Основи демократії: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарук та ін.; За заг. ред. А. Колодій. – К.: МОН, ІВО АПН, вид-во «Ай Бі», 2002. - 684 стор. [s-osnDemokr1-230 z Politique] 577000 176 str ukr 20-02-2005

УДК 321.7.01 (075.8)

Редакційна колегія: Дж. Перлін (Канада), В. Андрущенко, В. Воловим, А. Горбачик, А. Колодій, С. Рябов

Авторський колектив:

М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарук, Н. Бровинська, І. Буркут, В. Вишняк, Е. Гансова, О. Дем'янчук, В. Заблоцький, Є. Кіш, А. Ковальова, О. Кокорська, В. Кокорський, А. Колодій, Л. Мицик, М. Некоз, Р. Павленко, Дж. Перлін, С. Речицький, О. Ручка, М. Свірін, І. Степаненко, О. Тягло, В. Фесенко, В. Фісанов, Є. Чернявська, М. Шаповаленко

Видання здійснено за сприяння Канадського Агентства Міжнародного Розвитку (CIDA).

Основи демократії: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / Авт. колектив: М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарук та ін.; За заг. ред. А. Колодій; М-во освіти і науки України, Ін-т вищої освіти АПН України, Укр.-канад. проект «Демократична освіта», Інститут вищої освіти. — К.: вид-во «Ай Бі», 2002. - 684 стор.

У посібнику висвітлено найактуальніші проблеми становлення й розвитку демократичного ладу. В ньому розповідається про сутність демократії, різноманітність уявлень про неї та еволюцію її реально існуючих форм. Значна увага приділена розкриттю принципів і цінностей демократії, передумов її становлення в сучасному світі, специфіки переходу до демократії в Україні; наголошується значення верховенства права, формування представницьких і інших демократичних інститутів, налагодження розвиненої, ефективної системи правосуддя. В книзі дається порівняльний аналіз утворення і діяльності політичних партій, організації й проведення виборів, форм групової політики, функціонування засобів масової інформації, ролі громадянської політичної культури й участі громадян у громадському й політичному житті. Проаналізовано принципи та методи, якими керуються уряди демократичних країн при проведенні економічної, соціальної, етнокультурної політики.

Посібник розрахований на тих, хто викладатиме та вивчатиме цілісний курс «Основи демократії», а також на широке коло викладачів, студентів, загалом - громадян України, які бажають поглибити свої знання з проблем демократії.

Isbn 966-96198-0-7

¹ Канадсько-український проект «Демократична освіта»

3

Міністр освіти і науки України, Президент АПН України, академік НАН України, доктор філософських наук, професор

Шановні колеги!

Вашій увазі пропонується перший в Україні навчальний посібник «Основи демократії», підготовлений в рамках Україно-Канадського Проекту «Демократична освіта», що розробляється Міністерством науки і освіти, Канадським Агенством Міжнародного Розвитку та Центром вивчення демократії Університету Квінз (м.Кінгстон, Онтаріо, Канада).

Видання цього посібника є подією знаковою. В Україні здійснюється комплекс реформ, спрямованих на утвердження незалежної держави, покращення добробуту населення, вдосконалення політичної системи, оновлення духовної атмосфери, зміцнення авторитету держави на міжнародній арені. Сутність цих реформ охоплюється поняттям демократії, в зміст якого в широкому розумінні ми вкладаємо реальне народовладдя, що утверджується в усіх сферах суспільного і державного життя народу.

Жити і працювати за законами демократії не просто. Шлях до демократії тернистий. Розвинені держави світу торували його століттями. Україна має пройти цим шляхом прискореними методами. Саме тому актуальним є навчання демократії, виховання демократичних навичок і вмінь, які кожна людина має сформувати в собі з дитинства, шкільної і студентської лави.

Як відповідь на потреби практики в українських школах і вузах впроваджуються уроки демократії, відповідні навчальні курси і практикуми. У 2001/2002 навчальному році експериментальне читання курсу «Основи демократії» було здійснене у провідних університетах держави. Цю практику ми маємо розширювати і поглиблювати. Демократичне мислення, ширше — демократична культура особистості є саме тим засобом, який олюднює модернізаційні процеси, сприяє нашому прискореному входженню в коло світових держав розвиненої демократії і культури.

Впровадження курсу «Основи демократії» здійснюється в межах реалізації Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті — стратегічного документу, прийнятого Другим Всеукраїнським з'їздом працівників освіти України і затвердженого Указом Президента України Л .Д.Кучми. Навчальний посібник з основ демократії буде корисний всім, хто вивчає цей курс, шукаючи відповіді на одвічні запитання історії.

Василь Кремень

4

Від керівника Проекту

З виданням цього посібника та введенням курсу, для якого він призначений, Проект «Демократична освіта» досягнув однієї із своїх головних цілей. Символічно, що на цій важливій стадії виконання Проекту Міністром освіти і науки України є професор Василь Кремень. Адже Проект було започатковано саме за його ініціативою, коли він був головою департаменту гуманітарної політики в Адміністрації Президента України.

Хочу скористатися цією нагодою, щоб віддати данину професору Кременю за його проникливість у тому, що він поставив громадянську освіту в центр своєї освітньої політики. Включення окремого формулювання щодо громадянської освіти до нової доктрини розвитку освіти, проголошеної в жовтні 2001 року, є водночас дійовою й символічною демонстрацією відданості України ідеям демократизації.

Я хочу також подякувати й відзначити виключно важливу роль, яку відіграв професор В. П. Андрущенко в успіхові цього Проекту. Професор Ан-друщенко співпрацював з Проектом з 1998 року, коли він був Першим заступником міністра освіти. З того часу, як він очолив Інститут вищої освіти, він був дуже активно залученим до розвитку Проекту. Всі, для кого є важливим успіх Проекту, вдячні йому за лідерство та енергійну підтримку процесу підготовки й завершення посібника, а також за його зусилля, спрямовані на забезпечення широкого запровадження нового базового курсу з основ демократії.

Для мене особисто було надзвичайно приємно співпрацювати з професором Андрущенком задля досягнення спільної мети, і я сподіваюсь, що у нас ще буде можливість продовжити ці дружні та робочі стосунки в майбутньому.

