Тема 4. Інститути державного права (2 год.)

1. Державні інститути царського періоду.

1.1. Цар (Rex) та верховна влада (imperium).

1.2. Розвиток системи органів врядування у Стародавньому Римі. Види народних зборів, їх юрисдикція.

1.3. Сенат як дорадчий орган при Рексі.

1.4. Засади формування фінансової системи у стародавньому Римі. Становлення податкової (tributum) та митної (portoria) систем як елементів публічного правопорядку.

1.5. Армія як один з елементів публічного правопорядку: організація війська та правовий статус воїнів.

1.

Державець (princeps) вважався в публічно-правовому відношенні представником співтовариства римського народу, його «головою, основою і межею» (caput, principiimi et finis).

Власного суверенністю монарх не володів; його влада виникала і ґрунтувалася на делегованій йому владі всього римського народу щодо «публічних справ». Повноваження монарха були тільки концентрацією повноважень усього співтовариства. Разом з тим, припускався високий ступінь концентрації цих повноважень. Це не суперечило засадам народного суверенітету, оскільки монарх діяв від імені, в ім'я і на благо всього співтовариства: «Те, що бажає принцепс, має силу закону, тому що саме народ за допомогою Lex regia, вищої влади, надав йому свою верховну владу і силу».

Римське право не регулювало спеціально ні спадкування монархічної влади, ні інші колізії, пов'язані зі змінами особи державців. Однак на практиці сформувалися деякі пов'язані з цими питаннями інститути і правила.

Вища влада спадкоємною не визнавалася. Влада могла бути передана в спадщину, однак ця передача вимагала акту, що підтверджував делегування влади від імені римського народу або відповідного представницького органу. Суворих цензів для особи володаря не існувало; єдиною вимогою, якої досить послідовно дотримувалася практика, була належність до патриціансько-аристократичного прошарку.

Влада монарха припинялася з його фізичною смертю. Допускалася також; відмова державця від влади й особисте його зречення. Останнє не вимагало якихось спеціальних процедур, тоді як відмова від влади, для того щоб мати правове значення, мала бути вчинена від імені римського народу. Відсторонення монарха від влади розглядалося як громадський осуд не тільки його державної діяльності, а й особистих якостей. Воно тягло damnatio memoriae («осуд пам'яті»). В результаті цього правила заборонялися процедури похорону і жалоби (навіть сімейні) щодо усунутого монарха, скасовувалися всі державні акти, видані від його імені, пропонувалося знищувати всі статуї та інші його зображення.

Встановлення повноважень державця супроводжувалося урочистою процедурою делегації влади - за допомогою спеціального закону про правління або, пізніше, релігійною церемонією, що свідчить про божественне освячення влади. Закон про владу (lex regia) містив перелік усіх наданих монарху від імені народу повноважень, у тому числі підтверджував його прерогативи командування військом, керування провінціями, право заступництва римським громадянам тощо.

Повноваження державця визначалися у загальній формі актом про передачу йому державної влади. Вони охоплювали майже всі сфери і форми державного регулювання «публічних справ».

Зокрема, принцепс мав законодавчу владу, тобто право видавати постанови (constitutia), що мають силу законів: «Постанови принцепса є те, що ухвалено декретом, едиктом чи посланням, і ніколи не виникало сумніву щодо того, що вони мають силу закону». Монарх мав право вилучати окремих осіб з-під дії права і закону, надавати привілеї, встановлювати спеціальні права.

Зі встановленням одноособової влади у римському публічно-правовому порядку до монарха переходили функції і повноваження глави держави. У цій якості лише монарх мав право надання римського громадянства, визначати організаційно-територіальний поділ провінцій, порядок управління утвореними територіальними одиницями, містами тощо.

Монарх мав вищу адміністративну (урядову) владу в державі. Він міг видавати розпорядження, обов'язкові для всіх посадових осіб (хоч вони завжди мали бути персонально адресованими, постанови загального характеру могли видаватися тільки у формі законів про функції й повноваження тієї або іншої посадової особи). Він головував у Сенаті або аналогічному йому державному органі (раді). Він мав усі повноваження й обов'язки з охорони правопорядку на основі законів, навіть тих, дії яких сам не був підпорядкований. Немовби заміняючи колишні повноваження трибунів про заступництво щодо громадян, принцепс мав право надавати притулок (навіть порушуючи закони власної держави) громадянину Риму або будь-якій іншій особі, міг надавати право оскаржити будь-яке рішення інших посадових осіб.

Монарх також; володів широким колом судових повноважень. Він мав право на здійснення правосуддя у загальних рамках права і закону в порядку екстраординарного судочинства чи поданої на його ім'я апеляції. У виборі виду карного покарання монарх був вільний від додержання норм права. Він мав право помилування. Причому виражене в загальному виді таке веління трактувалося на користь обвинуваченого. Тим самим у прихованій формі підтверджувалося право монарха взагалі відступати у своєму правозастосуванні від прямих приписів законів.

Винятковість публічно-правового становища принцепса (на підґрунті зосередження у нього широкого кола державних функцій і прав, раніше розділених між різними державними установами й інститутами) знайшла відображення у додаткових, виняткових правах монарха, якими раніше не характеризувалися повноваження республіканських органів влади. Особистість імператора була вилучена з-під дії законів і права. Його власність мала привілейований статус як щодо її охорони, так і щодо можливих претензій з боку третіх осіб. Злочини, вчинені проти особи і влади монарха, розглядалися як зазіхання на владу всього римського народу, як злочин проти громади в цілому (laesae majestatis). Традиція приписувала виходити з презумпції добросовісності дій государя. Всі звинувачення на адресу монарха мали бути доведені тими особами, що їх висували.

У період пізньої імперії верховна влада у державі повністю належала одній особі - імператору, який тепер іменувався dominus (господар). Імператори зовсім поривають з республіканськими традиціями і більше не іменують себе «магістратами», навіть формально не визнаючи себе «втіленням влади» римського народу.

Змінюється і сам характер відносин між; імператором і «римським народом». Жителі імперії іменуються тепер не «cives» («громадяни»), a «subiecti» (піддані) і зобов'язані беззастережно коритися імператору, будь-які розпорядження якого мають силу закону.

2.