вони не можуть бути одночасно істинними. Але встановлення хиб­ності одного з протилежних суджень не в усіх випадках при­зводить до визнання істинним другого. Пояснюється це різним характером суперечних суджень.

Закон суперечності поширюється на всі протилежні су­дження: і на супротивні (контрарні), і на суперечні (контра­дикторні). Коли ми маємо справу з суперечними судження­ми, то, з'ясувавши хибність одного з них, маємо визначити істинність другого. У тих же випадках, коли судження є су­противним, то хибність одного судження згідно із законом суперечності не є обґрунтуванням для визначення істинним другого, котре теж може бути хибним.

Закон суперечності, як і будь-який формально-логічний закон, застосовний тільки до таких суджень, у котрих ідеться про один і той же предмет, в один і той же час і в тому ж самому відношенні. Якщо ж у судженнях ідеться про різні предмети або про різні ознаки одного й того ж предмета, то такі судження не є суперечними і, отже, до них закон супе­речності незастосовний. Так, не є суперечним судження: "Пальто, викрадене у потерпілого, було коричневим" і "Пальто, знайдене у обвинуваченого, не було корич-невим", якщо предметом думки цих суджень є різні пальта.

Закон суперечності не діє, якщо в судженнях ідеться про один і той же предмет, але предмет взято у різний час. Так, :судження "Петренко є осудний" і "Петренко є неосудний" можуть бути обидва істинними, якщо у першому з них мається на увазі один час (наприклад, до здійснення злочину), а у другому —інший час (під час здійснення злочину або після нього).

Незастосовний закон суперечності також у тих випадках, коли в судженнях предмет думки береться у різних відно­шеннях. Наприклад, судження: "Петренко є здібний" та "Пет­ренко не є здібним" можуть бути одночасно істинними, якщо у першому судженні йдеться про здібності Петренка до гу­манітарних наук, в у другому — про здібності до математич­них наук.

Закон суперечності, як і закон тотожності, відображає якісну визначеність предметів, той простий факт, що коли предмет володіє якоюсь ознакою, то не може в той же час не володіти нею. В об'єктивній дійсності не буває так, щоб одне й те ж одночасно було і не було притаманне якомусь предме­ту. Тому, якщо правильне визначення тієї чи іншої озна-ки, то не може бути правильним у той же час його заперечення, і навпаки, якщо правильне заперечення даної ознаки, то не може бути одночасно правильним і його визнання.

Розглянемо формулу закону суперечності (А не є не-А), котра означає, що не можуть бути одночасно істинними су­дження А і його заперечення не-А, наприклад, "Ця записка написана обвинувачуваним" (А) і "Ця записка написана не обвинувачуваним" (не-А).

За допомогою символів математичної логіки закон супе­речності виражається так: А ~А , де А означає всяке суджен­ня, А — судження, що заперечує судження А, а велика лінія над усім виразом означає, що судження А і його заперечен­ня (~А ) несумісні, не можуть бути одночасно істинними.

У цілому ж формула читається так: "Не можуть бути одночасно істинними А і його заперечення — ~А ".

Закон суперечності не заперечує реальних суперечностей, які існують в об'єктивній дійсності. Він забороняє лише логічні суперечності, суперечності "із самим собою". Дотри­мання вимог закону суперечності є необхідною умовою пізнан­ня суперечностей, існуючих у дійсності, оскільки тільки несуперечливе мислення може правильно відобразити об'єктивні суперечності. Формально-логічних суперечностей не повин­но бути в жодному міркуванні, в жодній науковій системі. Вони неприпустимі також у висновках суду та слідства.

«СУПЕРЕЧНІСТЬ СМЕРТІ ПОДІБНА...»

З нескінченної безлічі логічних законів найпопулярнішим є, без сумніву, закон суперечності. Він був відкритий одним з перших і відразу ж був оголошений найбільш важливим принципом не тільки людського мислення, але і самого буття.