Керівник проекту «Демократична освіта»

Директор Центру вивчення демократії

Університету Квінз (Канада)

Джордж Перлін

5

Передмова

Демократія може досягнути успіху лише там, де еліти й громадяни віддані її цінностям та розуміють її вимоги — тобто там, де існує демократична політична культура. Еліти повинні поважати діючі принципи демократичного процесу, дотримуватись верховенства закону та розуміти свої обов'язки народних представників, яких обирають громадяни і які є підзвітні громадянам. Громадяни мають знати як про можливості, так і про обмеження демократії, розуміти свою роль у демократичному процесі, розвивати в собі терпимість, бажання йти на компроміс, а також громадянську відповідальність, що є дуже важливим для житєздатності демократії.

Демократична культура не виникає миттєво, як тільки країна проголошує свою орієнтацію на демократичний розвиток. її становлення передбачає набуття всіма членами суспільства звички думати й діяти по-демократичному, яка, у свою чергу, є наслідком глибокого розуміння природи демократії, прав та можливостей, які вона забезпечує, а також обов'язків, які вона накладає — і на громадян, і на лідерів. В старіших демократіях це розуміння формувалось протягом століть — через тривалий досвід життя в умовах демократичної практики. Цю форму практичної освіти неможливо повторити в нових демократіях, зате вони мають змогу скористатися уроками, які старіші демократії винесли зі свого досвіду, і включити ці уроки до своїх програм громадянської освіти.

Саме з цією метою 1998 р. було започатковано Українсько-Канадський проект «Демократична освіта», партнерами в розробці якого стали Міністерство освіти України, Канадське Агентство Міжнародного Розвитку та Центр вивчення демократії Університету Квінз (м. Кінгстон, Онтаріо, Канада). Головною метою проекту стала розробка базового курсу з демократії для українських коледжів і університетів.

Для цього необхідно було спочатку забезпечити доступ українських викладачів до міжнародного наукового й методичного доробку в цій галузі, що допомогло б їм підготувати освітню програму з демократії у відповідності до українських потреб. Отже, процес розпочався зі стажування чотирьох груп українських фахівців в Університеті Квінз у 1998 та 1999 роках. Саме вони й розробили програму нового курсу. Після цього було створено редакційну колегію проекту, яка зайнялася відбором українських викладачів, які мали підготувати навчальний посібник. Відбір авторів посібника проводився на конкурсній основі. Було отримано і прорецензовано незалежними експертами понад 70 пропозицій у вигляді планів-проспектів окремих розділів посібника. Авторам тих проспектів, які найкраще відповідали вимогам посібника і були схвалені рецензентами, було запропоновано підготувати тексти розділів упродовж шести місяців. Перші варіанти цих розділів знову було пе-

6

редано на рецензування редакторам-консультантам, на звітах яких базувались остаточні рішення редакційної колегії про включення матеріалів до книги.

Намагаючись поєднати отримані тексти в єдине ціле, редакційна колегія внесла певні структурні й змістові зміни до цих розділів, що дозволило створити остаточний варіант книги. Результатом цього процесу стало те, що, хоч окремі автори несли відповідальність за більшу частину певних розділів, матеріал з одного розділу часто переносився до інших розділів, скорочувався або доповнювався, внаслідок чого сформувалось колективне авторство.

На завершальній стадії створення посібника інші члени редакційної колегії звернулись до професора Антоніни Колодій з пропозицією забезпечити остаточне інтегрування тексту, структурувати його в окремі частини та по-можливості надати розділам елементи єдиного стилю у викладі матеріалу. Таким чином, навчальний посібник та курс з основ демократії, для якого він підготовлений, відображають загальну думку групи українських науковців, які упродовж трьох років працювали над створенням навчального курсу, мета якого — допомогти студентам усвідомити свою роль демократичних громадян.

За задумом редколегії й авторського колективу, пропонований навчальний посібник може використовуватись студентами багатьох спеціальностей. Він зорієнтований на вивчення демократії під різноманітними кутами зору: історії, філософії, політології, соціології, правознавства та психології. Демократія концептуалізована в посібнику як система врядування, метою якої є втілення цінностей свободи, справедливості й рівності. Вона пронизує усі сфери суспільного життя, адже інститути та процеси політичної системи щільно пов'язані з системою соціальної організації, втіленої в інститутах громадянського суспільства та ринкової економіки.

Творці книги визначають демократію і як набір цінностей, і як метод урядування, що найкращим чином сприяє реалізації цих цінностей. Тому цей навчальний посібник — недвозначно нормативний. Його мета — забезпечити процес викладання основ демократії таким чином, щоб студенти спочатку мали змогу зрозуміти демократію як модель, а вже потім порівнювали б з нею фактичну дійсність демократії своєї та інших країн. Заради досягнення цієї мети, при викладі кожної теми реальність співставляється з нормативною моделлю демократії. За задумом творців посібника, це має допомогти студентам зрозуміти як можливості, так і обмеження демократії, спонукати їх сприймати демократичний процес як такий, що безперервно розвивається, та думати про методи, якими можна покращити демократію.

Редколегія та авторський колектив поділяють думку про цінність та переконливість порівняння в суспільних науках. Тому вони виходили з припу-

7

шення, що оцінюючи природу власної системи, студентам необхідно знати й розуміти досвід інших систем та усвідомити, наскільки різними методами вирішують країни світу однакові або дуже подібні проблеми. Посібник не надає переваги жодному з цих методів; він скорше намагається пояснити сильні та слабкі сторони кожного з них. Редактори й автори вважають, що, хоча й існують спільні цінності та робочі принципи, які визначають природу демократії, кожна країна швидше за все йтиме власним шляхом розвитку демократії.

Підготовку та публікацію посібника такого об'єму й складності неможливо було б здійснити так швидко без відданості та наполегливої праці багатьох людей. Ми дякуємо всім авторам, редакторам, консультантам та рецензентам за їх внесок до цієї книги.

Ми особливо хочемо подякувати нашим колегам з редакційної колегії, які несли основний тягар підготовки цієї книги на всіх етапах — професорам Антоніні Колодій, Володимиру Воловичу та Сергію Рябову, а також доценту Андрію Горбачику. Вони відданно та старанно виконували свої обов'язки, продовжуючи в той самий час нести повне навантаження своїх звичайних ролей як науковців та викладачів. Особливої подяки заслуговують професор Антоніна Колодій, яка виконала надзвичайно складне завдання зведення остаточних варіантів розділів у єдиний цілісний текст, та її колеги, які виконували роль літературних редакторів.

