§ 2. Сенат

 

Хоч формально найвищим органом державної влади були народні збори, фактично провідна роль належала сенату. Сенат не був виборним органом: сенаторів призначали спочатку консули, а потім - цензори. До сенату входили ті, хто в минулому обіймав вищу державну посаду (консула, претора, цензора). Не могли бути сенаторами вільновідпущені та їхні сини, а також особи, що займалися негідними римського громадянина заняттями, наприклад дрібною торгівлею. Закон Овінія (lex Ovinia) 312 р. до н. е. приписував обирати сенаторів «з кращих людей». Але слід взяти до уваги, що списки сенаторів, що складалися кожні п'ять років, практично не відрізнялися один від іншого. До цього органу влади обиралися довічно, а склад його регулярно поповнювався. Спочатку склад сенату був суто патриціанським. Пізніше доступ у сенат одержали і плебеї. До Сули (82-79 pp. до н. е.) сенат складався з трьохсот чоловік. Сула збільшив його склад до шестисот чоловік, Цезар (49-44 pp. до н. е.) - довів до дев'ятисот.

Процедура роботи сенату була такою. Зазвичай сенат скликав консул (чи диктатор), котрий і головував на засіданнях. Претор також міг скликати сенат, однак лише у справах менш важливих. У засіданні сенату могли також брати участь діючі магістрати. Вони могли виступати, але не мали права голосувати. Засідання сенату, зазвичай, були публічними, але могли відбуватися і за зачиненими дверима. В останньому випадку рішення сенату називалося senatus consultum taciturn (мовчазним). Магістрат, який скликав сенат, викладав суть справи, з приводу якої він вирішив звернутися до сенату (ге- latio). При обговоренні сенатори висловлювалися за списком. Голосування могло бути або поіменним, або шляхом переходу на різні сторони приміщення сенату («голосування ногами»). Рішення сенату - сенатус-консульти (senatus соп- sulta) - діставали назву від імені консула, що головував на засіданні сенату. Сенатус-консульти заносилися до спеціальної книги і передавалися на зберігання у храм Церери на схов едилам. Пізніше сенатус-консульти передавали в архівний відділ державної скарбниці при храмі Сатурна.

Повноваження сенату в галузі врядування були дуже широкими. Йому належала адміністративна влада під час так званих «вакуумів влади», коли своєчасно не міг бути обраним вищий магістрат. Наприклад, якщо з виборами консула траплялася затримка, сенат призначав зі свого середовища тимчасового державця - Interrex'a. Через кожні п'ять днів обирався новий interrex. І так до того моменту, поки не буде обрано нового консула. Від сенату залежало призначення диктатора у разі небезпеки війни чи внутрішніх заворушень. Він здійснював керівництво іноземними справами, вирішував питання оголошення війни й укладення миру, ратифікував мирні договори. До його компетенції належало і загальне керівництво збройними силами. Тут він приймав рішення про набір та про умови набору до лав армії; розподіляв театри воєнних дій між полководцями; фінансував армію під час війни; контролював хід воєнних операцій, даючи полководцям указівки про те чи інше використання війська; надавав дозвіл полководцю залишитися на посаді понад встановлений термін; вирішував питання про викуп військовополонених; присуджував полководцю тріумф. Сенат також складав бюджет витрат і прибутків, керував державним майном, розпоряджаючись загарбаними в інших народів землями. Крім того, він відав «світськими» справами релігійного культу: встановлював релігійні свята, приймав рішення про їх організаційне забезпечення тощо.

Сенатори користувалися повагою у суспільстві та мали низку почесних прав, зазвичай нематеріального характеру. їх легко було впізнати по зовнішньому вигляду на вулицях Риму: вони носили золоте кільце, червоні черевики і тогу з широкою пурпурною облямівкою.

4.

Коли йдеться про фінансове право, то при цьому говорять про джерела надходження доходів у державну скарбницю, а також статті витрат. Через те, що обидва поняття мають на увазі грошовий обіг, почнемо з характеристики грошової системи.