І разом з тим в історії логіки не було періоду, коли цей закон не оспорювався б і коли дискусії навколо нього абсолютно затихали б.

Закон суперечності говорить про тих, що суперечать один одному висловах, тобто про такі вислови, одне з яких є запереченням іншого. До них відносяться, наприклад, вислови «Місяць — супутник Землі» і «Місяць не є супутником Землі», «Трава — зелена» і «Невірно, що трава зелена» і тому подібне В одному з висловів, що суперечать, щось затверджується, в іншому — це ж саме заперечується.

Якщо позначити буквою А довільний вислів, то вираз Не-а буде запереченням цього вислову.

Ідея, що виражається законом суперечності, здається простою і навіть банальною: вислів і його заперечення не можуть бути разом істинними.

Використовуючи замість висловів букви, цю ідею можна передати так: невірно, що А і Не-а. Невірно, наприклад, що трава зелена і не зелена, що Місяць — супутник Землі і не супутник Землі і так далі.

Закон суперечності говорить про суперечливі вислови — звідси його назва. Але він заперечує суперечність, оголошує його помилкою і тим самим вимагає несуперечності — звідси інше поширене ім'я — закон непротиворечия.

Більшість невірних тлумачень цього закону і велика частина спроб оспорити його прикладеність, якщо не у всіх, то хоч би в окремих областях, пов'язані з неправильним розумінням логічного заперечення. а значить, і суперечності.

Вислів і його заперечення повинні говорити про один і той же предмет, що розглядається в одному і тому ж відношенні. Ці два вислови повинні співпадати у всьому, окрім одної-єдиної речі: те, що затверджується в одному, заперечується в іншому. Якщо ця проста річ забувається, суперечності немає, оскільки немає заперечення.

У романі Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» Панург питає Труйогана, варто одружуватися чи ні. Труйоган як дійсний філософ відповідає досить загадково, і стоїть, і не стоїть. Здавалося б, явно суперечливий, а тому нездійсненна і даремна рада. Але поступово з'ясовується, що ніякої суперечності тут не немає. Сама по собі одруження — справа не погана. Але погано, коли, оженившись, чоловік втрачає інтерес до всього останнього.

Видимість суперечності пов'язана тут з лаконічністю відповіді Труйогана. Якщо ж нехтувати міркуваннями риторики і, позбавивши відповідь загадковості, сформулювати його повністю, стане ясно, що він несуперечливий і може бути навіть недаремний. Варто одружуватися, якщо буде виконано певну умову, і не варто одружуватися інакше. Друга частина цього твердження немає, звичайно, запереченням першої його частини.

Приклад філософа Труйогана виявився заразливим, і йому до цих пір слідують окремі його колеги по професії.

Чи можна описати рух без суперечності? Іноді відповідають, що таке опис не схопив би самої суті руху — послідовної зміни положення тіла в просторі і в часі. Рух внутрішньо суперечливо, і воно вимагає для свого опису оборотів типу: «Рухоме тіло знаходиться в даному місці, і рухоме тіло не знаходиться в даному місці». Оскільки суперечливо не тільки механічний рух, але і всяка зміна взагалі, будь-який опис явищ в динаміці повинен бути — при такому підході — внутрішньо суперечливим.

Зрозуміло, сам цим підходом є непорозуміння. Твердження про діалектичну суперечність руху ніяк не припускає логічну суперечність. Правильній ідеї дається невірне формулювання, що спотворює сенс цієї ідеї і ведуча до безплідних словесних спор. Справа, втім, не в можливості суперечок самих по собі. Таке формулювання компрометує саму ідею, бо положення, з якого виходить суперечність, не може бути істинним.

Можна просто сказати: «Двері напіввідкриті». Але можна заявити: «Двері відкриті і не відкриті», маючи при цьому у вигляді, що вона відкрита, оскільки не є щільно причи-неною, і разом з тим не відкрита, тому що не розкрита навстіж.