Є ще одна людина, якій ми особливо вдячні. Це Любов Марголіна, адміністративний директор Проекту «Демократична освіта», яка виконувала роль секретаря редакційної колегії, від імені редколегії підтримувала зв'язки з авторами та видавцем та надавала всю необхідну адміністративну підтримку для успішного завершення цього проекту. Ми хочемо особливо відзначити те, як віддано й ефективно вона виконує численні завдання, покладені на неї.

Нарешті, ми хочемо подякувати Канадському Агентству Міжнародного Розвитку (CIDA) за фінансову підтримку цього проекту та постійну підтримку з боку співпрацівників CIDA в Посольстві Канади в Києві та в штаб-квартирі CIDA в Канаді.

Віктор Андрущенко, Інститут вищої освіти АПН України, Київ

Джордж Перлін, Центр вивчення демократії, Університет Квіт, Канада

9.

ВСТУП

11

Посібник «Основи демократії» висвітлює найбільш актуальні проблеми становлення й розвитку демократичного ладу. Редколегія та авторський колектив намагалися викласти поданий у ньому матеріал таким чином, щоб книгою могли користуватися як студенти, які тільки-но починають вивчення суспільних наук, так і ті, хто бажає певним чином поглибити свої знання з проблем демократії.

Враховуючи багатоманітність демократії, її здатність набувати нових рис в іншому культурному середовищі, у кожному розділі книги звернено увагу на стандарт (ідеальний тип) демократичних відносин в певній сфері суспільного життя, в загальних рисах окреслено його працюючу модель (чи декілька моделей, що діють, як правило, у західних країнах), розглянуто ті завдання, успіхи і проблеми, які існують в демократизації суспільного життя в Україні.

Для полегшення орієнтування в сукупності проблем, що розглядаються в розділах цієї об'ємної книги, її поділено на чотири частини.

У першій частині: «Сутність, передумови й поширення демократії у сучасному світі» (розділи 1-3) йдеться про природу демократії, різноманітність уявлень про неї та еволюцію її реально існуючих форм — від античної прямої демократії до сучасних ліберально-демократичних систем представницької демократії. У першому розділі йдеться також про суперечності, «пастки» і межі демократії. Значна увага приділена розкриттю основних принципів і цінностей демократії, таких як громадянство та громадянськість, невід'ємність прав людини, автономність особи та її право на приватне життя, людська гідність та інші. Розглянуто передумови становлення демократії в сучасному світі.

Наступні два розділи присвячено проблемам поширення демократії в контексті сучасних процесів глобалізації та ідеям і елементам демократії в історичній традиції України. З одного боку, демократія розглядається як одна з найвпливовіших тенденцій сучасного світового розвитку. З іншого боку, із залученням праць найвизначніших теоретиків сучасних глобальних процесів і демократизації, показується, що розширення сфери демократії — не прямолінійний процес. Він відбувається хвилеподібно, наростаючи та спадаючи під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, які впливають на політичний розвиток окремих країн або цілих регіонів. Особливої уваги в цьому зв'язку заслуговує суперечливий, неоднозначно трактований феномен глобалізації.

Погляди різних вчених на сутність і наслідки глобалізації, її вплив на поширення та якість демократії розглянуто в другому розділі. Там же викладено основні ідеї теорії перехідних суспільств (транзитології), яка будує свої висновки на узагальненні досвіду переходів від недемократичних режимів

12

до демократії в різних державах світу (від Швеції і Туреччини до Латиноамериканських країн і держав Центральносхідної Європи). Розділ закінчується коротким аналізом специфіки переходу до демократії в Україні та інших, утворених на теренах колишнього СРСР, незалежних державах.

При всій важливості ознайомлення з теорією і практикою переходів до демократії в інших державах, успішність демократичної трансформації в Україні залежатиме насамперед від мобілізації власних ресурсів, вмілого використання тих інтелектуальних та соціокультурних надбань попередніх століть, які є сприятливі для утвердження демократії, при нейтралізації тих ідеологічних догм, звичаїв і стереотипів, які гальмують або спотворюють демократичний розвиток. Про ці проблеми йдеться у третьому розділі посібника. Він присвячений елементам демократії в історичній практиці України та в теоретичних поглядах українських мислителів. Третій розділ, а разом з тим і вся перша частина посібника завершується вступним і тому неминуче побіжним оглядом розвитку української політичної свідомості і деяких реалій політичного життя сучасної України. Докладніший аналіз успіхів і невдач у становленні демократичного ладу в Україні подається у трьох наступних частинах книги — відповідно до тих заголовків, які узагальнено відображають аспект демократії, на якому зосереджено увагу в кождій із цих частин.

Частина друга книги, що охоплює розділи 4-9, називається «Верховенство права та демократичні інститути». Становлення демократії в будь-якій країні розпочинається зі створення системи владних інститутів у центрі й на місцях, які повинні забезпечити демократичне правління. Проте сучасна ліберальна демократія є дійовою, якщо забезпечує захист прав і свобод особи. Відповідно до цієї логіки у посібнику на чільне місце поставлені теми, пов'язані з утвердженням принципу конституціоналізму — основи формування правових держав, які на Заході поступово еволюціонували в бік усе ширшої демократії.

Певні традиції конституціоналізму має й Україна. Однак сучасні реалії українського конституціоналізму доволі суперечливі. Як показано в розділі 4, Конституція України 1996 р. — це суттєвий крок у розвитку української політичної та правової думки, в утвердженні принципів правової, соціальної, демократичної держави. Водночас, вона є типовим правовим документом перехідного суспільства, в якому важелі державної політики в низці випадків домінують над інтересами громадянського суспільства, правами і свободами індивіда. Реальний, органічний конституціоналізм (на відміну від декларативного) встановлюється лише з консолідацією демократії, усвідомленням елітою і громадянами пріоритетності прав і свобод особи.

У п'ятому розділі розглянуто права і свободи людини, зафіксовані великою кількістю міжнародних документів, ратифікованих парламентами демократичних країн. їх дотримання є основним мірилом розвиненості

13

ліберальної демократії в тій чи іншій країні. В розділі показано особливості сучасного розуміння прав людини, наведено їх складну класифікацію, розкрито співвідношення прав та відповідальності громадянина, описано методи, національні й міжнародні механізми захисту прав і свобод людини, у тому числі й ті, що діють в Україні. Захистом прав людини нині опікуються міжнародні й національні правозахисні організації, основні з яких також охарактеризовані в цьому розділі.

