9.6. Значення педагогічних навичок і умінь викладача у налагодженні контакту з аудиторією

Проблема психологічних особливостей діяльності викладача виникла одночасно із закладами вищої освіти, була і залишається актуальною у зв'язку з постійними змінами вимог до випускників вузів, а отже і до особистості викладача.

Професія викладача характеризується певними особливостями: його слова є джерелом нових знань для студентів, а самі студенти — основним об'єктом прикладання професійних зусиль. Тому від якості міжособистісного контакту між ними залежать продуктивність навчання і якість засвоєних знань.

Чи вистачить для викладача професійних якостей, притаманних спеціалістам будь-яких галузей? Над чим потрібно працювати додатково, і як конкретно це робити? Відповіді на ці питання повинна розглядати і психологія вищої школи, причому не лише на теоретичному рівні. Викладач не лише навчає, він впливає на формування світогляду, переконань і навіть на ставлення до обраної професії. Тому, крім володіння предметом, величезного значення набувають людські якості.

Предметом діяльності викладача є і „інша" діяльність - діяльність учнів, студентів, яку він повинен організовувати, спрямовувати і розвивати, відповідно до цілей навчання, виховання і розвитку студентів. Адже розвиток студентів може здійснюватися на основі засвоєння соціального досвіду людства через активну діяльність їх самих. Звідси основне завдання викладача — побудувати таку діяльність, у процесі й результаті якої здійснювався б розвиток їх ідейно-моральних якостей, системи їх знань, їх пізнавальних здібностей, їх практичних умінь і навичок.

Діяльність викладача є поліфункціональною і має комплексний характер. У спілкуванні зі студентами він вирішує навчальні, виховні, організаційні і дослідницькі завдання. Для цього йому необхідно розвивати свої педагогічні здібності.

С.Д. Смирнов виділяє такі види:

1) гностичні;

2) конструктивні;

3) організаційні;

4) комунікативні.

Гностичні здібності - це система знань і умінь викладача, які складають основу його професійної діяльності. Окрім основних спеціальних знань, до них належать світогляд і культурний рівень.

Робота зі студентами потребує значних зусиль у сфері внутрішнього розвитку. Викладач повинен орієнтуватися на сучасний стан культури, бути цікавою всебічно розвиненою особистістю. Не зупинятися на досягнутому і своїм прикладом спонукати духовне зростання студентів.

Опитування, проведені на базі Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, свідчать, що високого рівня професійних знань не досить для володіння аудиторією. Значний вплив мають загальний розвиток особистості викладача, його вміння пов'язувати матеріал із сьогоденням, із власним досвідом; незалежність поглядів, розуміння інтересів молоді й т.д. Чим ширші світогляд і коло інтересів, тим простіше налагодити контакт з аудиторією.

На наш погляд, окремо необхідно виділити проблему психолого-педагогічної освіти викладачів. Часом нестача елементарних навичок погіршує сприйняття викладача студентами і значно знижує продуктивність їх співпраці. Тому доречним було б надання практичних порад не лише щодо окремих моментів педагогічної діяльності (лекцій, семінарів і т.п.), а й до налагодження спілкування взагалі.

Конструктивні здібності — це вміння організувати навчальний процес на належному рівні. Такі вимоги базуються на певному комплексі критеріїв, необхідних для проведення роботи зі студентами:

1) варіювання стимуляції на засвоєння і сприйняття знань (наприклад, відмова від монологу у спілкуванні з аудиторією);

2) установка на сприйняття: залучення нетрадиційного матеріалу, несподівані приклади, провокування самостійності шляхом "хибних" висновків і багато іншого;

3) педагогічно грамотні висновки, які сприяють комплексному засвоєнню матеріалу;

4) ефективне використання пауз, невербальних засобів комунікацій (міміки, жестів, погляду);

5) система позитивних і негативних підкріплень;

6) використання навідних питань, суперечностей;

7) питання на повторення, узагальнення матеріалу; питання, що встановлюють міжпредметні зв'язки;

8) проведення робіт, що базуються на самостійному пошуку, обробці і систематизації матеріалу; творчі роботи і завдання, що стимулюють не лише професійний, а й особистісний ріст.

Орієнтація певної частини викладачів на монологічно-лекційний вид роботи склалася внаслідок не лише певного традиціоналізму. Нестача матеріалу, невідповідність опублікованого сучасним вимогам, нестача технічних ресурсів також не сприяють поліпшенню організації занять. Але навчити студента працювати самостійно досить важко, особливо коли неможливо ретельно і систематично перевіряти усіх. З іншого боку, монологічно-лекційний вид потребує менше зусиль під час підготовки й "убезпечує" викладача від "сюрпризів" з боку студентів.

Організаційні здібності — це вміння педагога оптимальним чином здійснити часову організацію роботи.

