Армія як елемент публічного правопорядку Організація римського війська

 

Підвалини римського військового ладу було закладено ще реформами Сервія Тулія, котрий розумів, що з метою зміцнення військової потужності Риму необхідно об'єднати дві громади, створивши римсько-плебейське ополчення. Після поділу країни на 20 округів (територіальних триб) не тільки члени римської міської, а й плебейської громади були залучені до активної участі в державному житті взагалі та участі в захисті держави зокрема.

У результаті реформ Сервія Тулія виникло римсько-плебейське військо, було забезпечено можливість подальших загарбницьких воєн та успішного захисту від вторгнення тих же етрусків.

Неявка на військовий призов каралася:

1)           грошовим штрафом. Незрозуміло, однак, чи призначався цей штраф за неявку на військову службу чи за ухилення взагалі від виконання громадських обов'язків;

2)           конфіскацією майна;

3)           тілесним покаранням;

4)           продажем у рабство.

Звільнялися від військової служби особи, які досягли граничного віку (46-60 років), фізично не здатні до несення військової служби, а також ті, хто взяв участь у певній кількості походів. Звільнення від військового обов'язку могло також; мати місце при прийнятті жрецького сану, за постановою сенату у вигляді нагороди за заслуги перед Римом. Певного мірою звільняли від виконання військових обов'язків в епоху Республіки тимчасові і безстрокові відпустки.

У II ст. до н. е. збройні сили Риму складалися з таких частин:

1)           легіони римських громадян (у кожному легіоні близько 4200 осіб);

2)           частини італійських союзників (socii);

3)           допоміжні загони, укомплектовані жителями позаіталійських областей (auxilia).

Наприкінці періоду республіки італійські союзники були зрівняні у правах з римськими громадянами. Після цього римське військо стало поділятися на дві групи: римських громадян і найманців.

Загальна чисельність збройних сил Римської республіки складала приблизно 20-24 тисяч осіб.

Командування збройними силами покладалося на консулів. Якщо обидва консули перебували з армією, то вони керували нею по черзі, змінюючись щодня. Головнокомандувачі мали при собі квестора і кілька легатів, яким під час бою могло бути доручено командування окремими частинами. Якщо для командування армією призначався диктатор, то і при ньому створювалися відповідні командні структури, куди входили начальник кінноти і кілька легатів. Після утворення провінцій консули були командувачами тільки в Італії, а у провінціях командування здійснювали управителі останніх. З часів диктатури Сули консули взагалі втратили військову владу.

Армія, яка протягом багатьох століть мала характер патриціансько-плебейського ополчення, наприкінці республіки стає постійною. З 107 р. до н. е. римський полководець Гай Марій допускає до військової служби всіх бажаючих. Солдати одержують озброєння від держави і плату за службу, що стає їхньою професією. Наприкінці республіки римська армія налічує 70-75 легіонів. У кожнім легіоні було 6 тис. піхотинців і 700 кавалеристів. Загальна чисельність римської армії становила близько 500 тис. осіб.

Процес формування постійного війська завершується за правління Октавіана Августа.