Конституціоналізм, верховенство права, захищеність прав і свобод особи перетворюються з формальних у реальні лише там, де діє ефективна система правосудця. Тому тему судової влади {розділ 6) свідомо поставлено відразу після конституціоналізму і прав людини. В той спосіб зроблено спробу ще раз наголосити на її надзвичайній важливості для молодих демократій. Деякою мірою це порушило узвичаєний порядок розташування тем, коли судову систему розглядають як третю гілку державної влади — після влади законодавчої і виконавчої. Не заперечуючи ні «триєдиної» сутності державної влади за умов демократії, ні важливості інших гілок влади, ми все ж таки хотіли підкреслити, що ця, остання в переліку гілка державної влади не є останньою за її роллю у становленні правової, демократичної держави і не мусить «за означенням» розглядатися після перших двох.

Є ще одна спонука до саме такого розміщення тем у цій книзі. Частина друга посібника структурована таким чином, що три її перших розділи (з 4 по 6) охоплюють близькі за значенням теми «правового блоку»: конституціоналізму, прав людини і судового захисту, тоді як наступні три розділи (з 7 по 9) висвітлюють проблеми державного та місцевого врядування на рівні представницьких і виконавчих структур та взаємодії між ними. У цих розділах розглянуто такі інститути як парламент, кабінет міністрів, інститут президентства, місцеві самоврядні структури та різні моделі їх організації і функціонування.

У розвинених демократичних країнах моделі державного правління формувалися століттями, тоді як у молодих демократіях вони впроваджуються на основі вивчення нагромадженого світового досвіду та оцінки тих реальних умов, за яких їм доведеться функціонувати в тій чи іншій країні. Щоб оцінити ефективність моделі державного правління, що її обрала Україна, зрозуміти вади й переваги тих чи інших пропозицій щодо її вдосконалення чи заміни, необхідно знати, які види інститутів державного правління випрацювала демократична практика, як вони взаємно пов'язані між собою, від чого залежить їхня успішна діяльність. Про це розповідається в розділах 7-9, у яких структура і функціонування законодавчої та виконавчої гілок влади, а також органів місцевого самоврядування розглянуті на прикладах існуючих моделей правління у стійких демократіях, а також у суспільствах, що трансформуються. Окрім того, тут висвітлено найбільш гострі проблеми

14

вибору та вдосконалення форми державного правління в Україні, підвищення відповідальності урядовців та чиновників, підкреслено важливість подолання корупції й інших правопорушень у діяльності державних службовців. Моделі регіонального й місцевого управління розглянуті під кутом зору вимог Європейської Хартії місцевого самоврядування.

Третя частина «Громадянин, суспільство й демократія» (розділи 10-15)

присвячена вивченню форм взаємодії особи та груп і організацій, до яких вона належить, із владними структурами демократичного суспільства. В розділах 10-13 висвітлюється утворення та діяльність політичних партій, нормативний та організаційний бік проведення виборів, засади та форми групової політики, функціонування засобів масової інформації. Йдеться про всі ті структури й механізми, завдяки яким особа реалізує свій статус громадянина демократичного суспільства, заявляє про свої потреби та інтереси, висловлює своє ставлення (схвальне або несхвальне) до політики, що її проводить уряд. Важливу роль у реалізації громадянином своїх суспільних функцій, зазначається в розділі 13, відіграють вільні засоби масової інформації. Інформуючи суспільство про події у країні і в світі, вони підвищують обізнаність громадян щодо суспільних і політичних проблем, допомагають налагодити інтелектуальний зв'язок між ними й державою.

В розділах 14 («Становлення громадянського суспільства») та 15 («Легі-тимність влади і політична культура») стосунки особи, груп та спільнот із владою розглядаються в узагальненому вигляді — в рамках концепцій громадянського суспільства, громадянської політичної культури та їх впливу на легітимацію влади в державі. Тут показано, що відповідно до сучасних уявлень про демократію, має бути забезпечена автономність суспільства, яке через власні неформальні інститути має взаємодіяти з державою та політичними організаціями, сприяючи консолідації демократичних інститутів та запобігаючи зловживанням владою чи її узурпації окремими особами або структурами. Суспільство тут розглядається як сукупність різноманітних та суперечливих інтересів індивідів і соціальних груп, а демократія - як система, що забезпечує ефективне представництво та узгодження інтересів громадян, їхню громадську й політичну участь.

У розділі 15 показано роль політичної культури й громадянської залуче-ності для легітимації демократичної влади. Тут розглянуто сучасні типології легітимності та механізми легітимації влади, показано, що криза легітим-ності в перехідних суспільствах є типовим явищем, а усталення демократичного ладу настає у процесі і внаслідок подолання цієї кризи. Ставлення українських громадян до основних ліберальних цінностей, рівень довіри і підтримки громадянами демократичних реформ в Україні проілюстровано «а матеріалах соціологічних опитувань, у тому числі й тих, що були проведені в рамках Проекту «Демократична освіта». Це стосується й інших розділів

15

третьої частини книги. У кожному з них основна увага зосереджена на українських проблемах, а громадянська участь і політична свідомість аналізуються на матеріалах соціологічних досліджень.

Четверта частина книги «Демократія і державна політика» (розділи

16-18) присвячена проблемам регулювання демократичними методами економічних, соціальних та етнокультурних відносин. В економічній і соціальній діяльності держави та в її здатності розв'язувати проблеми етнокультурного розвитку й національної консолідації проявляється ефективність демократичних урядів.

Першою в цій частині розглянуто тему економічної політики держави (розділ 16). В розділі висвітлені основні підходи до вироблення принципів і механізмів економічної політики, охарактеризовано сучасні теорії економічної ролі держави, моделі переходу до ринку, що сформувалися в інших країнах, дискусії вчених про економічну роль держави в Україні. Реформування державної власності й становлення ринкових відносин в Україні аналізуються під кутом зору їх значення для переходу до нової моделі господарювання, подолання економічної кризи, підвищення добробуту населення а отже й зміцнення легітимності демократичної влади. В розділі підкреслено значення політики соціального партнерства в розв'язанні складних проблем зайнятості та безробіття. На основі досліджень українських економістів і західних експертів проаналізовані й такі гальмівні чинники економічного розвитку як тіньова економіка і корупція та їх прояви в Україні, окреслено перспективи звуження тіньового сектора економіки й подолання його негативних наслідків.