Подібний спосіб виразу є, проте, не більше ніж гру в риторику і афористичність. Ніякої дійсної суперечності тут не немає, оскільки немає твердження і заперечення одного і того ж, узятого в одному і тому ж відношенні.

«Берези обпали і не обпали», — говорять одні, маючи на увазі, що деякі берези вже скинули листя, а інші немає. «Людина і дитина, і старий», — говорять інші, маючи на увазі, що одна і та ж людина на початку свого життя — дитина, а в кінці її — старий. Дійсної суперечності в подібних твердженнях, звичайно ж, немає. Точно так, як і його немає в словах пісні: «Річка рухається і не рухається... Пісня чується і не чується...»

Якщо ввести поняття істини і брехні, закон суперечності можна сформулювати так: ніякий вислів не є разом істинним і помилковим.

У цій версії закон звучить особливо переконливо. Істина і брехня — це дві несумісні характеристики вислову. Дійсний вислів відповідає дійсності, помилкове не відповідає їй. Той, хто заперечує закон суперечності, повинен визнати, що один і той же вислів може відповідати реальному стану речей і одночасно не відповідати йому. Важко зрозуміти, що означають у такому разі самі поняття істини і брехні.

Іноді закон суперечності формулюють таким чином: з двох що суперечать один одному висловів одне є помилковим.

Ця версія підкреслює небезпеки, пов'язані з суперечністю. Той, хто допускає суперечність, вводить в свої міркування або в свою теорію помилковий вислів. Тим самим він стирає межу між істиною і брехнею, що, звичайно ж, неприпустимо.

Римський філософ-стоїк Епіктет, спочатку раб одного з охоронців імператора Нерона, а потім секретар імператора, так обґрунтовував необхідність закону суперечності: «Я хотів би бути рабом людини, що не визнає закону суперечності. Він велів би мені подати собі вина, я дав би йому оцту або ще чого гірше. Він обурився б, почав би кричати, що я даю йому не те, що він просив. А я сказав би йому: ти адже не визнаєш закону суперечності, отже, що вино, що оцет, що яка завгодно гидота — все одне і те ж. І необхідності ти не визнаєш, отже, ніхто не в силах примусити тебе сприймати оцет як щось погане, а вино як хороше. Пий оцет як вино і будь задоволений. Або так: господар велів поголити себе. Я відтинаю йому бритвою вухо або ніс. Знову починаються крики, але я повторив би йому свої міркування. І все робив би в такому роді, поки не примусив би господаря визнати істину, що необхідність непреоборима і закон суперечності всевластен».

Так коментував Епіктет слова Арістотеля про примусову силу необхідності, і зокрема закону суперечності.

Сенс цього емоційного коментаря зводиться, судячи з усього, до ідеї, відомої ще Арістотелю: з суперечності можна вивести все, що завгодно. Той, хто допускає суперечність в своїх міркуваннях, повинен бути готовий до того, що з розпорядження принести йому вина буде виведено вимогу подати оцту, з команди поголити — команда відрізувати ніс і так далі.

Один із законів логіки говорить: з суперечливого вислову логічно виходить будь-який вислів. Поява в якійсь теорії суперечності веде через цей закон до її руйнування. У ній стає доказовим все, що завгодно, були змішуються з небилицями. Цінність такої теорії рівна нулю.

Звичайно, в реальному житті все йде не так страшно, як це малює цей закон. Учений, що виявив в якійсь науковій теорії суперечність, не поспішає зазвичай скористатися послугами закону з тим, щоб дискредитувати її. Найчастіше суперечність відмежовується від інших положень теорії, що входять в нього твердження перевіряються і перевіряються ще раз до тих пір, поки не буде з'ясовано, яке з них є помилковим. Врешті-решт помилкове твердження відкидається і теорія стає несуперечливою. Тільки після цього вона знаходить упевненість в своєму майбутньому.

Суперечність — це ще не смерть наукової теорії. Але воно подібно до смерті.