7.2. Вербальна і невербальна комунікація

Вербальна комунікація використовує як знакову систему людську мову, природну звукову мову, тобто систему фонетичних знаків, що поєднує два принципи: лексичний і синтаксичний. Мова є найбільш універсальним засобом комунікації, оскільки під час передачі інформації за допомогою мови найменше втрачається зміст повідомлення. Щоправда, цьому має сприяти високий ступінь спільності розуміння ситуації всіма учасниками комунікативного процесу.

За допомогою мови здійснюється кодування і декодування інформації: комунікатор у процесі мовлення кодує, а реципієнт у процесі слухання декодує цю інформацію.

Для комунікатора зміст інформації передує процесу кодування, оскільки той, хто «говорить», спочатку має певний задум, а потім втілює його в систему знаків. Для приймача повідомлення, що «слухає», зміст розкривається одночасно з декодуванням. В цьому разі особливо виразно виявляється значення ситуації спільної діяльності: її усвідомлення входить у сам процес декодування; розкриття сенсу повідомлення немислиме поза цією ситуацією.

Точність розуміння сенсу вислову тим, хто слухає може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна «комунікативних ролей», тобто коли реципієнт перетвориться на комунікатора і своїм висловом дасть знати про те, як він розкрив сенс прийнятої інформації. Діалог як специфічний вигляд «розмови» є послідовною зміною комунікативних ролей, у ході якої виявляється сенс мовного повідомлення.

При характеристиці діалогу важливо весь час мати на увазі, що його ведуть між собою особи, які володіють певними намірами, тобто діалог є «активним, двостороннім характером взаємодії партнерів». Саме це зумовлює необхідність уваги до співбесідника, узгодженість, координованість із ним мови. Інакше буде порушено найважливішу умову успішності вербальної комунікації розуміння сенсу того, що говорить інший,врешті-решт – розуміння, пізнання іншої особи.

Сукупність певних заходів, спрямованих на підвищення ефективності мовної дії, отримала назву «переконливої комунікації», на основі якої розробляється так звана експериментальна риторика – мистецтво переконання за допомогою мови. Для врахування всіх змінних, що входять в процес мовної комунікації, К.Ховландом запропонована «матриця переконливої комунікації», яка є свого роду моделлю мовного комунікативного процесу з позначенням його окремих ланок. Сенс побудови такого роду моделей у тому, аби при підвищенні ефективності дії не упустити жодного елемента процесу.

Невербальна комунікація містить наступні основні знакові системи:

1) оптико-кінетичну;

2) пара- і екстралінгвістичну;

3) організацію простору і часу комунікативного процесу;

4) візуальний контакт.

Сукупність цих засобів покликана виконувати такі функції: доповнення мови, заміщення мови, репрезентація емоційних станів партнерів по комунікативному процесу.

Оптико-кінетична система знаків поєднує жести, міміку, пантоміміку. В цілому оптико-кінетична система з'являється як більш-менш виразно сприймана властивість загальної моторики різних частин тіла. Значущість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації настільки велика, що на сьогодні виділилася особлива галузь досліджень – кінетика, яка спеціально має справу з цими проблемами.

Паралінгвістична і екстралінгвістична системи знаків є також доповненнями до вербальної комунікації. Паралінгвістична система – це система вокалізу, тобто якість голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система – включення в мову пауз, інших вкраплень, наприклад покашлювання, сміх, сам темп мови.

Організація простору і часу комунікативного процесу є також особливою системою, несе смислове навантаження як компонент комунікативної ситуації. Так, наприклад, розміщення партнерів обличчям одне до одного сприяє виникненню контакту, символізує увагу до того, хто говорить, тоді як окрик у спину також може мати певне значення негативного порядку. Експериментально доведено переважання деяких просторових форм організації спілкування як для двох партнерів по комунікативному процесу, так і в масових аудиторіях.

Проксеміка як спеціальна галузь, що займається нормами просторової і тимчасової організації спілкування, має у своєму розпорядженні великий експериментальний матеріал. Засновник проксеміки Е.Холл, який називає проксеміку «просторовою психологією», досліджував перші форми просторової організації спілкування у тварин. У разі людської комунікації запропонована особлива методика оцінки інтимності спілкування на основі вивчення організації його простору. Так, Хол зафіксував норми наближення людини до партнера по спілкуванню, властиві американській культурі: інтимна відстань (0 - 45 см); персональна відстань (45 – 125 см); соціальна відстань (120 – 400 см); прилюдна відстань (400 – 750 см). Кожна з них властива особливим ситуаціям спілкування.

Наступна специфічна знакова система, використовувана в комунікативному процесі, – це «контакт очей», що має місце у візуальному спілкуванні. Дослідження в цій галузі тісно пов'язані із загальнопсихологічними дослідженнями у галузі зорового сприйняття – руху очей. У соціально-психологічних дослідженнях вивчається частота обміну поглядами, їх тривалість їх, зміна статики і динаміки погляду, уникнення його і так далі. Як і всі невербальні засоби, контакт очей має значення доповнення до вербальної комунікації, тобто повідомляє про готовність підтримати комунікацію або припинити її, заохочує партнера до продовження діалогу, сприяє тому, аби виявити повніше своє «Я», або, навпаки, приховати його.

Для всіх систем невербальної комунікації постає одне загальне питання методологічного характеру. Кожна з них використовує свою власну знакову систему, яку можна розглянути як певний код. Будь-яка інформація повинна кодуватися, причому так, щоб система кодифікування і декодифікація була відома всім учасникам комунікативного процесу. Але якщо у випадку з мовою ця система кодифікування більш-менш загальновідома, то при невербальній комунікації важливо в кожному випадку визначити, що ж можна тут вважати кодом, і, головне, як забезпечити, аби й інший партнер по спілкуванню володів цим самим кодом. Інакше жодного смислового доповнення до вербальної комунікації описані системи не дадуть.

Усі описані системи невербальної комунікації грають велику допоміжну роль у комунікативному процесі. Володіючи здатністю не лише підсилювати або ослабляти вербальну дію, всі системи невербальної комунікації допомагають виявити такий істотний параметр комунікативного процесу, як наміри його учасників. Разом із вербальною системою комунікації ці системи забезпечують обмін інформацією, який необхідний людям для організації спільної діяльності.