Цей вид здібностей базується на змісті попередніх. Організація роботи залежить від того, як добре викладач володіє матеріалом і чи зможе він правильно розрахувати час, потрібний на його засвоєння. Обмеженість у кількості годин вимагає раціонального підходу до планування лекційних і практичних занять, самостійної роботи студентів і перевірки її результатів.

Організаційні здібності впливають не лише на професійну діяльність викладача. Від них залежить, як він організовує власний час: скільки виділяє на підготовку, на власну наукову роботу і, зрештою, скільки залишиться вільного часу. Від цього залежать якість викладання і настрій, з яким педагог спілкується з аудиторією. Якщо часова організація вдала, то матеріал буде вивчено і залишиться час на міжособистісне спілкування. У протилежному разі викладач може бути втомленим, роздратованим, що негативно позначиться на якості роботи.

А.А. Леонтьєв зазначає: через природні причини організаційні здібності знижуються з віком. Молодим викладачам простіше спланувати роботу, у них більше сил для реалізації поставлених завдань. Проте старше покоління компенсує ці моменти за рахунок досвіду і звички працювати організовано (якщо, звісно, такі звички виробилися у процесі викладацької діяльності).

Комунікативні здібності — це не лише знання психології студента, а й уміння їх використати для налагодження продуктивного спілкування, інтерес до окремих особистостей.

Розвиток комунікативних здібностей залежить, по-перше, від особистісних якостей викладача: наскільки він відкритий для спілкування, як ставиться до власної роботи і до людей взагалі. По-друге, від його вміння практично застосувати знання, використати попередній досвід, побачити власні недоліки і працювати над ними.

Із комунікативними здібностями пов'язана проблема педагогічного спілкування. Труднощі, що виникають під час роботи, мають дуже різноманітний характер:

1) етносоціокультурні проблеми. Належність до різних націй, релігій, соціальних груп обов'язково впливає на спілкування. Інколи абсолютно різне ставлення до окремих моментів і відповідна реакція на них не просто ускладнюють стосунки, а й призводять до конфліктів;

2) статусно-позиційно-рольові труднощі (залежать від того, чи співпадають бачення власного статусу і статусу партнерів у викладача і студентів). Наприклад, чи дотримуються студенти вимог, поставлених педагогом;

3) вікові труднощі. Різниця між поколіннями завжди залишатиметься, але проблемною вона стане у разі негативного акценту алізації ("У наш час так себе не поводили, не вчилися!" і т.д.). З іншого боку, молодих викладачів часом сприймають як рівних і ставляться відповідно;

4) індивідуально-психологічні проблеми: типові невідповідності особистостей, характерів, темпераментів, пізнавальних процесів тощо.

Певні психологічні якості педагога можуть викликати негативні моменти у процесі роботи:

1) незбігання установок, негативна установка на аудиторію;

2) страх перед аудиторією;

3) відсутність контакту (автономність) у проведенні занять;

4) звуження функції спілкування до передачі фактичного матеріалу;

5) страх помилок, невмотивоване наслідування старших, більш досвідчених чи успішних колег.

А.А. Реан та Я.А. Коломенський рекомендують наступні умови успішного педагогічного спілкування: мова викладача повинна бути доступною аудиторії; максимально демонструвати форми спільності (спільні інтереси, цілі, завдання, точки зору); щирий інтерес до проблем аудиторії; іноді доречна вербалізація емоційного стану; активне вислуховування; уникання "позиції зверхності"; не переносити негативну оцінку діяльності на особистість і навпаки.

Успішна викладацька діяльність можлива лише за постійного розвитку педагогічних здібностей і критичного підходу до власної діяльності.

Як зазначає Б.Ф. Ломов, предметна діяльність і комунікація (взаємодія) є двома аспектами людського буття. А своєрідність діяльності викладача саме і полягає в тому, що вона будується на принципі інтеракції, взаємодії та комунікації в системі "викладач–студент . З цієї точки зору навчання є творчим спілкуванням викладача і студентів, як процес спільного пошуку й дії.

Під впливом особистого досвіду і певних особистісних якостей складається ставлення до різноманітних моментів викладацької діяльності. Готовність реагувати певним чином на певну ситуацію називають установкою. Виділяють два основні види — позитивну і негативну.

Негативна установка характеризується зверхнім ставленням до студентів у поєднанні зі скептичними поглядами на їх розумові здібності, старанність, організованість тощо. Викладач чекає від аудиторії помилок і правильні відповіді сприймає як випадковість, а не закономірний результат. Реакція на вдалі виступи, роботи буде стриманою, проте у разі непідготовленості викладач не приховуватиме, що передбачав саме це, і може навіть радіти, оскільки сприймає негативний результат як підтвердження власної проникливості.

За наявності такої установки педагог частіше переносить негативну оцінку діяльності на особистість студента і, навпаки, негативну оцінку особистості на діяльність. Вдалі запитання, репліки, жарти і коментарі можуть сприйматися як особисті образи. Надмірно жваві й балакучі караються невисокими (чи навіть низькими) оцінками.