Важко сказати, коли саме з'явилася карбована монета в Римі. Для її появи мав скластися належний рівень торгівлі та лихварства. Монета спочатку була мідною, а пізніше - срібного і золотою. До того, як в обігу з'явилися перші мідні монети, жителі Римської держави користувалися злитками неопрацьованої міді (aes rude). Мідні аси стали карбувати в другій половині IV століття до н. е., а срібні монети - динарії і сестерції - з 268 р. до н. е. Динарій дорівнював десятьом бронзовим асам. Сестерцій складав одну чверть динарія.

Важливе місце у фінансовій системі відводилося державній скарбниці. Спочатку вона була у віданні рекса. За доби республіки для управління скарбницею запроваджуються посади помічників консулів (квесторів), яким консули повинні були передавати частину своїх повноважень. Але без дозволу сенату тепер ні квесторам, ні консулу, ні диктатору не дозволяється торкатися скарбниці. Отже, сенат прибрав до рук управління фінансами, і його право дозволяти видачу із скарбниці коштів можна порівняти за наслідками з правом затвердження податків у конституційних монархіях.

На початку принципату існували дві скарбниці. При Октавіані Августі паралельно зі старою республіканською скарбницею - aerarium чи aerarium populi romana - починає функціонувати нова скарбниця, імператорська - fiscus чи fiscus caesaris..

Для контролю за фінансами у провінціях Октавіан Август почав призначати прокураторів. Ці фінансові чиновники часом і самі наживали великі багатства. При Клавдії контролювали імператорські фінанси і майно два палацевих відділи спеціального «департаменту». Один відав фінансами - а гаtionibus, а другий нерухомістю - a patrimonio. Перший спостерігав за рухом усіх коштів імператора, що перебували в столиці. Власне, це була функція канцелярського обліку, бухгалтерії і контролю.

Однак незалежно від видозмін скарбниці держава постійно відчувала дефіцит коштів. На що ж витрачалися кошти?

У добу республіки доходи визначалися витратами (хоч існує й інший принцип: витрати залежать від доходів). Держава витрачала гроші на утримання війська, будівлю кораблів, зведення громадських будинків, на релігійні витрати, облаштування доріг. За часів імперії великі суми грошей витрачалися на утримання чиновництва. Треба було утримувати також; імператорський двір з його численною челяддю. В цей період левова частка коштів йшла на утримання війська. Майже кожен імператор намагався задобрювати солдат подарунками.

Значними витратами для скарбниці були безкоштовні роздачі хліба, а часом і грошей плебейським низам міста Риму. Система роздач римським громадянам йде від Гая Гракха. При Цезарі число користувачів роздачами було зменшено з 320 до 150 тисяч чоловік. При Августі щомісяця понад 200 тисяч громадян одержували безкоштовне зерно. Незаможним римлянам роздавали і гроші. Однак, коли юрба зажадала вина, то Август відповів: «Агрипа провів гарний водопровід, у Римі не бракує води». Втім, за імператора Авреліана столичному населенню перепадав не тільки хліб, а й свинина.

Державні роздачі й годівлі доповнювалися приватними роздачами. Витрати римських магістратів чи тих, хто домагався магістратури, на влаштування ігор, іменувалися законними витратами (liberalitas).

Величезних коштів потребували розваги столичних низів, гаслом яких у пізню республіку було «хліба і видовищ» (panem et circenses). Август улаштовував пишні й дорогі гладіаторські ігри. Дорого коштував ремонт старих терм і будівля нових, проведення доріг та їх ремонт, будівля і ремонт мостів, прориття каналів, прокладення водогонів. Витрачалися гроші на спорудження й утримання громадських будинків, наприклад, храмів. Наприклад, Веспасіан побудував Капітолійський храм (Храм світу), а також звів амфітеатр, названий пізніше Колізеєм. За державний рахунок ще з часів республіки утримувалася пошта (publicus cursus). Однією з причин майже постійного фінансового дефіциту доби імперії було марнотратство низки імператорів. Особливо грішили цим Нерон, що витрачав купу грошей на роздачі та видовища, та Коммод.

Несприятливі обставини змушували більш розважливих імператорів заощаджувати кошти.

Втім, спроби заощаджувати гроші зазвичай не мали успіху

5.