У розділі 17 розкрито тему соціальних обов'язків держави в процесі демократизації. Вона є особливо актуальною для України, яка відповідно до Конституції є правовою, соціальною, демократичною державою. Тут показано взаємозв'язок моделей сучасної демократії з різновидами соціальної політики в країнах Заходу, наголошено на необхідності внесення істотних змін у соціальну політику в Україні, проаналізовано особливості соціальної політики стосовно різних соціально-економічних та соціально-демографічних груп населення.

Одним з важливих напрямів державної політики є національна консолідація та створення сприятливих умов для розвитку усіх суспільних груп, що мають етнічні, мовні, культурні особливості і хочуть їх зберігати та розвивати. Про ці проблеми йдеться в розділі 18 «Демократія і багатоманітність національного». В ньому показано, що багатоманітність взагалі — невід'ємна властивість демократії, а національна, етнічна, культурна, мовна багатоманітність молодих демократій — це свідчення того, що демократичні цінності тут не просто декларуються, а й служить керівництвом до дії. В розділі проаналізовано сучасні підходи до розуміння націй і націоналізму, запропоновано

16

інтерпретацію послідовності стадій розвитку такого типу націй, якою є українська: від етнічної нації, через набуття нею політичних ознак до повно-масштабної нації, яка органічно поєднує в собі культурні й політичні характеристики, володіє значним ступенем єдності та національного самоусвідомлення. Крім того, тут розглянуто проблему сумісності націоналізму й демократії, розвитку мов, наголошено на ролі толерантності як демократичного принципу оперування з національно-культурною багатоманітністю.

У заключному розділі «Перспективи демократії і система освіти (замість висновків)» ставиться проблема вдосконалення демократії шляхом ширшого залучення громадян до прийняття державних рішень, забезпечення врахування думки народу при виробленні і здійсненні державної політики. У цьому зв'язку аналізуються теоретичні моделі елітарної, учасницької, дорад-чої демократії; обговорюються шляхи підвищення обізнаності широкого загалу щодо суспільних проблем та його заінтересованості у їх розв'язанні; ставиться питання про роль освіти у формуванні громадянської культури й розширенні участі громадян у політичному процесі.

Для кращого засвоєння матеріалу, викладеного в посібнику, автори пропонують скористатися запитаннями для контролю, які є в кінці кожного розділу. Вони можуть бути використані як викладачем на заняттях, так і студентом для самоконтролю. Поглибити знання з теми, опрацювати ті її аспекти, які найбільше зацікавили студента або на які звернув увагу викладач, допоможуть списки рекомендованої літератури: вітчизняної та іноземної. Певна частина названих тут видань поки що мало доступна українському читачеві, але творці цього посібника сподіваються, що в міру економічного й духовного поступу України зростатимуть можливості її громадян користуватися надбаннями світової науки — через Інтернет та інші шляхи міжнародної комунікації. Крім того, серед наших теперішніх студентів напевне знайдуться люди, що зацікавляться дослідженням тих чи інших проблем демократії. Отже, вони повинні знати, з чого починати, які автори є найвідоміші в тій чи іншій ділянці знань про демократію.

В кінці посібника поміщено додатки, в яких наводяться цікаві висловлювання видатних людей про демократію, а також статистичний та соціологічний матеріал до декотрих розділів. Завершує книгу короткий словничок термінів (глосарій), що розкриває зміст понять, важливих для розуміння матеріалу посібника.

17

Н ад посібником працювали дуже багато людей з різних регіонів України. Книга в її остаточній редакції була написана авторським колективом у складі:

Марина Бессонова (Запоріжжя)

Олександр Бірюков (Київ)

Ніна Бровинська (Миколаїв)

Ігор Буркут (Чернівці)

Володимир Вишняк (Київ)

Емма Гансова (Одеса)

Олександр Дем'янчук (Київ)

Віталій Заблоцький (Донецьк)

Алла Ковальова (Луганськ)

Ольга Кокорська (Донецьк)

Валентин Кокорський (Донецьк)

Антоніна Колодій (Львів)

Лариса Мицик (Ніжин)

Микола Некоз (Запоріжжя)

Ростислав Павленко (Київ)

Джордж Перлін (Кінгстон, Канада)

Всеволод Речицький (Харків)

Олександр Ручка (Київ)

Олександр Тягло (Харків)

Володимир Фесенко (Харків)

Володимир Фісанов (Чернівці)

Євгенія Чернявська (Луганськ)

Марина Шаповаленко (Харків)

В написанні посібника також брали участь:

Сергій Бондарук (Луцьк)

Єва Кіш (Ужгород)

Михайло Свірін (Одеса)

Ірина Степаненко (Харків)

На різних стадіях роботи над книгою працювало багато інших людей, які зробили більш або менш вагомий внесок у її підготовку. Це Ігор Чарських (Донецьк), Володимир Скоблик (Ужгород), Анна Супруненко (Київ), Віктор Пасісніченко (Харків), Ігор Поліщук (Харків).

Не можна з вдячністю не згадати й тих учасників Проекту «Демократична освіта», які зробили свій внесок у розробку Програми курсу та в підготовку викладачів для читання пілотного курсу в університатах України в 2001-2002 навчальному році. Окрім тих із них, які водночас були й авторами чи редакторами посібника, хочемо особливо відзначити внесок Світлани Оксамитної, Любові Півневої, Наталії Стрельчук та інших. Редколегія висловлює подяку усім учасникам семінарів, що прово-

18

водились у межах Проекту — за їхні ідеї щодо покращення посібника й курсу, за цінні зауваження та побажання. Ми також вдячні усім учасникам пі-лотного читання курсу з основ демократії — керівникам університетів та їх підрозділів, викладачам і студентам, які були першими, хто зрозумів важливість вивчення молодими українцями принципів та механізмів демократії і взяв участь у цьому загальноукраїнському експерименті. Сподіваємось на подальшу співпрацю.

Те, що посібник писали багато авторів, які представляють фактично усі регіони України, дало змогу показати сьогоднішній рівень опрацювання проблем демократії українськими фахівцями, значна частина яких — молоді дослідники, що сформувалися як учені вже після утвердження незалежної Української держави та обрання нею демократичного шляху розвитку. Водночас, такий склад авторського колективу викликав певні труднощі організаційного характеру. Враховуючи часові та інші обмеження, і авторам, і редакторам напевне не завжди вдавалося повністю реалізувати свої наміри. У цьому зв'язку редколегія просить вибачення у читача за можливу нерівність стилю та інші недоробки в подачі матеріалу і запрошує до спільної праці над удосконаленням посібника. Ми сподіваємось, що це перше і, в певному сенсі, унікальне для української системи освіти видання колективного, справді всеукраїнського посібника, покликаного сприяти формуванню громадянських якостей української молоді, матиме своє продовження.