На наш погляд, можна виділити негативно-активну і негативно-пасивну установки. У першому випадку викладач відкрито демонструватиме своє ставлення аудиторії, може аргументувати його певними результатами діяльності студентів. У другому — відносини будуть простішими, педагог може жалітися колегам, але "автономність" і звуження функцій спілкування залишатимуться.

Причини виникнення негативної установки досить різноманітні: це і завищення самооцінки особистості й результатів професійної діяльності, невдоволення роботою і кар'єрним зростанням, певні особистісні якості (дріб'язковість, схильність до песимізму і т.д.), невдалий попередній досвід. Негативна установка може бути захистом у разі невпевненості, страху перед аудиторією.

Студентам важко працювати за таких умов. Необхідність постійно доводити свою спроможність вчитися, самостійно мислити може стимулювати навчальну діяльність лише на початку спілкування. Далі такі зусилля здаватимуться марними, і аудиторія скептично ставитиметься до викладача. Педагога можуть боятися, але зникне інтерес до предмета, його вивчатимуть, оскільки "так треба". У результаті якість засвоєних знань буде низькою, а спілкування — конфліктним.

Позитивна установка характеризується більш реалістичним ставленням до студентів. Викладач не чекає, що більшість знатиме предмет на "відмінно", але прикладатиме до цього певні зусилля. Негативні результати він пояснюватиме певними обставинами, буде ставити допоміжні запитання, цікавитиметься власною думкою студентів. У роботі цінуватиме незалежність і обґрунтованість висновків, нестандартний підхід до проблеми, уміння довести власну позицію.

Викладачі з позитивною установкою часто схвально відгукуються про роботу студентів, і цим швидше налагоджують необхідні зв'язки. Іноді навіть ризикують дати позитивну оцінку "авансом", спрямовуючи аудиторію на удосконалення знань, умінь, на пошук необхідної інформації. Не менш важливе ставлення до помилок: їх сприймають як такі, що можна виправити, доклавши певних зусиль; завдяки такій стимуляції завдання педагогів здаються менш складними. Якщо розгляд певних результатів починається з визнання певних досягнень, то подальші зауваження і критика сприйматимуться конструктивніше.

Д. Карнегі писав, що позитивна установка змінює життя на краще. Але це ще не все.

Викладач не тільки учасник взаємодії зі студентами, а він — організатор цієї взаємодії. Мова йде про особливу позицію викладача в системі взаємодії з учнями, про позицію організатора процесу взаємодії в системі суб'єкт-суб'єктних відношень „Я та студенти", в результаті якого, з одного боку, у студентів формуються особистісно здобуті знання, з іншого — розвивається професійна майстерність викладача.

Взаємодія, або діалогізація, потребує побудови навчального процесу у вигляді сукупності проблем (незрозуміле, невідоме, нез'ясоване, парадоксальне для учнів тощо). У процесі вирішення цих проблем виникає зіткнення різних точок зору. Викладач у цьому разі реалізує функцію постановки проблем (проблемних питань) перед студентами, й одночасно він є активним учасником цього діалогу. Він не нав'язує їм своєї точки зору, а чекає особистих спроб і шляхів вирішення, він допомагає кожному учню висловити перед іншими свої думки, гіпотези щодо проблеми, навіть помилкові й дивні.

Цей останній момент діалогу необхідно особливо виділити. Адже згідно з теорією Л.С. Виготського, людина засвоює поняття спочатку в процесі розгорнутого зовнішнього діалогу з іншими, який поступово стає діалогом внутрішнім, тобто дискусією людини з самою собою. Але при внутрішньому спілкуванні мовні висловлювання зменшуються, згортаються, скорочуються і стають схожі на своєрідні ідіоми, "згустки думок", зрозумілі лише самому індивіду. Ці індивідуалізовані уявлення та схематизми, що визначають бачення предмета, нерідко бувають неправильними. Щоб перебудувати ці особистісні уявлення (смисли), необхідно створити умови, які б дозволили студенту екстеріоризувати їх, тобто винести їх назовні. Основною вимогою екстеріоризації внутрішніх схематизмів мислення і є зовнішньо розгорнутий діалог з іншими людьми, студентами в нашому випадку. Але щоб змінити, поглибити, розвивати "внутрішню картину світу", якою володіє студент, маючи на увазі, що подібні зміни можуть здійснюватися лише в результаті активної діяльності самого студент, педагог повинен будувати своє керівництво цією діяльністю не як прямий вплив, а як передачу учню тих "основ", з яких учень міг би самостійно виводити свої погляди та рішення. Зрозуміло, що вони будуть заздалегідь передбачені викладачем.

Таким чином, процес навчання, а отже і взаємодія, повинен керуватися, організовуватися та контролюватися з боку викладача. Але для цього замало мати лише організаційні здібності.

Для нормального функціонування системи "викладач– студенти " необхідним психологічним "озброєнням" педагога є рефлексивне керівництво.