Для покращення форми і змісту книги просимо надсилати свої зауваження та побажання на адресу:

Любов Марголіна

Адміністративний директор проекту «Демократична освіта» Інститут вищої освіти АПН України Вул. Бастіонна 9, кімн. 904 Київ 01014

Редколегія

19

^{Частина перша}

СУТНІСТЬ, ПЕРЕДУМОВИ

Й ПОШИРЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ

У СУЧАСНОМУ СВІТІ

20

Частина перша — відправна. Уній читач розпочинає загальне знайомство з демократією. Можна констатувати, що демократія — це щось «занадто людське», з чим людство уже зжилося. В той же час демократію не можна ідеалізувати, як не можна ідеалізувати ні народ, ні кожну людину зокрема. Не в усіх країнах, які стають на шлях демократії, вона швидко набуває розвинених форм, але водночас нема країни, де б не існувало жодних елементів демократії або хоча б прагнення до неї. Демократія не є «винаходом» якоїсь нації чи якогось генія, вона — необхідна й органічна форма соціального буття, природної самоорганізації суспільства. Як суспільне явище демократія є загальним надбанням людства, і кожний народ зробив певний внесок у формування уявлень про демократію та шляхи, що ведуть до неї.

Отже, що таке демократія?Як вона поширюється в сучасному світі в умовах глобалізації? Які підстави та які перспективи в своєму поступі до демократії має Україна ?

21

1 . ЩО Є ДЕМОКРАТІЯ?

1.1. Витоки й сутність демократії

Століття, що минуло, було епохою грандіозних випробувань, яких зазнали засадничі цінності й принципи існування людської цивілізації. Водночас можна стверджувати, що саме завдяки цим цінностям, завдяки вірі у них людство витримало буремні, зламні періоди свого розвитку.

Серед таких ключових цінностей одне з перших місць, безумовно, посідає демократія. Для одних це символ віри, непересічний ідеал, для інших (особливо у перехідних суспільствах, де слова «демократія», «реформи» і «криза» стоять поряд) — ледь не головна причина усіх негараздів. Зрозуміло, що важко знайти істину у крайнощах. Та очевидно, що демократичні форми є конструктивними і рятівними, а прихильність до демократичних ідеалів надихає мільйони людей на дію.

Демократія у її сучасному розумінні винайдена і виплекана на Заході, але ніколи не була суто західним явищем. «Демократія народжується і вмирає на усіх широтах, отже, немає сенсу визначати її точні географічні координати», — зазначав свого часу південноафриканський вчений О. Сакс¹. Нині демократія є однією із основоположно суперечливих рис сучасної цивілізації, як, скажімо, прогрес науки або технології. Демократія дає людству широкі можливості, але вона ж породжує низку проблем. Та все ж поширення духу й цінностей демократії — це визначальна риса сучасності, один із виявів глобалізації цивілізаційних надбань.

Упродовж XX ст. демократія поширилася у планетарному масштабі. Вона є основою державного устрою більшості країн Європи й Північної Америки. Австралія (можна взяти у її найширшому контексті — разом з Океанією), ця країна-континент також міцно стоїть на демократичному грунті. Масштабні демократичні зміни відбуваються в країнах Південної і Центральної Америки, Азії й Африки. Нарешті, рубіж 80-90-х років знаменував собою швидкоплинну руйнацію комуністичних режимів у Східній Європі. Ці події були тісно пов'язані з процесом перебудови в СРСР, який мав по суті демократичну спрямованість. XX ст. наочно продемонструвало хиткість демократичних надбань, вразливість молодих демократій, їхню безпорадність і беззахисність перед викликами авторитаризму й тоталітаризму. Усе це примушує звернутися до з'ясування сутнісних засад демократії та її цінностей.

Власне, намагання відповісти на одвічне питання «Що є демократія?» — це один із способів буття демократії. Вона по-справжньому існує тільки тоді, коли ми дбаємо про неї, занепокоєні тим, що з нею відбувається, наскіль-

¹ Сакс О. О моделях демократам // Курьер ЮНЕСКО. - 1992. - Апрель-май. - С. 23.

22

ки вона вкорінена й захищена. Те, що ми думаємо про демократію, є формою її здійснення, випробуванням нею свідомості й моралі громадян. Наші намагання опанувати й зберегти дух демократії та громадянської гідності завжди передбачають поглиблену увагу до класичного її розуміння, до її витоків та перспектив.

/. /. /. Виникнення і зміст демократії

Слово «демократія» (буквально — народовладдя) походить від давньогрецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню. Вважають, що вперше слово «демократія» пролунало з вуст афінського стратега Перікла: «Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління перебуває в руках багатьох, а не кількох»².

Незважаючи на те, що етимологія слова «демократія» немовби не викликає жодних питань, слід визнати, що це один із випадків, коли буквальний переклад слова не може сприяти розумінню суті, а іноді цьому навіть заважає. Скажімо, якщо це влада саме народу, то кого можна (треба) достеменно точно вважати цим народом? Який обсяг влади може взяти на себе народ? Над ким народ цю владу здійснює? Чи може взагалі належати влада народові? Отже, треба визнати, що слово «демократія» позначає не тільки й не стільки явище влади у його живій конкретиці, скільки складну проблему (а ще точніше — низку проблем), яку ніколи не можна розв'язати раз і назавжди.

Великий мислитель античності Арістотель розумів демократію (крайні форми якої не схвалював) як «такий устрій, коли вільнонароджені й неіму-щі, становлячи більшість, матимуть владу в своїх руках»³. її засадою він вважав свободу, так само як засадою аристократії — доброчесність, а засадою олігархії - багатство⁴. З описаних Арістотелем більше ста політій⁵ збереглась лише одна — «Афінська політія». Тому маємо найбільш докладні відомості про функціонування демократії саме в цьому давньогрецькому полісі. Афіняни цінували і вміли берегти демократію і, дещо змінюючи форму, вона проіснувала тут (з двома короткочасними перервами, коли правили тирани) майже сто років — від середини V ст. до середини IV ст. до н.е.

У центрі міста-держави розташовувалася площа — агора, де мешканці Афін провадили торгівлю і де громадяни збиралися для вирішення своїх сус-

Ц ит. за: Фукидид. История. - Ленинград, 1981. - VIII, 92, 11.

³ Арістотель. Політика. - Київ, 2001. - Кн. 4, III, 8-1290 в.

⁴ Там же. -Кн. 4, VI, 4-1294 а.

5. Політія — це, з одного боку, будь-яка форма державного правління в місті-державі — полісі, а з іншого — одна із досконалих форм демократичного правління, поміркована демократія, за якої влада перебуває в руках середнього класу. На відміну від крайньої демократії, її високо цінував Арістотель (див.: Там же. - Кн. 4, V, 9-1293 а; VI, 1-2, 1293

а: VII. 1-6 ін.)

23

п ільних справ (на екклессію). Народні збори були найвищим органом державного правління, на яких вільні й рівноправні громадяни приймали рішення щодо найважливіших питань життя поліса. Своє ставлення до думок і пропозицій, які вносилися на розгляд зборів, вони висловлювали оплесками, вигуками, сміхом, а також голосуванням. Рішення, яке підтримувала більшість учасників зборів, вважалося прийнятим і обов'язковим для виконання громадою.

Участь громадян у суспільних справах не обмежувалася народними зборами. Народ брав участь в адмініструванні через постійно діючі управлінські установи. В Афінах їх було близько тисячі, серед них — рада 500, яка визначала порядок денний зборів. Деякі з цих установ заповнювалися через вибори, інші (таких було більшість) — шляхом жеребкування, причому кожен міг займати управлінську посаду тільки раз у житті.

Для громадянина Афін політика була природнім виявом суспільної активності, не відокремленим від решти життя. Поліс і його справи сприймалися ним як продовження власного «я», а не щось відчужене й далеке. Проте в Афінах, як і в будь-якій іншій державі, ідеал державного правління дещо розходився з реальністю, наповненою суперечностями і незгодами. Відомий американський політолог Р. Даль зазначає, що хоч участь громадян у суспільних справах тут була дуже високою, важко з певністю стверджувати про ступінь суспільної зацікавленості та участі у народних зборах різних суспільних прошарків. Неоднаковим був, очевидно, і їхній вплив на прийняття рішень.

Політика була жорстокою грою, у якій гору часто брали особисті амбіції, родинні й товариські інтереси, а незгодних піддавали десятилітньому остракізмові. Є підстави думати, що збори відвідувала лише меншість громадян, а бідняки не мали на них істотного впливу. Окрім цього, саме громадянство було дуже обмеженим⁶. Навіть за часів найвищого розквіту демократії правами участі у народних зборах користувалися щонайбільше 40-50 тис. громадян, у той час коли в Афінах налічувалося 340-350 тис. мешканців. Жінки, раби і чужоземці були позбавлені права участі у суспільних справах. Та все ж це був перший досвід інституціалізованого, заснованого на законі, демократичного правління, до того ж узагальненого теоретично. Тому він став важливим загальнолюдським здобутком, вихідним пунктом аналізу феномену демократії.

Існує серцевинний набір певних критеріїв, за допомогою яких можна зробити висновок, наскільки в тих чи інших умовах розвинена демократія. До них належать елементи демократичного ладу, які існували вже в античні часи. Насамперед — це вільні громадяни, які є головними дійовими особами суспільного самокерування. Вони мають інтерес до суспільного життя, обізнані в ньому і власними силами та участю впливають на нього в тому напря-

⁶ Dahl R. Democracy and its Critics. - New Haven; London, 1989. - P. 20-22.

24

25

26

ків (лідерів) називали демагогами, тобто тими, хто веде народ. Проте в умовах крайньої демократії, коли «влада належить простолюдові, а закони не мають верховенства», демагоги дістають змогу зловживати словом. Підлаш-товуючись під народні бажання, писав Арістотель, вони подекуди ставали могутніми, а роль державних інституцій зводилася нанівець⁷. Тому слово «демагог» згодом набуло негативного значення і ним почали називати цинічних пройдисвітів, які, маніпулюючи словами, обманюють народ. Але й народ часом добровільно погоджується на те, щоб бути обманутим, охоче вислуховує пропозиції демагогів і підтримує їх.

Отже, перелічені елементи демократії створюють певний її образ, який можемо зафіксувати, давши таке початкове визначення. Демократія — це суспільне самоврядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні й вирішенні громадських справ шляхом вільного вибору (голосування).

Демократія заснована на прагненнях людей, що роблять вільний вибір, а не на спущеній згори меті. Якщо ж хтось (партія, вождь) накреслює мету, до якої маси «прямують колонами», то це не демократична, а авторитарна система. Громадянин за демократії не повинен уникати можливості й необхідності чинити вільний вибір. Функції вибору і самовизначення становлять основу особистості; людина вільна обирати й не може ухилитися від необхідності вибору. В одному з найперших новаторських підручників з основ демократії (який, до речі, мав ще й влучну назву «Демократія під запитанням») С. Соловейчик писав: «Сутність і сіль демократичної влади в тому, що вона і не є владою у звичному розумінні слова. В умовах демократії найбільша влада належить не державі, не органам і організаціям, а людині. Але це влада не над людиною, а над самим собою. Управління собою»⁸.

Такий підхід передбачає насамперед соціальний зміст, соціальну спрямованість демократії. Мається на увазі те, що демократія виникла й існує як намагання і можливість для людей вирішувати свої справи власними силами. Демократія — це насамперед суспільне самоврядування, самокерування, самостійність (тут важливо підкреслити метафоричність слова «самостійність» — стояти міцно, тримаючись на своїй силі, дотримуючись власної правди і слідуючи власному вибору). Це система, яку А. Лінкольн визначав як «правління народу, через посередництво самого народу, для народу».

1-1.2. Особливості сучасної демократії

Первинну, істинну форму демократії (саме в такому випадку демократія найповніше реалізує та виявляє свою сутність і своєрідність) визначають як пряму й безпосередню демократію. Вона отримала таку назву через те, що ⁷ Арістотель. Політика, IV, 4, 5, 6-1292 а.

Соловейчик С. Демократия под вопросом // Новое время. - 1992. - №30. - С. 51.

27

г ромадянин має змогу прямо і без будь-яких посередників впливати на стан справ, виявляти свою волю, висловлювати власну думку. Незважаючи на усі зміни, які відбувалися у світі упродовж тисячоліть, демократія зберігає цю просту і знаменну сутність — вона завжди має бути справою громадян, які наділені почуттям відповідальності й обов'язку, прагнуть і вміють володіти собою та власним життям.

У найбільш яскравій, розвиненій і навіть теоретично обгрунтованій формі пряма (безпосередня) демократія знайшла втілення в античній полісній демократії, котру, як уже мовилося, небезпідставно вважають історично останньою формою «справжнього», тобто класичного народовладдя, для означення якого виник і сам термін «демократія». Стародавні філософи Платон, Арістотель, Сенека, Ціцерон та інші (від часів Стародавньої Греції до кінця XVIII ст.) під демократією розуміли особливу форму організації державної влади, коли останньою володіють не окремі люди (або ж одна особа), а усі громадяни.

Проте з часом умови політичного життя, насамперед величина й тип тієї політичної одиниці, до якої застосовувалися демократичні методи вряду-вання, змінилися. У стародавніх полісах (зокрема, в Афінах) на народні збори приходило декілька десятків тисяч громадян і це, напевно, була та природна кількісна межа, не переступивши яку, люди могли збиратися разом і відносно конструктивно працювати⁹. Нині існують сотні мегаполісів, де мешкають мільйони людей, які ніколи не зберуться на загальні збори. Вони спроможні тільки проголосувати, та й то раз на декілька років, за когось, хто їх представлятиме у певних державних органах, або за якесь рішення (як на референдумі). У складному сучасному світі пряма (безпосередня) демократія як основний механізм володарювання стала недосяжною.

Повернення до демократії у Новий час характеризувалося втратою нею одних рис і набуттям інших. «...Право суб'єктивної свободи, — зазначав Г. Гегель, — є поворотним і центральним пунктом відмінностей між античністю й Новим часом»™. Саме воно витворило новий тип ліберальної (від лат. liberalis - вільний), плюралістичної (від лат. pluralis - множинний) та представницької демократії. Зміна уявлень про демократію, її поєднання з цінностями раннього, класичного лібералізму відбулися, проте, не відразу. Хоч уже з XVII ст. (від часу укладення між європейськими державами Вестфаль-ської угоди 1648 р.) головними суб'єктами міжнародних відносин були виз-

⁹ Далеко не в кожному полісі панувала демократія, поширеними були аристократії й олігархії, монархії й тиранії (режими особистої влади узурпаторів). Та й у тих випадках, коли в полісі існувала демократія, вона нерідко виявлялася хиткою, враженою різними вадами та відхиленнями.

¹⁰ Гегель Ґ. В.-Ф. Основи філософії права. - Київ, 2000. - С115-116. Гегеля не можна вважати демократом, але він був прихильником конституційної монархії і сформулював багато важливих ідей щодо функціонування правової держави і громадянського суспільства.

28

нані суверенні, територіально організовані політичні одиниці — національні держави, все ж прихильники демократичного устрою продовжували пов'язувати його з невеликими за розміром утвореннями на зразок стародавнього поліса чи міст-республік пізнього середньовіччя. У своїй знаменитій праці «Суспільний договір» (1762) Ж.-Ж. Руссо стверджував, що для того, щоб спільна воля громадян була врахована, вони мають безпосередньо брати участь у законодавчому процесі. Отже, демократична держава повинна бути невеликою територіально, завдяки чому громадяни зможуть збиратися разом для вирішення спільних справ.

Та вже з кінця XVIII ст. чільне місце в уявленнях про демократію посіли ліберальні цінності прав та свобод особи, конституціоналізму й законності. Демократія і права людини утворили універсальне ядро конституційної держави, різноманітні варіанти якої завдячують своїм походженням американській і французькій революціям". Отже, уявлення про демократію на деякий час (в XVII-XVIIІ ст.) розійшлися з уявленнями про ліберальну конституційну державу (з виборним представницьким урядом, свободою економічного та політичного вибору, правовою захищеністю особи), щоб знову зійтися в XIX ст. у концепції ліберальної представницької демократії, якій властиві такі риси:

• представництво народом своєї суверенної влади не через безпосередню участь у прийнятті рішень, а через обрання своїх представників, насампе ред у законодавчі структури. Без цього винаходу демократія в сучасних великих і складних суспільствах була б неможливою;

• використання механізмів партисипаторної (від англ. participate — брати участь) та прямої демократії на загальнодержавному рівні тільки при розв'язанні найістотніших для існування держави та її політичного ус трою проблем, як-от: прийняття або затвердження конституцій, зміна те риторії держави, приєднання до міжнародних союзів тощо. На нижчих рівнях врядування пряма демократія застосовується ширше - у вигляді референдумів та плебісцитів з багатьох питань життя громад і регіонів та прямих зібрань й участі у самоврядних органах;

• визнання як норми строкатості суспільного життя, неминучості проти борства інтересів і навіть конфліктів та вироблення завдяки цьому меха нізмів соціального й політичного плюралізму, що забезпечують узгод ження інтересів і врегулювання конфліктів;

• узаконеність опозиції і конкурентність у боротьбі за здобуття владних по зицій, що безпосередньо випливають з плюралізму та боротьби інтересів як рис сучасної демократії;

Д ив.: Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: Московские лекции и интервью. - Москва, 1995. - С. 60.

29

• гарантія прав і свобод людини, які забезпечують ступінь особистої свобо ди, якої не знала антична демократія і якої не могла дати громадянам по лісів їхня участь у прийнятті рішень. Саме ця риса зумовила назву сучас ної демократії як ліберальної;

• широке громадянство і високий рівень участі населення в політиці, які передбачають максимальне зниження або й зняття цензів (майнового, ві кового, статевого, освітнього, осідлості) і залучення раніше суспільно па сивних груп населення до громадянської участі;

• вільна преса та інші ЗМІ, які відіфають вирішальну роль у політичній ко мунікації, утворюючи осердя сучасного демократичного процесу¹².

Упродовж другої половини XIX ст. та всього XX ст. демократія стала поняттям, яке вмістило в собі універсальний і всеохоплюючий зміст, систему поглядів та ідеологію. її ототожнюють з низкою ліберальних цінностей і проективних ідеалів (таких, які істотно впливають на реальність і сприяють змінам). До них можна віднести захищеність меншості, серйозність (не «декоративність») боротьби за владу, відкритість, автономність, співучасть у прийнятті рішень, досягнення більшої соціальної рівності тощо. Ці риси уточнюють сучасні уявлення про демократичний ідеал, розуміння сутності демократичного правління як певного вияву верховенства народу та його права контролювати й змінювати уряд.